Хід уроку

І. Організаційна частина.

Звідкись музика луна.

Це є музика дзвінка,

Що несеться з коридору,

Де стук ніжок вже стиха.

1. Вхід до класу під звучання пісні (за вибором учителя).

2. Музичне привітання

IV. Повідомлення теми уроку.

1. Робота з підручником, с. 48.

Людина — найбільш досконалий Господній витвір. Ми вміємо говорити, емоційно висловлювати свої думки, читати вірші, танцювати, плакати та смі­ятися.

Музиці також притаманні пенні рухи, передавання настрою, думки, про­яви навколишнього середовища. Вона теж має свій засіб комунікації — так звану музичну мову, що складається з певних елементів, які передають її не­повторність та своєрідність.

Спробуємо перелічити та охарактеризувати елементи музичної мови.

• Мелодія — це найголовніший елемент музичної мови, найважливіший засіб музичної виразності, одноголосно виражена музична думка, яка містить у собі інформацію та емоцію.

• Ритм — один із трьох головних елементів музики, поряд із мелодією і гармонією. Ритм — це організація в часі звуків і пауз різної тривалості. Засобом вимірювання ритму є метр.

• Метр — система організації музичного ритму, яка полягає у впорядку­ванні чергування сильних і слабких долів. Метр є важливим засобом організації музичної мови і має величезне виражальне значення.

• Лад — взаємодія стійких і нестійких ступенів, об’єднаних тяжінням до тоніки. Найпоширеніші тони — мажорний та мінорний.

• Темп— швидкість, з якою виконується твір або його частина.

• Динаміка — гучність, з якою виконується музика.

• Інтонація — втілення художнього образу в музичних звуках, мелодичний зворот, найменша частина мелодії, яка має виражальне значення.

Музична інтонація, як і інтонація людини, містить у собі певну інформа­цію, тому вони між собою пов’язані.

• Інтонація заклику — атрибут героїчного в музиці. Вона має чіткий за­гострений ритм і виконується активним штрихом. Найчастіше інтонація заклику наявна у військовій і сигнальній музиці.

• Інтонація плачу, жалю — втілення образів страждання та суму. Для неї характерний повільний темп, плавний ритм, помірна динаміка.

• Інтонація запитання — висхідний рух із зупинкою на нестійкому сту­пені.

• Інтонація відповіді — низхідний рух із зупинкою на стійкому ступені.

• Інтонація прохання — поєднання інтонації жалю і запитання з багато­разовим повторенням.

• Інтонація пофози — поєднані інтонації заклику та відповіді.

2. Пізнавальна бесіда (з використанням підручника, с. 48—49).

3. Порівняння творів образотворчого мистецтва.

4. Музична гра Василя Верховинця «Сидить Василь» (див. урок № 11).

V. Слухання музики.

Микола Лисенко, календарно-обрядові пісні з опери «Зима і весна», Ві­талій Кирейко «Награвання Лукаша» з опери «Лісова пісня».

1. Загальні відомості про композитора.

Микола Віталійович Лисенко — український компози­тор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фоль­клору і громадський діяч.

Народився 22 березня 1842 р. в с. Гриньках на Пол­тавщині. Батько Миколи, Віталій Романович, був пол­ковником Орденського кірасирського полку. Мати, Ольга Єреміївна, походила з полтавського поміщицького роду Луценків. Домашнім навчанням Миколи займалися мати і відомий поет А. А. Фет. У п’ять років, помітивши музич­не обдарування хлопчика, для нього запросили вчительку музики. З раннього дитинства Микола захоплювався по­езією Тараса Шевченка та українськими народними піснями, любов до яких йому прищепили двоюрідні дід і бг.5\'ся. Після закінчення домашнього вихован­ня, для підготовки до гімназії, Микола переїхав до Києва, де навчався спочатку в пансіоні Вейля, потім — у пансіоні Гедуена.

1855 року хлопця віддали в другу Харківську гімназію, яку він закінчив зі срібною медаллю навесні 1859-го. Під час навчання в гімназії Микола при­ватно займався музикою, ставши згодом відомим у Харкові піаністом. Його запрошували на вечори і бали, де виконував п’єси Бетховена, Моцарта, Шо­пена, грав танці та імпровізував на теми українських народних мелодій. Після закінчення гімназії Микола Віталійович вступив на природничий факультет Харківського університету. Однак через рік його батьки переїхали до Києва, і майбутній композитор перевівся на кафедру природничих наук фізико-мате- матичного факультету Київського університету. Після закінчення цього вишу і нетривалої служби М. В. Лисенко вирішує отримати вищу музичну освіту. У вересні 1867 року він вступив до Лейпцизької консерваторії, що вважалася однією з кращих в Європі. Викладачами з фортепіано у нього були К. Рейнеке,

І. Мошелес і Е. Венцель, з композиції — Е. Ф. Ріхтер, з теорії — Паперітц. Саме там Микола Віталійович зрозумів, що важливіше збирати, розвивати і створювати українську музику, ніж копіювати західних класиків.

Влітку 1868 року М. Лисенко одружився з Ольгою Олександрівною О’Коннор, яка припадала йому троюрідною племінницею і була на 8 років молодшою. Однак після 12 років спільного життя Микола та Ольга, офіційно не оформлюючи розлучення, розійшлися через відсутність дітей.

Закінчивши з великим успіхом 1869 року навчання в Лейпцизькій консер­ваторії, маестро повернувся до Києва, де прожив, з невеликою перервою, тро­хи більше сорока років, займаючись творчою, викладацькою та громадською діяльністю. Він брав участь в організації недільної школи для селянських дітей, пізніше — в підготовці «Словника української мови», у переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного відділення Російського географічного то­вариства.

1878 року Микола Лисенко обіймає посаду викладача з фортепіано в інсти­туті шляхетних дівчат. У тому ж році він вступає в цивільний шлюб з Ольгою Антонівною Липською, яка була піаністкою і його ученицею. З нею компози­тор познайомився під час концертів у Чернігові. Від цього шлюбу М. Лисенко мав п’ятеро дітей.

У 1890-ті роки, крім викладання в інституті та приватних уроків, М. Ли­сенко працював у музичних школах С. Блуменфельда і М. Тутковського.

1908 року М. Лисенко очолив першу легальну українську громадсько-по­літичну організацію «Київський український клуб» та першу Всеукраїнську ор­ганізацію «Об’єднаний комітет по спорудженню пам’ятника Т. Г. Шевченку в Києві».

Помер маестро 6 листопада 1912 р. в Києві.

2. Обговорення прослуханих творів.