3.1. Економічна соціологія

Економічна сфера життєдіяльності суспільства є од­нією з найважливіших, тому вона є предметом дослі­дження багатьох наукових напрямів, передусім еконо­мічних наук. Однак вивчення економічних процесів, економічних відносин тільки під кутом зору економіч­них наук недостатньо. Це пов'язано зі змінами, що відбу­лися в економічному житті, новими процесами і тенден­ціями у сфері виробництва і соціальному бутті індивідів, соціальних груп, спільнот, підвищенням ролі людини в реалізації механізму господарювання.

Предмет, об'єкт і функції економічної соціології

Необхідність осмислення економічних процесів, тенденцій і створення на цій основі нової системи, яка б забезпечила ефективне управління працівниками в умовах науково-технічного прогресу, розширення мас­штабів виробництва, ускладнення економічних зв'яз­ків, актуалізація «людського фактора», загострення со­ціальних суперечностей спричинилися до появи нового міждисциплінарного наукового напряму — економіч­ної соціології.

Економічна соціологія є однією з наймолодших галузей соціологічної науки, що заявила про себе напри­кінці 50-х років XX ст. у США у зв'язку з пошуком шляхів ефективного управління людським фактором як найціннішим ресурсом виробництва в умовах науко­во-технічного прогресу, ускладнення економічних від­носин, загострення соціальних проблем. Становлення і розвиток її стимулювали такі чинники:

— бурхливий розвиток науки і техніки, що створив умови впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, результатом яких стали підви­щення технічної озброєності і спеціалізації суспільної праці, інтенсифікація виробництва, зміна ролі людини у системі «природа — суспільство» тощо. Це породило багато проблем (організаційних, управлінських тощо), які мали економічний і соціальний характер;

— посилення впливу соціальної сфери на функціо­нування і розвиток економіки;

— підвищення ролі людини у розвитку суспільства;

— підвищення рівня освіти і культури економічно активного населення, що позитивно позначилося на со­ціальній активності працівників;

— розвиток соціологічного знання, зокрема струк­турно-функціонального підходу (Т. Парсонс, Н. Смелзер, К. Девіс), завдяки чому у проблемне поле соціоло­гії потрапили такі економічні елементи, як ринок, біз­нес, конкуренція, власність, адміністрація, наймані робітники, у дослідженні яких почали використовува­ти соціологічні методи, методології, інтерпретаційні практики тощо;

— розвиток емпіричних соціологічних досліджень, зокрема досліджень промислової соціології, теорії соці­альної стратифікації і соціальної мобільності, соціології організацій, управління людським фактором, мотивації економічної поведінки, трудової мобільності тощо.

Усе це сприяло усвідомленню, що економічне життя функціонує не тільки завдяки дії об'єктивних законів суспільного розвитку, а й суб'єктивній діяльності лю­дей. Отже, виникнення економічної соціології зумовле­не соціальною потребою створення спеціального знання про нові соціальні явища і процеси, накопичення спе­цифічних наукових ідей, концепцій, факторів, вироб­лення нових підходів, методів дослідження соціально-економічної реальності.

Метою об'єднання економічної та соціологічної наук с подолання їх теоретичної обмеженості при вивченні со­ціальних систем і управлінні ними. Загалом економічну соціологію можна тлумачити як науку про взаємозв'яз­ки економічної і неекономічної сфер суспільного життя. Інтеграція економічного й соціального підходів забезпе­чує соціальну спрямованість розвитку економіки. Еко­номічний підхід означає, що цілі розвитку економіки обумовлюються матеріальними потребами суспільства, максимізацією суспільного продукту, національного до­ходу, фонду споживання. Соціологи розглядають цілі розвитку економіки як похідні від цілей суспільства, а саму економіку — як засіб, що дає змогу суспільству до­сягти розвинутого способу життя, соціальної справедли­вості. В економічному підході людина розглядається як елемент трудових ресурсів, носій робочої сили, яку мож­на використати, розподілити, формувати, не враховую­чи її поведінки. У соціологічному ж підході людина є суб'єктом економічних і соціальних процесів із власни­ми цінностями, матеріальними і духовними потребами. Поєднання економічного і соціального підходів витвори­ло економічну соціологію, внаслідок чого вона набула якостей, яких немає в окремих підходах.

Економічна соціологія — галузь соціологічного знання, яка, інтенгруючи соціологію та економічну науку, вивчає дії економічних законів, закономірності розвитку економічних і соціальних відно­син, життєдіяльність людей, досліджує закономірності економіч­ного життя через призму соціологічних категорій.

Предмет економічної соціології охоплює закономір­ності взаємодії економічної і соціальної сфер суспільно­го життя, соціальний механізм взаємозв'язку економіч­ного та соціального розвитку, соціально-економічні від­носини, розвиток економіки як соціального інституту. Об'єктом економічної соціології є взаємодія економіч­ної і соціальної сфер життєдіяльності суспільства, соці­альних та економічних процесів. Процес становлення економічної соціології ще незавершений, тому розши­рення й уточнення її предметного поля, напрямів і мето­дів досліджень тривають.

Місце і роль економічної соціології обумовлене її функціями, серед яких найважливіші:

— теоретико-пізнавальна (реалізується через дослі­дження соціально-економічних закономірностей еконо­мічного життя);

— прогностична (визначення тенденцій розвитку со­ціально-економічного життя);

— управлінська (забезпечення системи управління економічною сферою відповідно до розвитку соціальної сфери суспільного життя);

— соціальна (забезпечення «економічної» соціаліза­ції індивіда, його інтеграції у життя суспільства);

— світоглядна (формування соціально-економічного світогляду у всіх «акторів» економічного життя).

У своїй взаємодії вони забезпечують досягнення еко­номічною соціологією головної мети, яка полягає у від­творенні цілісної картини функціонування економіки у межах соціального процесу.

Категорії економічної соціології

Як і кожна наука, економічна соціологія має власний категоріально-понятійний апарат, який використовуєть­ся для опису і пояснення об'єктів дослідження. Погляд на економіку як на соціальний процес обумовлює багато­рівневу систему категорій економічної соціології.

Струк­туру найголовніших із них утворюють загальнонаукові, загальносоціальні, специфічні категорії і поняття.

Загальнонаукові категорії («структура», «функції», «процес», «механізм», «елемент», «зв'язок», «стій­кість», «мінливість», «розвиток» тощо) запозичені із загальної методології і відображають зміст процесів, що відбуваються на межі економіки і суспільства. В еконо­мічній соціології вони використовуються як засіб опису економічної і соціальної сфер, соціального механізму регулювання економіки й окремих соціальних механіз­мів, для виокремлення й аналізу специфічних «підсис­тем» суспільства (соціально-територіальної, соціально-професійної, соціально-управлінської тощо).

Загальносоціальні категорії мають міждисциплі­нарний характер. Вони запозичені економічною соціо­логією з різних наук соціально-економічного та гумані­тарного напрямів, зокрема з економічної теорії («влас­ність», «продуктивні сили», «виробничі стосунки», «засоби виробництва», «розподіл», «обмін», «спожи­вання» тощо); філософії («суспільна свідомість», «сус­пільні відносини»); соціальної психології («колектив», «особистість», «мотивація», «ідентифікація», «адаптація», «конформізм», «конфліктність» тощо); соціології (взаємодія, соціальна група, соціальна структура, соці­альна організація, соціальна мобільність, соціальний статус, соціальна роль, соціальний престиж); соціології праці (зміст, характер, умови праці, ставлення до пра­ці, трудова поведінка, мотивація праці тощо).

Специфічні категорії економічної соціології виник­ли і розробляються у межах економічної соціології і ві­дображають її бачення суспільного життя. Такими ка­тегоріями є: «соціальний механізм регулювання еко­номіки», «соціальні механізми регулювання соціаль­но-економічних процесів», «економічна свідомість», «економічне мислення», «економічна культура», «економічний інтерес», «соціально-економічний сте­реотип», «економічна поведінка».

Основні категорії економічної соціології потребують окремого розгляду.

Економічна сфера — цілісна підсистема суспільства, головним призначенням якої є виробництво, розподіл, обмін, споживання матеріальних благ і послуг, необхідних для життєдіяльності людей.

Вона охоплює багато складних підсистем, які утво­рюють сектори економіки: первинний (промисловість); вторинний (сільське господарство); третинний (послу­ги). Взаємодія підсистем відбувається завдяки перетину їх функцій, через взаємодію їх соціальних інститутів та організацій. Економічна сфера взаємодіє з політикою, культурою, освітою, побутовими послугами та іншими елементами системи. Вона виконує в суспільстві гене­тичну, ціннісно-нормативну, виховну, інтегративну, регулятивну, творчу, адаптаційну функції.

Соціальна сфера економічної життєдіяльності суспільства — сфера підтримання життя, задоволення різноманітних людських потреб привласненням матеріальних умов існування та життєді­яльності.

Йдеться про привласнення (засвоєння й оволодіння) предметно-речових засобів (матеріальних, духовних, інформаційних) і умов відтворення людини (природ­них, територіальних, соціальних, культурних).

Для розуміння соціальної сфери важливе те, що ці соціальні процеси відбуваються між індивідами, група­ми, спільнотами, які мають у суспільстві різний соці­ально-економічний статус (високий, середній, низь­кий), займають різне місце у суспільній організації праці (керівники і підлеглі), різняться за відношенням до власності (підприємці, наймані працівники), засобів ви­робництва (фізична і розумова праця), джерелами (при­буток, заробітна плата, пенсія) і рівнем доходів (багаті, бідні, злиденні) тощо. У цьому розумінні соціальна сфе­ра віддзеркалює найважливіший аспект суспільного життя — соціальну нерівність.

На межі економічної і соціальної сфер внаслідок їх взаємодії виникають соціально-економічні процеси, яд­ром і суб'єктом яких є людина — особистість як елемент соціальних спільнот (професійних, демографічних, те­риторіальних, етнічних та ін.), включена у систему еко­номічних і соціальних відносин (діяльність щодо вироб­ництва, розподілу, обміну матеріальних цінностей), а також міжгрупові соціальні взаємодії.

Отже, сутність взаємовідносин між економічною і со­ціальною сферою виявляється у впливах економічних відносин на соціальну структуру суспільства, активність соціальних груп, їх поведінку; системи соціальної нерів­ності на соціально-економічні процеси. Особливу роль у цих взаємовідносинах відіграє людський фактор, який є активною силою розвитку економіки через соціальний механізм.

Соціальний механізм розвитку економіки — стій­ка система взаємодії соціально-економічних груп у сферах виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг, регульована історично сформованими у конкретній країні типом культури, системою управління і соціальною структурою сус­пільства. Рушійною силою його є соціально-економіч­ні потреби та інтереси соціальних груп, що регулюють їх поведінку в сфері економіки. Соціальний механізм розвитку економіки реалізується на рівні країни, ре­гіону, області, міста, району, а також на відповідному рівні організаційної структури виробництва — ві­домства, об'єднання, підприємства, фірми тощо. Це свідчить про множинність окремих соціальних меха­нізмів, що діють на різних рівнях територіальних та організаційних структур економіки. Соціальний ме­ханізм розвитку економіки об'єднує окремі соціальні механізми: механізм соціального управління, меха­нізм демографічного розвитку, механізм впроваджен­ня досягнень науки у практику, механізм організації та стимулювання праці та ін. Взаємодіючи з основним соціальним механізмом розвитку економіки, вони визначають зміст, спрямованість соціально-економіч­них процесів, ефективність економічної діяльності, особливості економічної поведінки тощо. Вивчення соціального механізму розвитку економіки спрямова­не на підтримання його нормального функціонуван­ня, виявлення дисфункцій, суперечностей і складнос­тей розвитку економіки.

Дія цього механізму перетворює розвиток економіки на соціальний процес, який розглядають у вертикаль­ному і горизонтальному ракурсах. Вертикальний ра­курс соціального процесу реалізується стосовно різних рівнів територіальної структури суспільства (країна, регіон, область, місто, район), організаційно-управлін­ської структури виробництва (відомства, об'єднання, підприємства, фірми тощо). На кожному з них функціо­нують специфічні соціально-економічні групи, що здій­снюють особливі види діяльності.

Горизонтальний ракурс виявляє себе через горизон­тальні соціально-економічні взаємодії між підприємс­твами й організаціями конкретних галузей виробниц­тва у межах певного регіону, області, міста, району; між різними соціально-демографічними і професійними гру­пами, що займаються економічною діяльністю: робітни­ками, селянами, інженерами, службовцями, менедже­рами, підприємцями як у межах конкретної господарю­ючої одиниці, так і в ширших соціально-економічних сферах; між регіонами, областями, містами, галузями виробництва, соціально-демографічними і професійни­ми групами країни.

Категорія «соціальний механізм розвитку економі­ки» конкретизується у процесі розгляду такої важли­вої категорії економічної соціології, як «соціально-еко­номічні відносини». З погляду економічної соціології вони є різновидом суспільних відносин, пов'язаних з особливою діяльністю людей та їхньою взаємодією, спрямованих на забезпечення матеріальних потреб людського життя, досягнення певних соціальних пере­ваг і цілей.

Соціально-економічні відносини — відносини між людьми, група­ми людей щодо матеріальних речей, обставин, проблем: вироб­ництво, розподіл, обмін, володіння, використання, споживання.

У системі соціально-економічних відносин можна виокремити чотири великі групи.

1) виробничі відносини, які виникають у процесі ви­робництва матеріальних засобів до життя (відносини власності на засоби і результати виробництва; відноси­ни між різними соціальними групами, які посідають не­однакове місце у виробництві; організаційно-управлін-ські і технологічні відносини);

2) розподільчі відносини, що виникають з приводу розподілу в суспільстві каналів доступу до життєвих благ і способів їх привласнення. Ці канали доступу і способи привласнення нерівноцінні, тому сутність роз­подільчих відносин полягає у забезпеченні соціальним суб'єктам найрізноматніших позицій у системі розподі­лу соціальних благ. Окремої сфери, яка б концентрува­ла розподільчі відносини, не існує. Ці відносини безпо­середньо вплетені у виробництво, обмін, споживання;

3) обмінні (купівлі-продажу, попиту-пропозиції) відносини. Такими є переважно ринкові відносини між продавцями, покупцями і посередниками. Сферою від­творення цих відносин є система торгівлі, комерції, бізнесу. Як правило, обмінні відносини опосередкову­ються грішми, грошовим способом привласнення, рід­ше відбувається прямий обмін продуктами (бартерна торгівля);

4) відносини у сфері споживання, які виникають задля задоволення безпосередніх потреб людей як спо­живачів. Це практичне, цілеспрямоване, зумовлене потребами ставлення індивідів до засобів задоволення своїх потреб, інтересів, що передбачає їх наявність й уміння користуватися ними.

Загальною ознакою соціально-економічних відно­син є суб'єктність — наявність носія, котрий їх ство­рює, реалізує, підтримує, регулює, психологічно забар­влює, наділяючи їх суб'єктивним сенсом (мотивацією, метою, емоціями, оцінками тощо).

Основними соціальними функціями економічних відносин є забезпечення й обслуговування руху матері­ального багатства в суспільстві (вироблення, викорис­тання і повернення його у природу), відтворення й ут­вердження людини як носія суспільних відносин, май­нове розшарування суспільства, організація і стабіліза­ція спільного життя людей.

Зміст економічних відносин становлять відповідні діяльність і поведінка людей, що є виявом їхнього еко­номічного життя. Тому їх зміст розкривається через категорії «економічне життя», «економічна діяльність», «економічна поведінка».

Економічне життя відбувається переважно в еконо­мічній сфері суспільства, де люди взаємодіють насампе­ред як економічні суб'єкти, наділені певними інтереса­ми, цілями. Рушіями його є економічні інтереси індиві­дів, груп, об'єднань.

Економічне життя — частина суспільного життя, пов'язана з кон­кретно-історичною, свідомою, предметною і цілеспрямованою економічною діяльністю людей щодо виявлення, узгодження, реа­лізації їх соціально-економічних інтересів у процесі господарської діяльності, виробництва матеріальних благ і послуг, ведення до­машнього господарства.

Економічне життя суспільства охоплює соціальні суб'єкти, їх потреби та інтереси, відносини й діяль­ність, економічні інтереси і норми, свідомість і культу­ру тощо. Воно виявляється в багатоманітних формах: виробленні й реалізації соціально-економічних прог­рам, соціально-економічного курсу, організуванні та функціонуванні економічних систем, економічних інс­титутів і норм, які впливають на соціально-економічну активність людей, тощо.

Економічне життя обумовлюється насамперед еко­номічними і соціальними чинниками. Воно тісно пов'язане з найрізноматнініими формами економічної діяльності й економічної поведінки. За одним підходом в економічній соціології економічну діяльність ототож­нюють з економічною поведінкою, за іншим — розгля­дають як особливий феномен.

Економічна діяльність — сукупність дій, актів індивіда, через які він безпосередньо реалізує свої економічні інтереси і за допомо­гою яких досягає господарських цілей.

Відображаючи суб'єктивну сторону економічної ді­яльності, економічна поведінка об'єднує всі форми ак­тивності (вчинки, дії тощо), які супроводжують діяль­ність щодо реалізації економічних інтересів.

Економічна поведінка — система цілеспрямованих, взаємо­пов'язаних дій і вчинків, що їх здійснюють люди в соціальній і еко­номічній сферах.

Відбувається вона під впливом їх особистих і групо­вих інтересів для задоволення своїх потреб; спрямована на ініціативне (добровільне, самостійне) виробництво різноманітних товарів і послуг, зорієнтована на одержання користі (вигоди, винагороди, прибутку) від їх обігу; обумовлена об'єктивними процесами, економічними інтересами та економічним мисленням. У кожному історичному періоді розвитку суспільства економічна поведінка наповнюється якісно новим змістом.

Поширеними видами соціально-економічної пове­дінки є:

а) демографічна поведінка (пов'язана зі збережен­ням і відтворенням життя);

б) міграційно-мобільна поведінка (виявляється у зу­мовлених особистими інтересами переміщеннях праців­ників між сферами зайнятості, галузями, підприємс­твами, регіонами, населеними пунктами);

в)поведінка у сфері освіти (виражається у виборі професії, форм спеціального навчання, способів підви­щення кваліфікації, ефективності засвоєння знань);

г) професійно-трудова поведінка (характеризується ставленням до праці, дисципліною, якістю праці, відпо­відальністю, творчою ініціативою);

ґ) особистісно-господарська поведінка (виражає суб'єктивний аспект діяльності населення у приватно­му секторі економіки);

д)господарська поведінка (участь працівників в уп­равлінні трудовою діяльністю, залучення їх до розпо­рядження фондом робочого часу і засобами виробниц­тва, розподілу матеріальних благ у виробничих колек­тивах);

є) інноваційна поведінка (система дій і вчинків у процесі впровадження нововведень. Характерними для неї є цілеспрямованість, умотивованість, цілісність, ефективність, організованість тощо).

Економічна поведінка працівників впливає майже на всі елементи економіки. Одні її типи пов'язані з підвищенням їх творчої ініціативи, трудової актив­ності, пошуком резервів виробництва, інші — зі зни­женням продуктивності праці, диспропорціями, упо­вільненням розвитку. Регулювання її має на меті визна­чення раціональної з точки зору суспільних інтересів «зони свободи» поведінки працівників у кожній сфері соціально-економічної діяльності, а також стимулю­вання таких її способів, які відповідали б суспільним інтересам.

Соціальне регулювання поведінки працівників пе­редбачає певний рівень економічної культури суспільства, виробників, споживачів, управлінського персоналу.

Економічна культура — стала система цінностей, норм, стереоти­пів поведінки, культурних еталонів, традицій, звичаїв та умінь, які регулюють економічну поведінку людей і відтворюють домінуючі в суспільстві зразки, моделі соціоекономічної діяльності.

Економічна культура охоплює лише ті цінності, норми, потреби, які виникають з потреб економіки і суттєво впливають на неї. Вона більше, ніж інші види культур, орієнтована на управління поведінкою людей, спонукає їх до певних дій.

Економічна культура виконує такі функції:

— соціальної пам'яті (виокремлює цінності і норми, необхідні для подальшого розвитку економіки);

— регулюючу (є одним із механізмів управління со­ціально-економічною поведінкою);

— акумулюючу (накопичує еталони економічної ді­яльності, інноваційної активності, наприклад, забезпе­чує збереження традицій економічної взаємодопомоги, освоєння кращих елементів прогресивних трудових мо­делей тощо);

— транслюючу (передає цінності та норми, які є ос­новою трудового процесу, процесів споживання, розпо­дільчих та інших економічних дій і відносин);

— креативну (оновлює цінності і норми, що регулю­ють розвиток економіки, презентує нові економічні уяв­лення, нові зразки поведінки).

Економічну культуру утворюють пов'язані між со­бою інституціональні й особистісні цінності та норми: культурні особливості економічних інститутів форму­ють культурні ознаки населення, а ті впливають на інституціональну культуру. Завдяки взаємозв'язку інституційного й особистісного аспектів економічна культу­ра набуває цілісного характеру. Зміни в економічній культурі відбуваються повільно, під впливом внутріш­ніх і зовнішніх факторів.

До внутрішніх факторів відноситься економічна сві­домість, яка ґрунтується на систематизованих науко­вих знаннях, свідомому використанні соціально-еконо­мічних законів.

Економічна свідомість — погляди, потреби, інтереси, ідеї, уявлен­ня і переконання стосовно економічних процесів і явищ, ставлен­ня до власності тощо.

З економічною свідомістю пов'язане економічне мислення, яке ґрунтується на економічній практиці.

Економічне мислення — система поглядів індивіда на закономірності економічного розвитку, сутність економічних явищ, процеси й причини їх виникнення; діалектичне поєднання і взаємодія економічних знань, ідей, теорій тощо в економічній системі.

Економічне мислення є структурним елементом мислення людини взагалі. Зміст економічного мислення людини зумовлений типом існуючих суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних, культурних), особ­ливостями законодавчої бази, умовами її життя, місцем у соціальній структурі та ін. Визначальним його фактором є характер існуючих відносин власності, уміння знаходити оптимальні для підвищення ефективності підприємства, галузі, варіанти розвитку національного господарства, оволодіння найновішими прийомами технологічних, про­ектно-конструкторських розробок, техніко-технологічна культура, орієнтація на найраціональніше використан­ня економічних і природних ресурсів тощо. Правильне економічне мислення забезпечує раціональне управлін­ня діями людини на робочому місці, підприємством (об'єднанням), галуззю, національним господарством.

Залежно від творчого потенціалу економічне мис­лення може бути шаблонним (ухвала рішення на рівні здорового глузду) і творчим (вироблення нових методів у розв'язанні завдань, досягнення мети, критичний під­хід до існуючих економічних форм тощо). Економічне мислення перебуває у діалектичній взаємодії з еконо­мічною практикою, взаємообумовлюючись і взаємозбагачуючись. Визначальним чинником цієї взаємодії є економічна практика. Економічне мислення не менш активно впливає на практику, стимулюючи економічну діяльність людей, реалізуючись у ній. Важливою умо­вою формування правильного економічного мислення є усвідомлення людиною національної ідеї, духу народу.

Пізнанню корінних стимулів економічної діяльності й економічної поведінки людей сприяє розкриття їх економічних інтересів.

Економічні інтереси — усвідомлені економічні потреби людей, ко­лективів, соціальних верств і класів, об'єктивні спонукальні мотиви їх економічної діяльності, зумовлені їх місцем у суспільному поділі пра­ці, еволюцією відносин економічної власності та управління нею.

Економічні інтереси спонукають людину (групу, спільноту) до певної соціально-економічної діяльності, сприяють узгодженню взаємодії індивідів, груп, верств, відображають роль конкретних суб'єктів у системі сус­пільного поділу праці, є рушійною силою розвитку еко­номічних відносин. Вони є об'єктивними, належать реальним суб'єктам економічних відносин. їх структура настільки різноманітна, наскільки різноманітні суб'єк­ти господарських відносин. Вони змінюються із зміною ролі їх носіїв у суспільному поділі праці.

Економічні інтереси є найконкретнішою формою ви­яву відносин економічної власності. Відповідно до ос­новних типів власності (приватної, колективної, сус­пільної) розрізняють індивідуальні (особисті), колек­тивні та суспільні економічні інтереси.

У суспільстві, що перебуває на стадії трансформації, постійно відбувається інституціалізація економічних поглядів, утвердження нових економічних ролей і норм поведінки, що зумовлено утворенням нових організа­ційних структур, посад тощо.

Економічна соціальна роль — виконувані соціальними суб'єкта­ми функції, обумовлені їх місцем у системі економічних відносин, пануванням певного типу економічних відносин.

Економічні ролі залежать від системи власності, ме­тодів управління економікою, умов економічної мобіль­ності тощо. Аналіз економічних ролей різних соціаль­них суб'єктів пов'язаний зі з'ясуванням категорії «еко­номічна активність».

Економічна активність — вияв індивідуальності, самореалізації особистості у сфері виробництва, обміну і споживання, рівень її економічної взаємодії із зовнішнім середовищем.

Цілісне пізнання взаємодії економічної і соціальної сфер суспільного життя, соціально-економічних відно­син, економіки як соціального інституту можливе за комплексного використання категорій економічної со­ціології.

Становлення економічної соціології як науки

Перші праці економіко-соціологічного характеру з'явилися в епоху Відродження. Однак певних теоре­тичних ознак це знання набуло лише в XVIII ст., подо­лавши у своєму розвитку чотири етапи:

1) початок XVI — кінець XVIII ст.: формування ос­нов економічної науки (В. Петті (1623—1687), П. Буагільбер (1646—1714));

2) кінець XVIII — кінець XIX ст.: обґрунтування пер­ших комплексних теорій, що пояснювали суть і структу­ру економіки, її взаємодію з іншими сферами суспільно­го життя. Однією із перших серед них була теорія еконо­мічного лібералізму А. Сміта, який стверджував, що економіка не існує поза суспільством, оскільки її стан зумовлений впливом держави, підприємництва, конку­ренції. Людина є автономним індивідом, якого спонука­ють до активності самокорисливий інтерес і схильність до обміну. Зусиллями іншого англійського економіста Д. Рікардо було розроблено техніку економічного аналі­зу, окреслено основні умови гармонійного розвитку пра­ці і капіталу. Англійський економіст Томас-Роберт Мальтус (1766—1834) розкрив зв'язок між виробниц­твом, споживанням і динамікою народонаселення. Важ­ливу роль у розвитку соціально-економічних ідей відігра­ла «моральна арифметика» англійського філософа Ієремії Бентама (1748—1832), згідно з якою основою дій людини є принцип користі, її бажання досягнути най­більшого задоволення, прагнення уникнути страждань.

Характерними ознаками економічних теорій цього періоду є раціональне розуміння господарського життя; усвідомлення значущості певних принципів господар­ського життя, яким надано характер об'єктивних зако­нів; зв'язок економічних положень з елементами мо­ральної філософії, погляд на економічні риси людини в єдності з її розумовим і моральним розвитком.

Розвиток соціологічого знання на цьому етапі пов'язаний з діяльністю соціалістів-утопістів К.-А. Сен-Сімона, Р. Оуена, ПІ. Фур'є, які наголошували на необ­хідності вивчати становище людей, а не абстрактні принципи, фактори виробництва тощо. Особливу увагу вони зосереджували на суспільних класах, розглядаю­чи їх не як звичайні статистичні групи, а як реальні со­ціальні суб'єкти.

Теоретичні засади політичної економії критикували представники німецької історичної школи націонал-економії Вільгельм-Георг-Фрідріх Рошер (1817—1894), Б. Гільдебранд (1812—1878), К. Кніс (1821—1898). Го­ловні ознаки цієї школи — історизм (господарське життя є різним на різних етапах розвитку суспільства, п також у різних націй, народів); антиіндивідуалізм (особливим суб'єктом господарського життя є народ з притаманним йому способом життя); антиекономізм (народне господарство розглядали, не відокремлюючи його від реального життя людей); емпіризм (вивчення народного господарства крізь призму окремих фактів, статистичних показників); нормативізм (погляд на еко­номічну науку як на науку з моральним змістом). Політ­економію вони вважали не просто наукою про розподіл багатства, а наукою про соціальне багатство. Для ви­вчення економіки треба знати такі грані суспільного життя, як мова, релігія, мистецтво, національність, право, держава, господарство. Загалом німецька школа націонал-економії звернула увагу на єдність економіки і суспільства, запропонувала історичний метод аналізу економічних систем, показала соціальну обумовленість економіки, її взаємозв'язок з культурою, релігією, пра­вом, етикою.

Істотний внесок у формування економічної соціоло­гії зробив К. Маркс, розглядаючи елементи економічної системи (виробництво, розподіл, нагромадження капі­талу) як соціальні процеси. Предметом його аналізу бу­ли класова боротьба, експлуатація робітничого класу, деградація особистості робітника, зубожіння більшості суспільства. Економічні закони, на його погляд, не є універсальними, а людина є продуктом історичних умов, сукупністю всіх суспільних відносин. Будь-яке суспільство належить до певної історично сформованої суспільно-економічної формації, де економічна система є базисом, на основі якого взаємодіють і розвиваються всі інші підсистеми суспільства (політична, соціальна, культурна);

3) кінець XIX — початок XX ст. Цей етап пов'язаний із загостренням протиріч між капіталістичною економі­кою і суспільством, кризами, подальшим відчуженням робітника від праці й капіталу тощо. Розвиток еконо­мічної соціології визначали надбання вчених німець­кої, французької та американської соціологічних шкіл. Німецька економічна соціологія (Г. Шмолер, В. Зомбарт, М. Вебер, Г. Зіммель) за змістом є історично-порів­няльною, її лідер німецький економіст, історик Густав фон Шмолер (1838—1917) наголошував, що народне господарство належить світу культури й об'єднується спільною мовою, історією, звичаями народу, ідеями, що існують в даному середовищі. Найголовнішим є з'ясу­вання, як у певних колах й у певний час егоїстичні прагнення працівника, який керується тільки матері­альними інтересами, змінюються під впливом культур­ної роботи століть, набуваючи юридичного і морального характеру.

Німецький соціолог, історик, економіст Вернер Зомбарт (1863—1941) доводив, що будь-яка господарська система є організацією, якій притаманний не тільки певний рівень використання техніки, а й певний госпо­дарський спосіб мислення. Тому основним завданням досліджень у сфері економічного життя є пошук цього «духу капіталістичної епохи», укладу господарського мислення. Цей «дух» укорінений у соціальних засадах, звичаях народу, а його особливості залежать від ступе­ня господарського розвитку. Тому, на його думку, не­має ніяких загальних моделей капіталізму чи інших господарських укладів, оскільки капіталізм за націо­нально-господарського ладу має свою специфіку.

Формування теоретичного фундаменту економічної соціології пов'язане з працями М. Вебера «Економіка та суспільство», «Загальна економічна історія», «Протес­тантська етика й дух капіталізму». Завдяки йому по­няття «економічна свідомість», «економічна етика», «економічна поведінка» набули статусу категорій еко­номічної соціології. У його доробку особливе місце зай­мають дослідження значущості соціокультурних фак­торів, зокрема християнської релігії, у становленні і розвитку капіталістичного типу господарювання, фор­муванні у робітника, власника працелюбства, запов­зятливості, чесності, прагнення до збагачення тощо. М. Вебер обґрунтував раціональний тип організації, яка є основою сучасного виробництва, розкрив механіз­ми контролю і стимули, що спрямовують діяльність ін­дивідів і групи до удосконалення, раціоналізації еконо­мічного життя.

Г. Зіммель у своїй праці «Філософія грошей» дослі­джував елементарні людські стосунки, із соціально-психологічних позицій аналізував роль грошей у житті суспільства і людини, вплив грошей на людські стосун­ки й особистість, соціальний порядок і культуру.

Автор соціологічної теорії розподілу праці. Е. Дюркгейм заперечував виняткове значення економічного підходу при поясненні соціальних явищ; вважав суспільство самостійним і первинним стосовно індивіда, критикував утилітаристський підхід до людських моти­вів, вважаючи, що альтруїстичні мотиви укорінені у по­ведінці людини не менш сильно за егоїстичні; не визна­вав психологізму у трактуванні економічних явищ, на­голошував на необхідності пошуку причин соціальних фактів.

Одним із перших звернув увагу на соціокультурні фактори в економіці американський економіст, соціо­лог Т. Веблен (1857—1929), який вважав, що головна суперечність прогресу і виробництва є наслідком відста­вання культури та психології людей від вимог техніки, форм організації. Головними ознаками капіталістичної системи господарювання вважав конкуренцію грошей, споживання, які визначають психологію і поведінку людини. Економічну соціологію він розглядав не як со­ціальну статистику пов'язаних з економікою явищ, а як науку про мотиви поведінки, свідомість, людські відно­сини в економіці.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. розвивалися соціально-економічні дослідження і в Україні завдяки старанням К. Воблого, Й. Ланга, Т. Степанова, А. Билимовича, М. Вольського, М. Грушевського, В. Винниченка, В. Садовського, М. Туган-Барановського, І. Янджула, Г. Цехановського, які здебільшого розглядали прак­тичні проблеми економіки в єдності з системою певних соціальних цінностей.

Обстоюючи необхідність соціального консенсусу для забезпечення економічного і соціального прогресу, М. Грушевський, В. Винниченко, В. Садовський розви­вали ідеї еволюційного соціалізму та демократизації іс­нуючого соціального ладу.

М. Туган-Барановський створив теорію циклів і криз, покладену в основу сучасної теорії економічної кон'юнктури, а також визнану в світі соціальну теорію розподілу, вивчав роль соціальних потреб у стимулю­ванні господарської діяльності. Предметом досліджень суспільних наук вважав матеріальний аспект соціаль­ного буття, а головною метою виробництва та важли­вою виробничою силою — людину з її потребами (соці­альний фактор виробництва). За його ініціативи в 1918 р. було засновано Інститут економічної кон'юнк­тури, а в 1919 р. — Демографічний інститут, які проіс­нували недовго.

З утвердженням у колишньому СРСР тоталітаризму дехто з учених, які займалися соціально-економічною проблематикою, змушені були зректися своїх поглядів, інші емігрували, а більшість у 30-ті роки було репресо­вано. До середини XX ст. розвиток вітчизняної соціоло­гії, відповідно й нагромадження знань про взає­мозв'язок економічної і соціальної сфер суспільного життя було припинено. У 60-ті роки відбулося часткове поновлення соціологічної традиції, поодинокі емпірич­ні дослідження давали цікавий матеріал, який, однак, з ідеологічних причин не мав належного наукового об­ґрунтування;

4) середина XX — кінець XX ст. Особливість його по­лягає в обґрунтуванні предмета економічної соціології, що пов'язано з діяльністю Т. Парсонса, Н. Смелзера, Е. Мейо, К. Поланьї.

Першими підступилися до з'ясування предмета еко­номічної соціології представники структурно-функціо­нального підходу Т. Парсонс («Економіка та суспільс­тво», 1956) і Н. Смелзер («Соціологія економічного життя», 1963). Проаналізувавши зв'язки між економі­кою і суспільством, вони визнали економіку підсисте­мою соціальної системи, функцією якої є пристосуван­ня суспільства до навколишнього середовища. Тоді ж відбулася інституціалізація економічної соціології як наукової дисципліни.

Важливу роль для становлення економічної соціоло­гії відіграли: індустріальна (промислова) соціологія, со­ціологія організацій, пов'язані з пошуками шляхів ефективного управління людським фактором економі­ки, що знайшло втілення в концепції «людських сто­сунків» (Е. Мейо), теорії лідерства, керівництва (Д. Макгрегор); теорія соціальної стратифікації і соці­альної мобільності (П. Сорокін, Я. Блау, О. Дункан), що зосередилися на дослідженнях економічних стату­сів різних соціальних груп, соціальної мобільності у контексті статусних досягнень. Виокремленню еконо­мічної соціології з системи економічного знання й ста­новленню її як самостійної галузевої соціології сприяли праці Г. Файоля, Л. Шелдона, Г. Саймона. Засновником економічної соціології як науки вважають американ­ського соціолога Н. Смелзера.

Протягом 70-х років XX ст. у розвитку економічної соціології постала криза внаслідок занепаду структурмого функціоналізму, що стимулювало пошук інших методів дослідження економічної системи суспільства.

Сучасна економічна соціологія має самостійний ста­тус із відповідним колом досліджуваних проблем. Для неї характерні використання поведінкових теорій і ка­тегорій, що сприяють окресленню змісту і мотивів еко­номічної поведінки; врахування впливу неекономічних чинників на економічну поведінку; прогнозування ре­акції груп населення на економічні інновації; дослі­дження впливу масової свідомості і масової поведінки на ринкові зміни. Основні зусилля вчених зосереджені на вивченні поведінки споживачів, впливу урядової по­літики на динаміку потреб, поведінки сім'ї.

У 80-ті роки XX ст. оживилася економічна соціоло­гія і на теренах колишнього СРСР. Значний резонанс справили праці російських фахівців Т. Заславської та Р. Ривкіної. Серед українських дослідників виділялися своїми працями А. Ручка, Є. Суїменко, С. Макєєв, О. Якуба, І. Попова.

Сучасний розвиток економічної соціології в Україні зумовлений соціально-економічними перетвореннями, пошуком шляхів інтегрування у світове господарство. Загалом сучасна українська економічна соціологія зосе­реджується на таких проблемах:

1. Дослідження соціальних механізмів, що визнача­ють розвиток економічної сфери суспільства, регулю­ють економічну діяльність індивідів, спільнот і груп.

2. Вивчення складу, якісних особливостей і мотива­ції суспільних груп, взаємодія яких становить основу соціального механізму розвитку економіки.

3. Дослідження економічних закономірностей, форм і способів економічної поведінки суспільних груп, у т. ч. поведінки у приватному підсобному і домашньому гос­подарствах, а також в епізодичних формах зайнятості.

4. Аналіз умов і чинників, від яких залежить еконо­мічна поведінка груп, їхнє соціально-економічне стано­вище, можливість участі в управлінні господарством.

5. Вивчення соціально-економічної свідомості лю­дей і соціальних груп, їхніх інтересів, запитів, цінніс­них орієнтирів, життєвих планів, уявлень про шляхи вдосконалення суспільних відносин тощо.

6. Створення системи соціально-економічного уп­равління господарством, яка забезпечила б інтеграцію інтересів різних груп; обґрунтування можливостей ефективного використання трудового, виробничого і со­ціального потенціалу особистості.

7. Визначення раціональних напрямів соціально-економічної політики держави.

8. Забезпечення зворотного зв'язку господарського і соціального механізмів, соціологічне забезпечення під­вищення ефективності їхнього функціонування.

Раціональне використання результатів досліджень, рекомендацій економічної соціології сприяють оптимі-зації соціально-економічної політики держави, пошуку ефективних рішень у подоланні національних, регіо­нальних проблем, максимальному використанню потен­ціалу соціально-економічної організації та особистості.

Підприємництво як соціально-економічна діяльність

Соціологія підприємництва розглядає підприємниц­тво як соціальний феномен, соціально-економічну ді­яльність великих і малих соціально-економічних груп і верств суспільства. Вона досліджує соціально-економіч­ні та правові передумови, соціокультурні аспекти за­родження і розвитку підприємницької діяльності, фор­мування мотивації до неї, особливості підприємницької поведінки, соціального портрета підприємця, девіації у підприємницькій діяльності тощо.

Перші спроби теоретично осмислити феномен підпри­ємництва припадають на XVII ст., проте ще задовго до цього вчені виявили відмінності між комерцією та інши­ми видами праці. Одним із перших намагався обґрунту­вати підприємництво з наукових позицій англійський економіст Р. Кантільон, який у XVIII ст. увів до науково­го обігу термін «підприємець». До цієї групи він зарахову­вав усіх осіб з нефіксованими доходами (торговці, реміс­ники і селяни), які займаються економічною діяльністю і включені у процес купівлі-продажу в ситуації непередбачуваності цін. Характерною ознакою підприємця він вва­жав здатність до ризику. Поступово у розумінні підпри­ємницької діяльності виокремилися шість підходів.

1. Підприємницьку діяльність здійснюють люди, які є власниками певного капіталу (А. Сміт, Ж. Тюрго, Б. Гільденбрандт).

2. Підприємницька діяльність має насамперед орга­нізаторський характер, зайняті нею особи можуть не мати власного капіталу (Дж.-С. Мілль, К. Маркс, А. Маршалл, А. Коул, П. Дракер).

3. Підприємницька діяльність супроводжується ризиком, невизначеністю (Р. Кантільон, Дж. Тюнен, Д. де Тресі).

4.Підприємницька діяльність спрямована на рефор­мування і докорінну перебудову виробництва, впрова­дження нових методів виробництва, створення нових товарів, освоєння нових ринків, джерел сировини; виго­товлення нового блага або існуючого блага нової якості (Й. Шумпетер).

5. Підприємницька діяльність — це передусім віль­на діяльність, пов'язана з особистою свободою, яка дає змогу людині раціонально використовувати свої здіб­ності, знання, інформацію й доходи (Ф. Хаєк).

6. Підприємницька діяльність має активний іннова­ційний характер, сутність якого полягає не тільки в ефективному використанні матеріальних, організацій­них, людських ресурсів, а й у створенні нових ринкових можливостей: створенні нових видів товарів і послуг, використанні нових ресурсів, джерел і форм фінансу­вання, освоєння організаційних і управлінських ново­введень, проникнення на нові ринки, в нові галузі, сек­тори економіки та ін. (Г.Шмолер, П.Дракер).

Усі ці особливості охоплені науковим тлумаченням підприємництва.

Підприємництво — особливий вид економічної діяльності, сутніс­тю якої є самостійне організаційно-господарське новаторство на основі використання різних можливостей для випуску нових або існуючих товарів новими методами, відкриття нових джерел сиро­вини, ринків збуту тощо з метою отримання прибутків і реалізації власної мети.

У соціально-економічному житті суспільства під­приємництво виконує такі функції:

а) новаторська — сприяння продукуванню нових ідей (технічних, організаторських, управлінських та ін.), здійснення дослідно-конструкторських розробок, ство­рення нових товарів, надання нових послуг;

б) організаційна — впровадження нових форм і ме­тодів організації виробництва, нових форм заробітної плати й оптимальне їх поєднання з традиційними, раціо­нальне використання форм одиничного поділу праці, основних елементів системи продуктивних сил і кон­троль за їх використанням;

в; господарська — ефективне використання трудо­вих, матеріальних, фінансових, інтелектуальних та ін­формаційних ресурсів;

г) соціальна — виготовлення необхідних суспільству товарів і послуг відповідно до основної мети, вимог еко­номічних законів;

ґ) особистісна — самореалізація підприємця, отри­мання ним задоволення від своєї роботи.

Здійснення підприємницької діяльності відбувається у сферах матеріального і нематеріального виробництва (сфера послуг). У розвинутих країнах у сфері послуг зай­нято до 75% працездатного населення, в Україні — 27% .

Основними видами підприємницької діяльності є:

1) виробнича підприємницька діяльність (охоплює виробництво, споживання товарів і послуг. Доцільна, якщо чистий прибуток складає не менше 20—30% гро­шової виручки);

2) комерційна, торговельна (пов'язана з перепрода­жем товарів (послуг). Вважається доцільною, якщо чис­тий прибуток складає 15—20% витрат);

3) фінансова (купівля-продаж грошей, валюти, цін­них паперів). Виправдана, якщо фінансові угоди забез­печуватимуть прибуток на рівні не нижче 5—15%;

4) страхова (пов'язана із захистом бізнесу, населення);

5) посередницька (надання різноманітних, у т. ч. ін­формаційних, консультативних, маркетингових послуг).

Підприємницька діяльність ґрунтується на певних особистісних якостях, розумінні власних можливостей, вона спрямована на досягнення ефективних результатів господарської діяльності, отримання економічної виго­ди, передусім привласнення додаткового продукту.

Підприємець — основний господарюючий суб'єкт, який здійснює підприємницьку діяльність завдяки наявності певних особистісних якостей, отримуючи за свою працю підприємницький дохід.

На нижчій стадії розвитку капіталізму підприємець діяв як власник, організатор та управляючий (мене­джер); на вищій його стадії, за панування крупних акці­онерних компаній, відбувається відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції, процес організації та управління виробництвом здійснюють професіональні управлінці — менеджери. Найважливіші якості сучас­ного підприємця — пошук можливостей та ініціатив­ність, готовність до ризику, відповідальність і здат­ність жертвувати своїм в інтересах справи, орієнтація

на ефективність і якість, цілеспрямованість, прагнен­ня до поінформованості тощо. Сучасний підприємець повинен добре розуміти сутність економічних процесів у суспільстві, орієнтуватися у швидкоплинних обста­винах, приймати нестандартні рішення, розбиратися в людях. Йому не обійтися без економічних і правових знань, достатнього досвіду і практичних навичок.

Підприємницька діяльність має суперечливий ха­рактер. З одного боку, підприємці є найактивнішими дійовими особами в реалізації цілей і найважливіших ознак економічної системи, з іншого — з їх діяльністю пов'язано багато негативних явищ, соціально-еконо­мічних проблем: економічні, екологічні кризи, моно­полістичні тенденції в економіці, масове безробіття, класова поляризація суспільства, виготовлення неякіс­них товарів, неякісне виконання робіт і надання не­якісних послуг, встановлення завищених цін, ухилення від сплати податків, створення фіктивних фінансових структур, розкрадання державної власності в процесі її роздержавлення і приватизації, фальсифікація торго­вих марок та ін. До таких дій підприємців часто під­штовхує нераціональна політика держави, що проявля­ється у необґрунтованих законодавчих обмеженнях, фіскальній політиці, створенні штучних бар'єрів органа­ми місцевої влади і самоуправління. Усе це свідчить про необхідність оптимізації політики держави у сфері під­приємництва, яка розкривала б широкі можливості для самореалізації економічно активних людей, стимулюва­ла їх діяльність у правовому полі. Не менш важливі законослухняність суб'єктів підприємницької діяльності, дотримання ними моральних норм і етичних обмежень.

Важливими умовами підприємницької діяльності також є стабільна політична ситуація, позитивна сус­пільна думка про неї, належний рівень культури під­приємництва (етики ділових відносин, духовних цін­ностей суспільства в цій сфері та ін.).

Запитання. Завдання

1. Розкрийте особливості економічної соціології як спеціальної соціологічної теорії.

2. Охарактеризуйте головні чинники, що зумовили розвиток і ста­новлення економічної соціології.

3. Проаналізуйте переваги при застосуванні економічної соціоло­гії під час вивчення економічних систем і управління ними.

4. За якими критеріями класифікують систему категорій еконо­мічної соціології?

5. Розкрийте сутність соціального механізму розвитку економіки.

6. У чому полягають особливості основних етапів становлення західної економічної соціології?

7. Розкрийте особливості становлення вітчизняної економічної соціології.

8. Чим обумовлені особливості підприємництва як соціально-економічної діяльності?

9. У чому виявляється природа підприємницької діяльності з точ­ки зору соціологічного підходу?

10. З'ясуйте позитивні і негативні наслідки підприємництва, наз­віть основні умови його розвитку.

Жоль

СОЦІОЛОГІЯ ТА ЕКОНОМІКА

Пропедевтичні зауваження

Чому віддати пріоритет — соціології праці, соціології промисловості чи економічній соціології?

Чим займається соціологія економіки?

Соціологічний підхід до розуміння періодичних економічних криз за умов капіталізму

З історії слів "ринок", "капітал", "капіталістичний" та "капіталізм"

Економічний цикл

Необхідність політико-економічного та соціологічного прогнозування етапів економічного циклу. Соціологічні опитування

Пропедевтичні зауваження

Приховану та явну конкуренцію між традиційною політичною економією та соціологією за те, щоб бути соціальною теорією, яка пояснює визначальні закони життя суспільства, доволі виразно простежуємо впродовж XIX—XX ст. Так, представники класичної політичної економії спробували пояснити особливості соціально-політичного життя капіталістичного суспільства, використовуючи поняття соціального класу, натомість соціологи намагалися показа­ти соціальну неоднорідність не тільки цих класів, а й інших соціаль­них спільнот, увівши поняття соціальної групи й тим самим вий­шовши за рамки класового розгляду суспільної структури. Соціоло­ги не обійшли своєю увагою й такі центральні поняття економічної науки, як "вартість" та "цінність", наповнивши їх різними смисла­ми (залежно від контексту дослідження), від соціально-психологіч­ного до культурно-антропологічного.

Пригнічена "підступами конкурента", економічна наука, яка раніше не надто переймалася практичною перевіркою своїх теоре­тичних шукань та розвідок, стала боротися за статус науки, що спи­рається на емпіричні дослідження, в чому соціологія вже мала певні

успіхи. Економісти скористалися нагромадженим досвідом соціоло­гів і навіть оголосили про взаємно корисне співробітництво еконо­мічної науки та соціології. Прикладів такої, треба сказати, обопіль­но корисної конкуренції більш ніж достатньо. Тому доцільно одра­зу перейти до розгляду тих спільних для економіки та соціології питань, розв'язання яких призвело до виникнення дисципліни, яку можна назвати соціологією економіки за аналогією з соціологією релігії або науки. Ця назва не є загальноприйнятою, деякі вчені її заперечують. А проте її можна вважати досить зручною для розгляду проблематики, що виходить за рамки власне економіки та соціології, утворюючи своєрідний синтез метаекономіки та метасоціології.

Чому віддати пріоритет — соціології праці, соціології промисловості чи економічній соціології?

Деякі провідні соціологи однією з найрозвиненіших соціологіч­них дисциплін називають соціологію праці, наукові претензії якої достатньо великі, хоча й не існує загальновизнаного визначен­ня предметної царини її досліджень. У першому наближенні можна сказати, що соціологія праці намагається підійти до вивчення трудо­вої діяльності як до соціально зумовленої активності, спрямованої на задоволення матеріальних та духовних запитів людей. Якщо по­годитися із запропонованою характеристикою дослідницької орієн­тації соціології праці, то тоді треба з'ясувати соціальний смисл тих відносин, які породжує трудова діяльність людини і які, у свою чер­гу, визначають місце та роль людини-трудівника у загальній системі соціальних зв'язків. Іншими словами, соціологію праці цікавить ні-тільки сфера виробництва тих чи тих предметів споживання, а її життя людини поза цією виробничою сферою як споживача нею самою створеного продукту. Отже, ми повинні враховувати, що у вільний від роботи час людина відтворює себе, крім усього іншого, ще й для роботи (відновлює фізичні та психічні сили, підвищує спою кваліфікацію тощо).

Виокремлення соціології праці у самостійну дисципліну пояснюють багатьма причинами, включаючи механізацію та автоматизацію сучасного промислового виробництва, що передбачає високу грамотність працівників, розвинене почуття особистої відповідальності та багато чого іншого, що раніше вимагали тільки від інженерно-технічного персоналу.

Соціологія праці, як і будь-яка інша молода галузь наукової діяльності, утворилася на стику різних дисциплін (економіки, пси­хології, етики, юриспруденції, політичних вчень тощо), які стосува­лися питання соціального значення трудової діяльності людини та створили свої власні моделі людини-трудівника (лат. homo economicus, homо moralis, homо роliticus тощо — відповідно економічна лю­дина, моральна людина, політична людина тощо). Між тим людина як соціальна істота, маючи всі ці якості, є цілісною особистістю, а не абстрактним чинником або функціонером, хоча у деяких ситуаціях і може бути перетворена на "гвинтик". Коли ж стало ясно, що люди­на — це передусім соціальна істота, тобто істота, пов'язана безліччю соціальних нитей з іншими такими самими істотами, що відбиваєть­ся на характері та суспільній значущості трудової діяльності, тоді й почалося, на думку вчених, формування соціології праці, яку іноді називають соціологією промисловості, або промисловою (індустріаль­ною) соціологією. Втім, першою на світ з'явилася все ж таки промис­лова соціологія й швидко термінологічно закріпилася в англосак­сонській літературі. Дещо пізніше у французькій та німецькій літе­ратурі почало фігурувати словосполучення "соціологія праці".

Виникнення та швидкий розвиток соціології праці зумовлені бурхливим розвитком промисловості у XIX—XX ст. Як відзначають соціологи, саме необхідність розв'язувати нові та складні завдання техніко-практичного, морально-психологічного та соціально-полі­тичного характеру, що виникають у зв'язку з розвитком промисловості та переходом капіталізму на державно-монополістичний рівень, зумовила швидкий розвиток емпіричних досліджень трудової діяль­ності людей, залучених до капіталістичних виробничо-ринкових відносин.

Від самого початку свого виникнення соціологія праці переваж­но орієнтувалася на розв'язання організаційних питань у трудових Колективах, намагаючись виявити індивідуальну та групову мотивацію трудової діяльності. У подальшому соціологія праці вдалася до вивчення питань, пов'язаних з трудовими резервами, професійною Орієнтацією та мобільністю. Відтак почалося вивчення життя люди­ни поза трудовою сферою та його впливу на поведінку людей під час роботи.

Сьогодні майже ніхто не заперечує важливого значення соціології праці як однієї з соціологічних дисциплін. Між тим, незважаючи на успіхи, досягнуті соціологією праці, поки ще не вироблено єди­ної точки зору на її предмет, цілі та завдання. Понад те, є розбіжності стосовно найменування самої соціологічної дисципліни, що вивчає різні аспекти життя людини-трудівника та трудових колективів. Ось чому нерідко порушують питання: чи не є соціологія праці та про­мислова соціологія двома різними науковими дисциплінами? Части­на нинішніх соціологів схильна вважати, що це дві взаємопов'язані, але відносно самостійні наукові дисципліни. Подібна точка зору має сенс хоча б із тих міркувань, що соціологія праці більш всеохопна та більш історична, ніж соціологія промисловості. Навіть із самої наз­ви "соціологія праці" випливає, що ця дисципліна не обмежена вив­ченням людини-трудівника індустріального суспільства, їй доступні й інші різновиди трудової діяльності за різних умов господарського життя того чи того суспільства.

У світлі сказаного розглянемо конкурента соціології праці та промислової соціології, який уперше заявив про себе у США і знай­шов підтримку у працях російських вчених Т. І. Заславської та Р. В. Ривкіної. Йдеться про так звану економічну соціологію (соціо­логію економічного життя).

У 50—60-ті роки XX ст. на базі Новосибірського наукового цент­ру склався колектив економістів з ухилом у бік соціології, яку реп­резентували Є. Г. Антосенков, В. М. Шубкін та ін. У рамках цього колективу й зародилась ідея міждисциплінарного союзу економістів та соціологів під назвою "економічна соціологія". Але сибірським однодумцям цього видалося мало, й вони поквапилися устами Зас­лавської та Ривкіної заявити без зайвої скромності про формування економічної соціології як нового наукового напряму.

Природно, у "ортодоксальних" соціологів одразу ж виникло кра­мольне питання: чим відрізняється економічна соціологія (соціоло­гія економічного життя) від соціології праці та промислової соціоло­гії, а також від соціології економіки?

На жаль, відповідь була не дуже оригінальною і, м'яко кажучи, доволі розпливчастою. Заславська та Ривкіна об'єктом вивчення економічної соціології обрали соціальні групи, що функціонують у системі економічних відносин. При цьому творці "нового" науково­го напряму наголосили, що ні політична економія, ні загальна соціологія, під якою, судячи з усього, розуміли консервативний істо­ричний матеріалізм, не вивчають усебічно та ретельно об'єкт, який їх цікавить.

На думку Заславської та Ривкіної, політична економія розглядає економічні відносини не як сферу функціонування соціальних суб'єктів, а як якусь абстрактну систему, де люди залишаються не­мовби "за кадром" економічної теорії. Що стосується загальної соціології, то для неї діяльність та поведінка соціальних груп у сфері економіки — лише одна з багатьох форм соціальної активності, розглядувана нарівні з усіма іншими. Таким чином, жодна з цих наук не має спеціальних інструментів для дослідження суб'єкта еко­номічного розвитку, головних різновидів економічної активності цього суб'єкта, тенденцій, спостережуваних у цій активності, та ба­гато чого іншого. А тому необхідно терміново створити нову галузь соціологічної науки, яка у центр своєї уваги ставила б діяльність та поведінку соціальних груп у системі економічних відносин. Такою галуззю й повинна стати економічна соціологія.

Як тут не згадати славнозвісне "лезо Оккама", яке безжально відтинає будь-які зайві "сутності". (Англійський філософ, логік та богослов В. Оккам (близько 1285—1349) полюбляв примовляти, що наукові поняття, які не підлягають дослідній перевірці, а базовані тільки на філософській інтуїції, мають бути нещадно видалені з наукового лексикону. "Сутності не слід примножувати без необхід­ності", — додавав до цього Оккам, лукаво підморгуючи своїм опо­нентам. Це висловлювання, яке стало крилатим, виражало цілком пев­ний науково-пізнавальний принцип, що дістав назву "лезо Оккама".)

Навіщо примножувати "сутності", коли вже є соціологія праці, промислова (індустріальна) соціологія, соціологія економіки та, між іншим, політична (в якомусь розумінні соціологічна) економія, яка аж ніяк не підпадає під характеристику, яку їй дали Заславська та Ривкіна? Чи варто розривати синоніми "економічна соціологія" та "соціологія економіки"? А якщо вони не синоніми, то що це пояс­нює? Але ось парадокс: іноді все ж таки варто робити таке "прим­ноження". Якщо згадати, як животіли у колишньому СРСР еконо­мічна наука та соціологія, як їх невсипно опікали партійні ідеологи, то багато що стає зрозумілим. Так, за тих умов критично мислячих вчених-економістів навряд чи могли б зацікавити питання соціології праці або промислової соціології, які досі ніяк не можуть чітко виз­начитися зі своїми дослідницькими предметними царинами. Не­обхідно було якимось чином вивести економіку та соціологію із зони "принципу партійності", що й спробували зробити сибірські соціологи разом з економістами, оголосивши хоча й про "новий", але цілком лояльний до партійної ідеології напрям наукових пошуків. Проте тепер, коли відпала необхідність хитрувати та лукавити, треба перевірити життєстійкість економічної соціології за допомо­гою "леза Оккама". Якщо цю соціологію не вдасться відсікти від соціології як такої або, наприклад, від соціології економіки, тоді во­на справді заслуговує всі права на своє існування. Але ці права слід доводити не тими розпливчастими аргументами, які у недавньому минулому використовували Заславська та Ривкіна. Тож питання про взаємодію соціології та економіки не з простих.

Чим займається соціологія економіки?

Соціологія економіки — це не соціологічний аналіз економічної науки як різновид соціології науки або економічних відносин, а соціологічний аналіз суспільних відносин з приводу економічної діяльності людей. Стосовно цього соціологія економіки близька до політичної економії, яку слід відрізняти від власне економічної на­уки, що вивчає та описує виробництво, обмін та розподіл матеріаль­них благ незалежно від їх соціально-політичного значення.

Якщо ми погодимося з одним із визначень предмета політичної економії, яке говорить, що політична економія вивчає закони, які регулюють суспільне виробництво та обмін продуктами праці на різних етапах розвитку людського суспільства з метою встановлення найзагальніших законів, застосовних до виробництва та обміну вза­галі, то повинні будемо одразу обмежити сферу соціології економіки не тільки за предметом дослідження, а й за використовуваними ме­тодами. Очевидно, що соціологія економіки саме як соціологія не може претендувати на конкретно-економічний аналіз господарських структур, функцій та процесів. У першу чергу її мають цікавити ті класи та соціальні групи, які безпосередньо беруть участь у виробництві матеріальних благ, їх обміні та розподілі. Це передбачає вив­чення того становища, яке люди займають у системі суспільного виробництва, дослідження їх ставлення до засобів виробництва, аналіз їхньої ролі у суспільній організації праці та способів отриман­ня певної частки суспільного багатства (її розмірів). Так, наприклад, урахування ролі людини у суспільній організації праці допомагає визначити, якою мірою задоволене "почуття господаря", тобто якою мірою, чому та як люди зацікавлені у виробничій життєдіяльності свого підприємства, установи, організації, галузі, держави загалом.

Якщо це "почуття" задоволене частково або зовсім не задоволене, то соціолог повинен знати, чим та як людина компенсує свої нере­алізовані інтереси та потреби у сфері виробництва та побуту. Все це та багато іншого, що стосується людини як суб'єкта господарської діяльності, належить до компетенції соціології економіки.

Будучи відносно самостійною дисципліною у рамках соціологіч­ної науки, соціологія економіки має своє бачення історичного про­цесу та шляхів можливого розвитку соціально-економічних струк­тур. У рамках марксизму на таку роль претендує матеріалістичне ро­зуміння історії, що відштовхується від економічної діяльності людей та претендує на "єдино правильне вчення". По суті, це є першим та найяскравішим досвідом історико-соціологічної концепції еконо­мічної діяльності людей, покликаної обґрунтувати неминучість переходів від одних суспільно-економічних станів до інших через запеклу класову боротьбу.

Економічна історія є важливим опертям сучасної соціології еко­номіки, забезпечуючи її історичною самосвідомістю, а отже, й мож­ливостями наукового розуміння динаміки та характеру соціально-економічних процесів, які зараз модно відносити до розряду так зва­них макроекономічних досліджень, не привносячи тим самим до економічної науки політичних упереджень або соціально-ціннісного підходу. Це багато в чому нагадує ситуацію зі структурною лінгвісти­кою, яка спробувала "подолати" традиційний історико-генетичний метод вивчення мови, ввівши поняття "діахронія" та "синхронія". З уведенням зазначених понять за бортом структурної лінгвістики (на перших етапах її становлення) залишилися проблеми семантики, смислового змісту мови як засобу комунікації. Соціально-смислово­го змісту позбавляється й економічна наука, яка немовби копіює принципи структуралізму ("макроекономіка", "мікроекономіка").

У зв'язку з цим пригадується передісторія появи назви "соціоло­гія" для позначення певної предметної царини соціальних дослід­жень. Спочатку була "соціальна фізика", яку спробували замінити назвою "фізико-політична наука", що, до речі, знайшло своє відоб­раження й у найменуванні економічної науки як "політичної еко­номії". "Соціальна фізика" зрештою поступилася своїми правами "соціології". "Політична економія" поступається сьогодні частиною своїх прав "соціології економіки". Останнє зумовлене, крім усього іншого, ще й тим, що слово "політика" набуло характеру наукового терміна у контексті такої самостійної наукової дисципліни, як полі­тологія. У рамках нинішньої політології цілком правомірно говорити про політичний підхід до економіки або, якщо завгодно, до політич­ної економії.

Недиференційованість соціологічного та політичного розгляду проблем економічного життя суспільства веде до того, що на панів­ну роль в економічній науці починає претендувати структуралізм. У структуралістському вивченні економіки немає нічого осудного, але претензії на володіння істиною в останній інстанції є згубними для будь-якої науки, оскільки перетворюють її на спекулятивну дис­ципліну найгіршого ґатунку.

Соціологічний підхід до розуміння періодичних економічних криз за умов капіталізму

Соціологія економіки, як і будь-яка соціологічна дисципліна, має свій погляд на соціальну історію, зумовлений специфікою пред­мета дослідження. Без знання економічної історії соціологія еко­номіки позбавляється того реального фундаменту, на який спира­ються її теоретичні узагальнення. У цьому разі мають на увазі не просто історичний погляд на історію господарського життя суспіль­ства, а такий погляд, який враховує соціально-економічні кризи та їх періодичність, що відбивається на поведінці та діяльності різних соціальних груп, класів. Іншими словами, важко зрозуміти суть істо­ризму соціології економіки без теорії економічних криз та циклів, яка посідає одне з центральних місць у сучасній економічній науці та, природно, становить особливий інтерес для соціологів, які вив­чають поведінку суб'єктів економічної діяльності за різних життєвих умов.

Одним з перших багато уваги приділив вивченню механізмів періо­дичності економічних криз М. І. Туган-Барановський. Його перша значна праця у галузі економічної теорії "Періодичні промислові кризи" (1894) присвячена таким явищам капіталістичного способу господарювання, як ринок та кризи.

Як відомо, ринок за капіталізму є своєрідним нервовим вузлом, де переплетені складні ниті економічних відносин. Характерною рисою ринкового капіталізму є те, що він породжує тенденцію до переважання пропозиції над попитом, звідки виростає гонитва за ринками збуту, боротьба за них. Туган-Барановський підходив до проблеми ринку, використовуючи метод схематичної (структурної)

побудови суспільного господарства як певної соціально-економічної цілісності. Це дало йому змогу зробити висновок, що розміри ринку товарно-капіталістичного господарства аж ніяк не визначені розмі­рами суспільного споживання, оскільки суспільний продукт складе­но не тільки з предметів споживання, але також із засобів виробни­цтва. Тому проблема ринку впирається не у розміри суспільного споживання, а у пропорційність виробництва за галузями. За про­порційного розподілу виробництва ніяке скорочення споживчого попиту не спричинить перевищення загальної пропозиції над попитом. Економічна система немовби автоматично відреагує на зміну кон'юнктури та збалансує пропорції. Але оскільки капіталізм засадово є стихійним, то завдання пропорційного розподілу виробницт­ва він зазвичай розв'язує не раціонально, а ірраціонально, тобто за допомогою криз, механізм яких, хоч як це не дивно, є по-своєму раціональним.

Капітал постійно тисне на виробництво, форсуючи його й пород­жуючи тенденцію до перевиробництва. Перевиробництво, розвива­ючись, викликає кризу, інтенсивність якої посилюється внаслідок використання системи кредиту.

Кризи повторюються періодично. Простежуючи процес зміни економічної кон'юнктури, можна виявити закономірні ритми еко­номічної життєдіяльності — підйом, кризу та депресію (спад). Чому підйом настає періодично й закінчується обов'язково кризою? Щоб розпочався підйом, необхідне нагромадження вільних капіталів. Але капітал нагромаджують не тільки у промисловості. Є чимало таких соціальних груп, доходи яких не залежать від коливань промислово-капіталістичної кон'юнктури (власники державних паперів, держав­ні службовці, пенсіонери тощо). У періоди економічного застою у цих соціальних групах нагромаджуються значні капітали, які врешті-решт за допомогою банківської системи урухомлюють промис­ловість, зумовлюючи її підйом. Але підйом вичерпує вільний капітал та підвищує відсоток на кредит. Поступово цей відсоток починає руйнувати власне кредит, стимулюючи фінансову кризу, яка пород­жує паніку. Настає всезагальна криза. Економічний крах спричиняє депресію. І знову розпочинається робота щодо нагромадження капіталу.

У цьому разі для соціологів становить значний інтерес проблема розподілу, яка свого часу цікавила й Тутан-Барановського. На його думку, розподіл не є якимось особливим процесом поряд з вироб­ництвом та обміном. У господарському житті суспільства, яке функціонує нормально, якщо не брати до уваги комуністичну моделі» "неринкових відносин", не відбувається якогось особливого розпо­ділу. Тому проблема розподілу — це лише особливий погляд на проблему виробництва та обміну.

Наукове вчення про розподіл розглядає господарську діяльність не під кутом зору суто економічної теорії, а з точки зору утворення та розміру доходу головних класів капіталістичного суспільства (най­маний робітник — заробітна плата, капіталіст — прибуток, земле­власник — земельна рента). У цьому разі маємо справу із соціо­логічним аналізом механізму розподілу національного продукту (доходу). Оскільки тут передусім йдеться про заробітну плату та при­буток, то для визначення їх рівня, а також для розуміння рівня та характеру впливу доходів на поведінку суспільних груп треба все­бічно дослідити продуктивність суспільної праці, зокрема соціально-психологічну мотивацію, та соціальну організованість головних класів капіталістичного суспільства. Завдяки цьому стає ясно, що чим продуктивніша суспільна праця, тим швидше рухається науко­во-технічний прогрес, тим більшими є прибуток та заробітна плата. Останнє дуже непокоїло Маркса, який сподівався, що абсолютне зу­божіння пролетаріату призведе до повалення капіталістичного ладу. Цілком можливо, що саме з цієї причини йому так і не вдалося до кінця написати свій "Реквієм" капіталізмові.

З історії слів "ринок", "капітал", "капіталістичний" та "капіталізм"

У розумінні головних напрямів соціологічного розгляду економіч­ного сенсу соціальної життєдіяльності людини істотну допомо­гу можуть надати історичні дослідження одного з найвідоміших істо­риків XX ст. Ф. Броделя, репрезентовані у циклі праць під загаль­ною назвою "Матеріальна цивілізація, економіка та капіталізм. ХУП-ХУІІІ сторіччя" (1979).

Економісти, яких цікавить доіндустріальний світ, одностайно згодні з тим, що пропозиція товарів та послуг відігравала у цьому світі незначну роль. Пропозиції бракувало гнучкості, вона була нез­датна швидко пристосовуватися до примх попиту. Головною в еко­номіці тієї доби була землеробська діяльність. А сільськогосподар­ське виробництво — це зона, консервативності, традиційності. З цього факту випливає, що попит у таких зонах мав стабільний характер у більш-менш жорстко окреслених рамках невибагливих потреб. На противагу сільському господарству промисловість і торгівля завжди відрізнялися динамікою. Прогрес у цих галузях еко­номічної діяльності людини став очевидним для європейців досить рано. Так, обсяг виробництва в Європі зріс між 1600 та 1800 рр. при­наймні вп'ятеро. Неважко припустити, що видозмінився й обіг то­варів, розширивши свої межі. На 1820 р. пропозиція стала важливим чинником господарського життя європейського суспільства.

Сектор промислового виробництва, незважаючи на певну дина­мічність порівняно із сільськогосподарським виробництвом, усе ж таки впродовж тривалого часу не міг розраховувати на те, що його пропозиція зустріне автоматичний та довготривалий прихильний прийом з боку споживача. Гроші у промисловому виробництві роз­поділялися нерівномірно між постачальниками знарядь праці й си­ровини, перевізниками та працівниками. За таких умов грошовий обіг може стати швидшим тільки якщо він проходитиме через руки представників нижчих соціальних станів (найбільшого класу спожи­вачів). Але для цього потрібно мати певний грошовий надлишок, що залишається після всіх витрат на сільськогосподарську продукцію, яка йде на харчування. А де його взяти, якщо землеробське вироб­ництво за тієї доби з превеликими зусиллями задовольняло попит? Ось тому підприємці XVIII ст. відкривали великі мануфактури тіль­ки за умови пільгових субсидій, безвідсоткових позик та надання їм монопольних прав заздалегідь. І навіть за таких умов успіху досяга­ли далеко не всі.

Збільшення пропозиції стало можливим лише завдяки машинно­му виробництву, завдяки технічним досягненням. Таким чином, промислова революція сприяла зростанню попиту й стимулювала те, що прийнято називати ринковими відносинами капіталізму.

Як відзначає Бродель, слово "ринок" саме по собі неоднозначне. Адже ринок — це не просто локалізоване "ринкове місце", не якийсь особливий "ринковий простір" (міський ринок, національ­но-територіальний ринок) і не обмін якого-небудь продукту (ринок цукру, ринок дорогоцінних металів). То що ж таке ринок?

• Ринок — це обмін, обіг, розподіл. Найширшу форму обміну називають ринковою економікою, або ринковою системою. Більш глибоке розуміння ринку передбачає врахування усієї системи економічних відносин, вписаних до системи соціаль­них відносин, які еволюціонують та видозмінюються, а разом з ними змінюються й ринкові відносини. Тому якщо зупини­тися тільки на одному визначенні ринку, властивого, скажімо, XVIII або XIX ст., ми не далеко просунемося в своєму розу­мінні ринкової економіки.

Економісти завжди надавали ролі ринку особливо важливого значення. Багато хто з них вважали, що вільний ринок, яким ніхто не керує, є рушійним механізмом усієї економіки. Звідси робили ду­же симптоматичний висновок: господарське життя суспільства — це життя ринкової економіки, від "здоров'я" якої залежить "здоров'я" цілого суспільства і навіть усього людства.

Ще зовсім недавно стверджували, що економічна історія — це вивчення походження (ґенези) та розвитку ринкової економіки. Такий погляд Бродель вважає спрощеним. Для будь-якого серйозно­го історика господарського життя людства цілком очевидно, що ринкова економіка не репрезентує не тільки всієї економічної діяль­ності, але навіть якоїсь певної стадії економічної еволюції. Може видатися дивним, але прихильники "вільного ринку" — це вороги так званої ринкової економіки. Адже державний контроль над рин­ком створено для того, щоб захистити споживача, тобто забезпечити конкуренцію. "Вільний" же ринок у своєму граничному вираженні виявляє небезпечну тенденцію до диктату монополістів та скасуван­ня не тільки контролю, а й конкуренції, чужої духові монополізму.

Характерно, що саме на ринку (й до того ж не дуже "вільному") зародився капіталізм, точніше, він зародився у сфері обігу, про що свідчить слово "капітал", яке почало набувати свого політико-економічного значення лише в 70-х роках XVIII ст. з появою праць фран­цузького економіста і державного діяча А. Р. Ж. Тюрго (1727—1781).

Слово "саріtаlе" (з пізньої латини, від сарut— голова) з'явилося близько XII—XIII ст. у значенні "цінності", "запас товарів", "маса грошей", "гроші, що приносять відсотки". Його не було одразу точ­но визначено через суперечки з приводу відсотка та позичання гро­шей під відсотки. У центрі цих суперечок була Італія. Саме в Італії слово "капітал" виникло й у певному розумінні набуло зрілості. А у XIV ст. знаходимо його майже повсюдно. Згодом слово "капітал" набуло тенденції позначати грошовий капітал товариства або купця, потрапивши до Франції, обросло безліччю слів-суперників ("багат­ство", "гроші", "цінність", "фонди", "майно", "надбання" тощо). Особливо довго первенствувало слово "фонд" як синонім "капіталу". Подібну синонімію знаходимо в "Економічно-філософських ру­кописах 1844 року" Маркса.

Таким чином, слово "капітал" взяло гору не одразу, а внаслідок повільного, але неухильного "зношування" інших слів, пов'язаних з певними теоретичними поглядами. Для нових поглядів виявилось придатним слово "капітал", яке не мало суперечливого теоретично­го навантаження. Якби не це, то цілком можливо, що замість капіта­лізму ми говорили б про фондизм, а назва деяких праць звучала б так: "Імперіалізм як найвища стадія фондизму".

На початку XX ст. про капітал говорили, що він становить суму капітальних багатств. Потім це висловлювання почало виходити з моди, хоча, на думку Броделя, воно має свої переваги. Наприклад, висловлювання "капітальне багатство" недвозначно вказує на те, що це багатство є результатом попередньої праці, тобто є нагромадже­ною працею. Іншою характерною рисою капітального багатства (капіталу) є те, що воно здатне відновлюватися у процесі виробни­цтва, тобто воно є багатством за умови участі у відтворювальній праці людей. Ця участь дає капітальному багатству змогу відроджуватися та примножувати себе, продукуючи доход. Наприклад, посія­на та успішно зібрана пшениця — це капітальне багатство. Проте якщо її з'їдають у вигляді хліба, то це багатство є безпосередньо спо­живаним. Щоб вона стала капітальним багатством, треба продати залишки врожаю і зароблені гроші вкласти у розширене виробницт­во тієї самої пшениці. Тільки гроші, які переходять з рук у руки, стимулюють обмін, включені до товарного кругообігу, становлять капітальне багатство.

• Капітали (або капітальне багатство, що, по суті, є одним і тим самим) поділяють на дві категорії — основні та обігові. Основні капітали мають відносно тривале фізичне існування (магістра­лі, кораблі, літаки, машини, верстати, фабрики, заводи тощо). Обігові капітали (раніше говорили "рухомі") — це капітали, які весь час "поспішають"; вони немовби поспішають включи­тися до процесу виробництва (насіннєве зерно, напівфабрика­ти, нафта, газ, вугілля, гроші для численних розрахунків та власне праця робітника).

Цей поділ капіталу на дві категорії визнають усі економісти, але кожний на свій лад. Так, А. Сміт говорить про первинні та річні аванси, а К. Маркс виокремлює постійний та змінний капітал.

Суспільства "доіндустріального капіталізму" подавали нам "капі­таліста" не у вигляді промисловця або фінансового туза, а у вигляді купця, зайнятого у численних та недиференційованих різновидах діяльності. Цей купець не мав ніякого бажання бути втягненим у ви­робництво, щоб по закінченні року з педантизмом економіста XX ст. підраховувати свій доход або робити кількісну оцінку "валового про­дукту". Не мав він і особливого бажання стати земельним власни­ком. Якщо він і поставав у ролі такого, то не надавав особливого значення отриманню земельної ренти (нім. Rentе, фр. rente від лат. геddita — віддане назад; регулярно отримуваний доход з капіталу, майна або землі, який не вимагає від отримувача підприємницької діяльності), оскільки його справжні турботи про прибуток були пов'язані із зовсім іншими предметами — з купівлею-продажем ходового товару, байдуже якої природи.

Купець —передусім людина ринку, людина торговельної мережі та ланцюжків обміну. Його добробут, його доходи залежали не від власності на землю, не від володіння майстернею чи засобами пере­везення товарів, а від обміну. Тому у виробництво "доіндустріальний капіталіст" включався лише остільки, оскільки його до цього спону­кали потреби торгівлі чи торговельний прибуток. Ось чому капіта­лізм уторгнеться у виробничі сектори тільки під час промислової ре­волюції, коли впровадження машин настільки перетворить умови виробництва, що промисловість стане сектором з дедалі зростаючим прибутком. Це істотно видозмінить "доіндустріальний капіталізм", але не зробить його чимось остаточним та застиглим. Капіталізм індустріальної доби, підкреслював Бродель, не буде прив'язаним єдино до індустріального способу виробництва й це допоможе йому набирати сили, розвиватися й відкривати нові горизонти для ре­алізації прихованих можливостей, що й спробують виразити ідеоло­ги "індустріального" та "постіндустріального" суспільства.

Цікавою є історія слова "капіталіст", яке сягає середини XVII ст. Це слово було добре відоме Ж.-Ж. Руссо, хоча в "Енциклопедії" просвітників XVIII ст. воно фігурує тільки як прикметник ("капіта­лістичний"). Що стосується іменника, то у нього було багато супер­ників для позначення багатіїв ("грошовита людина", "грошовий мішок", "спритник", "заможний" тощо). "Власник грошового дос­татку" — це той вузький смисл, якого набуло слово "капіталіст" у другій половині XVIII ст., коли воно позначало власників "держав­них паперів", власників рухомого майна або готівки для інвестицій. Поступово слово "капіталіст" дедалі частіше стало позначати людину, яка оперує грошима й надає їх кому-небудь під певні відсотки.

Ще молодшим є термін "капіталізм". Як відзначає Бродель, це слово уперше зустрічається у книжці Ж.-Б. Рішара "Нові багатства французької мови" (1842). Іноді його вживав французький еконо­міст П. Прудон (1809—1865). Цілком певно можна сказати, що сло­во "капіталізм" Маркс не використовував до 1867 р., але приблизно у цей самий час його вживав Енгельс, утім, не надаючи йому особ­ливого значення. Тільки на початку XX ст. слово "капіталізм" зазвучало на повну силу в політичних дискусіях як протиставлення сло­ву "соціалізм". У наукові кола воно буде введене завдяки праці відо­мого німецького економіста, філософа та соціолога В. Зомбарта (1863—1941) "Сучасний капіталізм" (1902). Невдовзі слово "капіта­лізм" увійде до лексикону марксистів для позначення одного з етапів (соціально-економічної формації) на шляху до "світлого май­бутнього". Таким чином, констатує Бродель, слово "капіталізм" має яскраво виражений політичний смисл.

Показово, що цей політичний термін з'явиться у "Британській енциклопедії" тільки у 1926 р., а до "Словника Французької акаде­мії" він потрапить лише у 1932 р. У радянському "Словнику інозем­них слів" (1939) капіталізм буде позначено як спосіб виробництва, що виник у надрах феодалізму, та відповідний йому капіталістичний суспільний устрій, створений буржуазією на уламках зруйнованого нею феодалізму.

• Слово "капіталізм" усе ж таки використовують для позначен­ня певного типу господарської діяльності, для якої характер­ний і особливий тип ринку — ринкова економіка. Проте, за словами Броделя, капіталізм не охоплює всієї торговельної економіки, тому його не можна ототожнювати з ринковою економікою, яка має, порівняно з капіталізмом, більш давню історію. Головним привілеєм капіталізму є свобода вибору дій. А якщо вже капіталізм може вибирати, де йому найвигідніше існувати, то він здатний у будь-який момент змінити курс, і в цьому полягає секрет його живучості. Ось чому помилково вважати, нібито капіталізм — це суто економічна система й нічого більше. Насправді капіталізм охоплює багато які сфери життя суспільства, включаючи духовну, і його можна розгля­дати як особливу культуру, як специфічний світогляд, тобто як складну систему різних чинників, яка визначає пульс життє­діяльності сучасного суспільства.

Нині капітал зазвичай оцінюють у рамках національних балансів (коливання національного продукту (валового та чистого), доход на душу населення, розмір заощаджень, норма відтворення капіталу, демографічні зміни тощо). Кінцева мета кількісної оцінки національних балансів — виміряти економічне зростання загалом.

Економічний цикл

Відомий американський економіст, лауреат Нобелівської премії С. Кузнець (1901 — 1985, у 1922 році емігрував з України до США) у праці "Національний доход: підсумки дослідження" (1946) присвя­тив окремий розділ аналізові довготривалих коливань у темпах зрос­тання показників національного доходу у США та його складових частин за період з 1869 по 1938 р. Здійснені розрахунки дали йому змогу зробити висновок, що показники національного доходу (вало­вого та на душу населення), споживчих видатків, окремих складових частин їх, а також валових та чистих інвестицій в устаткування ви­робничого призначення та у споруди, будівлі виявляють взаємопо­в'язані між собою двадцятирічні коливання. На підставі цього вче­ний стверджував, що довгострокові коливання у темпах зростання галузей виробництва у 30-ті роки XX ст. слід розглядати як один з проявів єдиного процесу амплітуди двадцятирічних коливань у будівництві, які істотно більші, ніж у решті секторів економіки.

Коливання в усіх компонентах валового національного продукту (за винятком інвестицій у будівництво) відбувалися синхронно, на­томість інвестиції у будівництво мали тенденцію запізнюватися приб­лизно на п'ять років. Цю закономірність було порушено у 20—30-ті роки XX ст., коли запізнювання не спостерігали й коливання всіх складових частин інвестицій відбувалися більш-менш синхронно.

Кузнець висунув гіпотезу, згідно з якою цими змінами у механіз­мі двадцятирічних коливань можна пояснити таку особливість фор­мування циклу у певний період, як надзвичайну глибину та трива­лість Великої депресії 20—30-х років XX ст.

У одній із праць Кузнеця проаналізовано двадцятирічні коливан­ня у прирості населення США та його складових частин, а також механізм утворення так званих довгих хвиль, під якими розуміють 40—60-річні коливання (цикли Кондратьєва).

Ключ до пояснення феномена двадцятирічних коливань Кузнець вбачав у взаємодії економічних та демографічних чинників. Для дослідження цієї взаємодії він запропонував виокремити в сукуп­ності інвестицій особливий компонент, який назвав "інвестиціями, що реагують на зміни чисельності населення". До таких інвестицій він зарахував вкладання у житлове та залізничне будівництво.

Механізм коливань, згідно з Кузнецем, загалом виглядає так. Приріст товарів (у розрахунку на душу населення) стимулює при­плив іммігрантів та народжуваність, у результаті чого збільшується приріст населення. Це, у свою чергу, прискорює зростання інвес­тицій, які реагують на зміни чисельності населення. У зв'язку з тим, що сукупний обсяг капіталовкладень — величина обмежена, інші інвестиції скорочуються і в результаті приріст товарів у розрахунку на душу населення вповільнюється. Потім має місце зворотний про­цес, тобто замість збільшення приросту населення відбувається його зменшення з усіма наслідками, які з цього випливають. По завер­шенні цього процесу розпочинається новий.

Усе це важливо мати на увазі, оскільки досвід директивного пла­нування, наприклад в колишньому СРСР, супроводжуваний пере­творенням плану на жорсткий закон, що діє впродовж, скажімо, п'яти років, фактично відштовхувався від апріорно постульованих часових одиниць, які не враховували реальних економічних циклів.

Перед грізним поняттям "плану-закону" пасували багато які ра­дянські економісти, загіпнотизовані безапеляційним суто політич­ним твердженням, що централізоване планування — це визначальна ланка системи управління за соціалізму. При цьому смисл "цент­ралізму" не уточнювали з тієї простої причини, що за цим словом стояв похмурий привид тоталітарної партійної диктатури. Нага­даємо, що найважливіші риси радянської системи планування поча­ли складатися за умов переважання екстенсивного типу розширено­го відтворення та заперечення товарно-грошових відносин на користь натурального планування.

Свого часу, порушуючи питання про економічні кризи за соціа­лізму, М. І. Бухарін слушно вказував на те, що в їх оцінці часто змішують дві цілковито різні речі — (1) відставання продуктивних сил від потреб, що швидко зростають, та (2) специфічну форму товарного голоду у зв'язку з питанням про платоспроможний попит. Перше виражає той факт, що зростання потреб є безпосередньою рушійною пружиною економічного розвитку. Що ж стосується криз, то їхній характер визнано новим співвідношенням між потребами

мас та соціалістичним виробництвом. Виходячи із свого розуміння сутності економічних криз за соціалізму, Бухарін пропонував орієн­туватися на не закінчений план розвитку соціалістичного господар­ства у певному часовому інтервалі, а на відносну плановість. До цієї плановості обов'язково повинна входити поправка на стихійні чин­ники. Подібні ідеї стали засадовими для документа, прийнятого у грудні 1927 р. XV з'їздом ВКП(б). Спираючись на директиви цього з'їзду, Держплан СРСР підготував два варіанти плану — відправний та оптимальний. Відправний план — обережна оцінка деякого міні­муму господарських можливостей, які забезпечують безперебійний розвиток економіки. Оптимальний план враховує більш сприятливі шанси. У подальшому відправний план дедалі частіше почали нази­вати опортуністичним, і Раднарком у наказовому порядку почав вимагати виконання тільки оптимального варіанта плану. У резуль­таті виникли диспропорції, які викликали різкий спад темпів еко­номічного зростання.

Ще у 60-ті роки XX ст. академік В. С. Нємчинов (1894—1964) писав, що господарський товарно-грошовий розрахунок передбачає не план-наказ, а план-замовлення. Хоча такий порядок складніший для планових органів, відзначав вчений, але він необхідний як фільтр проти проявів голого волюнтаризму й до того ж є цілком реальним.

На думку відомого угорського економіста Я. Корнаї, саме у сис­темі жорсткого централізованого соціалістичного виробництва приховане коріння хронічного відставання пропозиції від попиту, хибного розвитку соціальної сфери. Традиційна економічна теорія культивує у економістів настрої, що все можна та потрібно оптимізувати. Але, як вважає Корнаї, і в цьому він згодний з відомим радян­ським математиком та економістом, лауреатом Нобелівської премії Л. В. Канторовичем (1912—1986), покладати надії на можливість сконструювати оптимальну соціально-економічну систему, вільну від суперечностей, — значить тішити себе ілюзіями. Життя не про­понує універсальних рецептів. Корнаї вважає, що економічна наука, як і медицина, у певному розумінні є песимістичною, оскільки во­на усвідомлює той факт, що всі економічні системи рано чи пізно "захворюють". Саме це підштовхує наукові дослідження до пошуку нових шляхів та способів подолання труднощів. Іншими словами, економісти-дослідники та соціологи початку XXI ст. мають усі під­стави для неспокою й навіть відчаю, але це не повинно стати при­чиною бездіяльності та капітуляції, навпаки, це має спонукати до щирого і самокритичного визнання обмеженості нашого знання та запобігти виявам самовпевненості фанатичних шарлатанів.

Таким чином, знання різноманітних економічних циклів є необ­хідною передумовою для розв'язання складних завдань стратегічного планування, для глибокого розуміння часового чинника у соціально-економічній діяльності.

Не вдаючись у подальше обговорення винятково складного пи­тання про зв'язок циклів з часовими масштабами для визначення національного доходу, виходитимемо з того інтуїтивно очевидного факту (теоретично погано обґрунтованого), що промисловий пере­ворот сприяв підвищенню продуктивності праці, завдяки чому з'явилася можливість вимірювати результати застосування науки до розв'язання практичних (промислових, індустріальних) завдань за допомогою обліку приросту національного доходу. Іншими словами, вплив науки на практику виявляє себе у здатності науки підвищува­ти продуктивність праці та водночас зменшувати кількість живої праці у сфері матеріального виробництва. Підвищення продуктив­ності праці виявляє себе у нагромадженні, яке не має нічого спіль­ного зі скринею лицаря-скнари. Під нагромадженням у цьому разі розуміють фонди суспільного (суспільно значущого) нагромаджен­ня, які дають змогу розвивати промисловість, торгівлю та власне капітал.

На початку XX ст. вчені виявили, що соціальне життя зазнає періодичних коливань, які можна назвати кон'юнктурами (пізньолат. соnjuncturaа від лат. conjungere — пов'язувати, поєднувати; су­купність умов в їх взаємозв'язку; сукупність ознак, які характеризу­ють поточний стан економіки у певний період). Існує безліч кон'юнк­тур (економічних, політичних, демографічних, науково-технічних тощо), але серйозно досліджували тільки одну з них — економічну.

• Вивчення економічних кон'юнктур дало змогу виокремити цикли економічного життя. Ці цикли поділяють на певні часові інтервали і, відповідно, називають за іменами економістів. Наприклад, цикл Жюглара (шести — восьмирічний цикл), цикл Китчина (три — чотирирічний), цикл Кондратьєва (п'ят­десятирічний), цикл Лабруса (десяти — дванадцятирічний) та ін.

Економісти, які займаються прогнозами, вважають, що за остан­ні 250 років хвилі нововведень набігали з регулярністю п'ятдеся­тирічних циклів. У перші кілька років певного циклу відбувається нагромадження технологічного потенціалу. Потім настає період,

коли нововведення гучномовно заявляють про себе, а відтак у ході їх комерційної експлуатації настає етап вповільнення та старіння. Як підкреслює відомий американський фахівець з використання но­вих технологій у виробництві Р. Фостер, цей погляд на хвилі (цик­ли) нововведень уперше висловив талановитий російський еко­номіст М. Д. Кондратьєв (1892—1938), ідеї якого підхопив у 30-ті ро­ки XX ст. американський економіст Й. Шумпетер (1883—1950).

Згідно з Шумпетером, перша хвиля тривала з 1790 по 1840 р., друга — з 1840 по 1890, третя — з 1890 по 1940 р. З 1940 р. почала­ся четверта хвиля, затухання якої припадає приблизно на 1990 р. Як­що перша хвиля була пов'язана переважно з новою технологією у текстильній промисловості, а також з використанням вугілля та пари, то четверта базована на електроніці. За словами професора наукознавства Сассекського університету (Англія) К. Фрімена, біотехнологія стане частиною бази п'ятої хвилі Кондратьєва, яка, мож­ливо, вже почалася.

• В еволюції економічної теорії циклів виокремлюють кілька етапів. Перший етап зазвичай датують XIX — початком XX ст., коли пробуджується інтерес до окремих характеристик циклічних процесів в економіці (наприклад, специфіка відтво­рення великого капіталу). Другий етап відносять до 20—30-х років XX ст., коли Європа почала з великими зусиллями вихо­дити зі стану розрухи, зумовленої Першою світовою війною, а у США вибухнула Велика депресія. Саме тоді було створено велику програму робіт з теорії циклів у рамках Національного бюро економічних досліджень (США).

Одна з характерних особливостей концепції економічного циклу в сучасній економічній науці полягає в тому, що цикл уявляють як багатокомпонентний процес, складові частини якого різняться між собою періодом коливального руху.

Від кінця 30-х років XX ст. посилилась роль кількісних методів аналізу економічних явищ та процесів. Ці методи потребували вико­ристання формалізованих теоретичних моделей для подання резуль­татів аналізу.

Після Другої світової війни найбільший вплив у працях західних вчених мала кейнсіанська концепція економічного циклу. Лауреат Нобелівської премії з економіки М. Фрідмен та А. Шварц доводи­ли, що кризові спади виробництва зумовлені недостатньо інтенсив­ним розширенням пропозиції грошей.

Монетарист-фанатик у своїй душевній простоті переконаний, що інфляція виникає кожного разу, коли надто багато грошей про­тистоїть надто великій кількості товарів. Оскільки ж грошову масу створюють можновладці, щоб задовольнити "невситиме черево" тих, хто бажає отримувати за свою працю відповідну винагороду, то зви­нувачувати в усьому слід урядові структури. І в цьому є певна слушність, але змінам у темпах зростання грошової маси передують зміни у показниках економічного зростання, які залежать від безлічі чинників, і передусім від загальних закономірностей циклічного розвитку економіки. Тому, як вважає Фрідмен, втручання уряду в кредитно-грошову політику, коли фінансова система руйнується на очах, виглядає, м'яко кажучи, не дуже розумним. Втручатися потріб­но у розв'язання не фінансових, а соціально-політичних проблем, які загрожують самим підвалинам соціального світу. Для цього не­обхідно докласти максимум зусиль, щоб допомогти людям звільни­тися від міфів та створити сприятливі умови для вибору розумних альтернатив щодо виходу з кризи, тобто громадяни повинні зрозуміти, що все залежить від них самих, а не від волі "обранців народу".

Погляди Фрідмена, якщо оцінювати їх як якусь універсальну філософію, можуть видатися наївною утопією. Проте з урахуванням конкретно-історичних обставин і того, що Фрідмен — представник лібералізму, який протистоїть тоталітаризму (жорсткому державно­му централізму), то багато що стає на свої місця. Так, якщо погоди­тися з думкою тих, хто вважає, що лібералізм — це протилежність тоталітаризму, а демократія — протилежність авторитаризму, то в принципі можливими є і тоталітарний демократичний уряд, і авто­ритарний уряд, який діє відповідно до формально проголошуваних ліберальних принципів.

• Вихідний засновок, який є засадовим для монетаристських концепцій економічного циклу, ґрунтується на тому, що функ­ціонування системи приватного підприємництва саме по собі не може породжувати регулярних коливань господарської ак­тивності. Як на джерела таких коливань указували на регулю­вальні заходи уряду (центрального банку), які викликають нерівномірне зростання пропозиції грошей.

На кінець 60-х років XX ст. окреслився певний спад інтересу до проблематики економічних циклів, але внаслідок кризових потря­сінь світової економіки 70—80-х років XX ст. різко активізувалися дослідження економічних циклів.

Необхідність політико-економічного та соціологічного прогнозування етапів економічного циклу. Соціологічні опитування

80-ті роки XX ст. у США з'явилися праці, в яких більше уваги приділяли не стільки побудові теоретичних моделей, скільки емпіричним дослідженням економічних процесів, сукупність яких дістала назву "реального циклу". Представники теорії реального економічного циклу (Ф. Кідленд, Р. Кінг, Дж. Лонг, Ч. Плоссер, Е. Прескотт, Дж. Хансен та ін.) цілком абстрагувалися від впливу грошових чинників на економічні цикли й зробили ставку на нео­класичну теорію економічного зростання (Р. Солоу, Т. Суон), по­в'язану з аналізом споживчого вибору, під яким розуміють вибір між поточними та очікуваними у майбутньому благами (доходами).

Характерно, що в сучасних дослідженнях економічних циклів де­далі більшою мірою намагаються враховувати соціальну психологію суб'єктів економічної діяльності, характер їхніх групових дій як підприємців та споживачів, що передбачає необхідність соціологіч­ного та соціально-психологічного аналізів. Наслідком таких вимог стало використання методів масового опитування, анкетування. Сьогодні ці методи міцно утвердилися в економічній науці. Особ­ливістю нинішнього етапу розвитку теорії економічного циклу є істотна зміна поглядів учених-економістів на роль держави у діяль­ності механізму економічного циклу. Якщо раніше державне регу­лювання вважали суто зовнішньою силою, яка коригує природний розвиток циклічного процесу, що не заслуговує на серйозну науко­ву увагу, то нині наявність постійного державного компонента у циклічному процесі — широко визнаний факт. Тепер державну внутрішньоекономічну політику розглядають як найважливішу ланку економічного циклу. Почасти це пояснюють тим, що якісно змінив­ся сам зміст, який вкладається у поняття "державне регулювання".

Вже хрестоматійною істиною стало те, що в міру розвитку капі­талізму наростала потреба у посиленні державного втручання в економіку, у створенні багатоцільових інструментів державно-моно­полістичного регулювання господарського життя суспільства. При­чина цього полягала передусім у тому, що механізм стихійного ринкового регулювання економіки, підірваний тенденцією до моно­полізації, ставав дедалі менш придатним для підтримування необ­хідних відтворювальних пропорцій за умов ускладнення структури

економічних зв'язків. Ця потреба з особливою силою виявилася під час світової економічної кризи 1929—1933 рр.

Саме ця криза призвела до краху традиційної системи золотого стандарту й на історичній арені з'явилися гроші, забезпечені не золотом, а політичними державними гарантіями.

Система золотого стандарту вимагала, щоб на міжнародному ринку встановлювалася стихійна автоматична рівновага цін на това­ри та послуги, а також вимагала, щоб рух капіталів не зазнавав рап­тових та сильних змін. Якщо такі зміни мають місце, то пристосу­вання до нової ситуації стихійним шляхом спричиняє надто багато жертв та обов'язково породжує глибоку кризу.

Криза 1929—1933 рр. переконливо довела, що ціна стихійного пристосування до нової рівноваги справді непомірно велика. Ось чому адміністративне та економічне втручання держави у госпо­дарське життя суспільства необхідно було значно розширити та модифікувати, що й було зроблено за рахунок втручання у сферу грошового обігу. Внаслідок цього втручання на золото встановили "політичну" ціну, яка відрізнялася від його вартості. За умов нестабільної сучасної валютної системи виявляє себе потужна тенден­ція, спрямована на те, щоб повністю витіснити золото, замінивши його якою-небудь іншою, узгодженою між країнами основою міжна­родного грошового обігу.

Сказане безпосередньо стосується проблем грошового обігу в країнах — республіках колишнього СРСР. Поза політичним союзом з найближчими сусідами та промислово розвиненими капіталістич­ними країнами ні про яку серйозну та відносно стабільну грошову одиницю не може бути й мови. Такі союзи вимагають твердих та довгострокових гарантій, ґрунтованих на органічному взаємозв'язку економіки, політики та права. Всі мудрування про "єдиний еко­номічний простір" для держав СНД поза спільними політико-правовими діями зависнуть у повітрі, а "політичні гроші" у вигляді національної валюти залишаться пустопорожньою мрією або "фількиною грамоткою", не забезпеченою не тільки політичними угода­ми, а й, що є найважливішим, товарами. Доки уряди та парламенти республік СНД не розберуться одне з одним і не створять єдиний політико-економічний простір співдружності економічно взаємоза­лежних держав, говорити про вихід з найжорстокішої економічної кризи — означає ошукувати себе та інших, перетворюючи державне будівництво на надування "самостійного пухиря", який рано чи пізно лусне. В останньому випадку не має сенсу постановка питання про ефективне державне регулювання економічних процесів, оскільки регулювання буде зведене до "пожежних заходів" та по­стійного "залатування дірок" у державному бюджеті. З урахуванням цього корисно мати на увазі наступне.

У минулому державне регулювання розглядали як комплекс фіксованих заходів, правил та процедур, а його об'єкт — як складну та погано вивчену систему, для ефективного управління якою потрібне тільки одне — піднатужити дослідження вчених. Згідно із сучасними уявленнями, самих тільки наукових досліджень суспіль­них відносин недостатньо для розв'язання складних завдань держав­ного управління матеріальним та духовним життям суспільства. Справа в тому, що об'єкти державного регулювання та контролю репрезентовано живими людьми зі своїми інтересами, потребами, ціннісними установками, які подеколи входять у конфлікт з тією чи тією державною політикою. Тому ефективність державного управ­ління визначається не тільки знаннями господарської та інших соціальних систем, а й урахуванням ідеологічних чинників, які від­ображають переважні інтереси класів та соціальних груп.

Якщо раніше вважали очевидним, що урядова політика має бути спрямована на подолання або цілковите усунення циклічних коли­вань в економіці, то нині визнано, що таке завдання є нездійснен­ним і тому слід гнучко лавірувати на всіх етапах циклу, усуваючи можливі соціальні конфлікти та зберігаючи соціальний мир у суспільстві. Розвиток таких поглядів на державне управління знай­шов відображення у теорії рівноважного ділового циклу та теорії політичного ділового циклу, витоки яких сягають ідей Ф. Хайєка (30-ті роки XX ст.) та М. Калецького (40-ві роки XX ст.).

У більшості сучасних варіантів теорії рівноважного ділового цик­лу державі відведено роль генератора грошових "шоків", який виво­дить господарську систему із стану застійної рівноваги й підтримує контрольовані циклічні коливання. Ця контрольованість повинна мати характер постійного процесу, а не одноразових дій, пов'язаних з прийняттям відповідного плану соціально-економічного розвитку країни, як це мало місце у колишньому СРСР. Це не означає вик­лючення планування з державної життєдіяльності. Навпаки, план, який передбачає подолання негативних наслідків економічних цик­лів і націлений на науково-технічний та соціально-економічний прогрес, сьогодні є обов'язковою умовою успішного здійснення внутрішньої державної політики. Понад те, так зрозумілий план може стати інтегрованою владою, яка панує над законодавчою та виконавчою владами, використовуючи останні для розв'язання дер­жавно важливих завдань та водночас будучи винятково важливим "тестом" на спроможність демократично обраної влади професійно виконувати свої функції. Вимога ефективності економічної політи­ки накладає специфічний відбиток на взаємовідносини між можновладцями та різними соціальними класами, групами, які постійно справляють тиск на урядові структури. Тому, як відзначають західні вчені, для урядових структур може виявитися зручним використати ціновий "шок", щоб створити позірність своєї активності, "однако­во справедливої" для всіх суб'єктів економічної діяльності. Щоб уникнути таких фінансово-політичних "вистав", саме й потрібен план у зазначеному вище розумінні.

Важливе місце у теоріях економічного циклу належить тим чин­никам, що їх аналізують соціологи та психологи. До цих чинників належать властивості господарських суб'єктів, які не вкладаються у рамки концепції раціонально діючої економічної людини, але вияв­ляють себе у реальній господарській діяльності.

Майже всі теорії циклу певною мірою використовують так звані суб'єктивні змінні (очікування, настрої, думки, гадки тощо). Понад те існують концепції, в яких їм відводять визначальну роль. Такими є, наприклад, соціально-психологічні теорії циклу англійського еко­номіста В. С. Джевонса (1835—1882) та В. Парето, які вважають голов­ною причиною циклу людську психологію, ґрунтовану на очікуванні зростання цін. Сюди ж можна віднести праці відомих англійських економістів А. С. Пігу (1877—1959) та Дж. М. Кейнса, в яких голов­ним чинником циклічного розвитку проголошено очікувані норми прибутку. Характерно, що навіть теорії циклу, створені школою раціо­нальних очікувань, які за своїм характером є антипсихологічними, оперують такою суб'єктивною (психологічною) змінною, як "очіку­вані ціни".

Треба мати на увазі, що можливість кількісної оцінки суб'єктив­них чинників та їх ролі у межах циклу заявила про себе тільки після Другої світової війни у зв'язку з поширенням регулярних масових опитувань, покликаних прогнозувати етапи економічного циклу та сам цикл загалом. Цей новий соціологічний спосіб отримання не­обхідної економічно значущої інформації продовжив традицію ство­рення спеціальних систем статистичних показників для діагностики та прогнозування змін у соціально-економічній кон'юнктурі. Так на світ з'явилися системи індикаторів Національного бюро економічних досліджень (США), а також спеціально створені економічні барометри.

Один з провідних фахівців у галузі економічних опитувань німецький економіст В. Штригель відзначає, що іноді буває дуже важко провести межу між звичайною та опитувальною статистикою, оскільки цілу низку традиційних статистичних показників формують за допомогою спеціальних анкет, які надсилають підприємцям. А проте інформація, отримана з економічних опитувань, має важливу відмітну рису, а саме: вона надає у наше розпорядження не тільки об'єктивні змінні, а й показники, які відображають очікування підприємців, споживачів та експертів, їх суб'єктивну оцінку поточ­ної або майбутньої кон'юнктури.

Перші кроки на теренах організації регулярних опитувань під­приємців зроблено 1949 р. майже одночасно у Франції, Італії та Ні­меччині. А у 1952 р. створено Центр міжнародних досліджень еконо­мічних опитувань. Нині у роботі цього Центру беруть участь пред­ставники понад 40 країн, в яких проводять регулярні економічні опитування. Не менш регулярно проводять і конференції, на яких обговорюють досвід, нагромаджений у галузі проведення опитувань та аналізу їх результатів.

Економісти та соціологи інтенсивно використовують дані такої авторитетної міжнародної структури, як Організація міжнародного економічного співробітництва та розвитку.

За єдиною методикою проводиться щомісячне опитування під­приємців у країнах Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). Аналогічна ситуація складається в Японії та в індустріальних країнах Азії. Порівняно менше уваги приділяють таким опитуванням у США, де існує досить оперативна система збирання звичайної ста­тистичної інформації.

Серед організацій, які проводять економічні опитування, перева­жають приватні дослідні інститути (Мюнхенський інститут еконо­мічних досліджень у Німеччині, Центр соціальних досліджень при Мічиганському університеті у США тощо), а також об'єднання під­приємців (Конфедерація британської промисловості, Італійський союз торговельних палат тощо). Проте часто опитування проводять і державні установи, передусім міністерства торгівлі та промисло­вості, центральні банки, наукові інститути (наприклад, Національ­ний інститут статистики та економічних досліджень у Франції). Причиною швидкого поширення економічних опитувань у промис­лово розвинених країнах різні вчені називають приблизно одні й ті самі переваги, які має ця опитувальна статистика над традиційною, а саме: швидкість отримування та обробки інформації, відсутність тренду (англ. trend — тенденція, ухил, відхилення) у результатах дея­ких опитувань, що полегшує їх застосування для прогнозування еко­номічного циклу.

Класифікацію показників, отримуваних у результаті економічних опитувань, здійснюють за формальною та змістовною ознаками. З формальної точки зору головна межа проходить між кількісними та якісними показниками. Змінні першої групи зазвичай мають ту са­му розмірність, що й традиційні економічні показники, — грошову. Так, наприклад, більшість інвестиційних опитувань, які проводять у сучасних промислово розвинутих країнах, містять відомості про пла­ни капіталовкладень підприємців на майбутній період у грошовому вираженні. Такі опитування є найбільш зручними для прогнозів, оскільки отримані результати можна безпосередньо співвіднести з рухом відповідного статистичного показника, хоча кількісні опиту­вання мають недоліки, зумовлені схильністю опитуваних постійно завищувати або занижувати свої прогнози. Тому не можна ігнорува­ти так звані якісні обстеження, в яких ставлять запитання лише про загальні тенденції зміни певного показника (збільшиться? знизить­ся? залишиться на попередньому рівні?) або про суб'єктивну оцінку рівня показника (вище норми? у межах норми? нижче норми?). Ре­зультати таких обстежень подають у вигляді так званих дифузних індексів (наприклад, 1, 4, 15).

Опитування з використанням якісних показників знаходять підтримку й у такого відомого німецького фахівця у галузі приклад­них соціологічних досліджень, як Е. Ноель, на думку якої, чим "жорсткіше" поставлене запитання, тим ймовірніше отримати хибну відповідь. Якщо ж сформулювати запитання більш туманно, але не надто розпливчасто, то можна отримати відповідь, близьку до істини.

Таким чином, якісні показники здатні давати непоганий діагноз поточного стану кон'юнктури. Характерно, що ці показники широ­ко застосовуються й на практиці. Наприклад, на їх базі побудовано систему опитувань у країнах ЄЕС.

Як уже зазначалося, для прогнозування економічного циклу ви­користовують передусім опитування підприємців, споживачів та економістів-експертів. Серед змінних, які фігурують у підприємниць­ких опитуваннях, найбільшу увагу привертають ті, траєкторія руху яких дає змогу заздалегідь передбачити зміну фаз циклу. До таких показників належить передусім якісна оцінка підприємцями замовлень на їхню продукцію (вище норми, у межах норми, нижче нор­ми). Обсяг нових замовлень також є непоганим індикатором циклу.

До найчутливіших індикаторів циклу належать так звані індекси ділового клімату, покликані підсумовувати суб'єктивні підприєм­ницькі оцінки поточної кон'юнктури в окремій галузі або у країні загалом. У цих оцінках підсумовують вплив усіх значущих для під­приємця змінних з визначеними ним самим "вагами" ("цінностя­ми"), що дає індексам ділового клімату перевагу над невиваженими дифузними індексами, застосовуваними в офіційній державній статистиці.

Одним з найпоширеніших різновидів опитувань підприємців є обстеження інвестиційних планів. Ці обстеження становлять знач­ний інтерес для діагностики та прогнозування циклу, оскільки за­гальновизнано, що капіталовкладення приватних фірм у засоби ви­робництва є одними з найчутливіших до циклу компонентів попиту, динаміка якого має першорядне значення для адекватного розумін­ня кон'юнктури.

Інвестиційні опитування зорієнтовані не на якісні, а на кількісні показники. Прикладом найбільш вивчених результатів щокварталь­ного опитування інвестиційних планів можуть бути дані Бюро еко­номічного аналізу міністерства торгівлі США. Ці опитування охоп­люють близько дев'яти тисяч компаній, які здійснюють приблизно половину всіх інвестицій у секторі приватного несільськогосподарського бізнесу США. До анкет включають запитання про суму передбачуваних кожною фірмою капіталовкладень на два квартали наперед. Оскільки та сама вибірка повідомляє також відомості про фактично здійснені інвестиції у попередньому кварталі, з'являється можливість зіставити плани-прогнози з фактичними даними.

Після Другої світової війни економічні цикли у західних країнах характеризуються значними коливаннями споживчих витрат, що пов'язане з придбанням товарів тривалого користування. Динаміка витрат на ці товари істотно відхиляється від руху реальних особис­тих доходів. На тлі зростання особистих доходів витрати на товари тривалого користування у завершальній стадії підйому починають зменшуватися за кілька кварталів до настання кризи. Тому в бага­тьох західних країнах у повоєнний період для дослідження і прогно­зування економічного циклу почали застосовувати як спеціальні, так і загальні опитування споживачів. Спеціальні опитування націлені на з'ясування намірів покупця (скажімо, встановити бажання прид­бати у певний період часу конкретний товар тривалого користування).

Проте, як показали дослідження, здійснювані Бюро цензів США, такі опитування у більшості випадків не досягають результатів. Саме тому на зміну їм прийшли опитування, мета яких полягає в тому, щоб побічно, використовуючи різного роду індекси споживчих наст­роїв, з'ясувати наміри споживача. Перший такий індекс створено у США під керівництвом Дж. Катони, і з 1952 р. його застосовують в опитуваннях споживачів, здійснюваних Центром соціальних дослід­жень Мічиганського університету. Пізніше за його зразком було створено аналогічні показники і в інших країнах.

Крім опитувань підприємців та споживачів, для прогнозування економічного циклу використовують і опитування економістів-експертів, які дають, як правило, кількісні оцінки можливих змін макроекономічних показників (валовий національний продукт, без­робіття, інфляція тощо).

ВИСНОВКИ

Соціологія економіки хоча й молода соціологічна дисципліна, але вона успішно завойовує нові по­зиції й цілком може претендувати на роль актив­ного учасника у формуванні так званої емпіричної економіки (за аналогією з емпіричною соціоло­гією).

Соціологію економіки можна розглядати з префіксом "мета-", тобто як більш багату (за свої­ми виражальними можливостями) систему науко­вого аналізу складних проблем, розв'язання яких потребує виходу за межі певної наукової дис­ципліни.

Базуючись на принципі історизму як теоретико-методологічному фундаменті, соціологія економі­ки в аналізі явиш та процесів сучасного життя використовує метод екстраполяції, який дає змогу використовувати та перевіряти ефективність уже перевірених пізнавальних методів та технічних процедур на матеріалі, аналізованому засобами інших наукових дисциплін.

Контрольні завдання

1. Чи має власний дисциплінарний статус соціологія еко­номіки?

2. Якою є предметна царина соціології економіки?

3. Чи є капіталістична економіка всеохопною соціально-економічною системою?

4. Що таке економічний цикл та що його породжує?

РЕКОМЕНДОВАНА Л1ТЕРАТУРА

Аукуционек С. П. Современные буржуазные теории и модели цикла. — М.: Наука, 1984. - 223 с.

Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм, XV—XVIII вв.: В 3 т.: Пер. с фр. — М.: Прогресс, 1986. — 1992. — Т. 1—3.

Кондратьев Н. Д. Основные проблемы экономической статики и динамики. — М.: Наука, 1991. - 567 с.

Корнай Я. Дефицит: Пер. с венг. — М.: Наука, 1990. — 608 с.

Леонтьев В. В. Экономические эссе: Пер. с англ. — М.: Политиздат, 1990. — 415 с.

Маркович Д. Социология труда: Пер. с серб. — М.: Прогресс, 1988. — 630 с.

Подмарков В. Г. Введение в промышленную социологию. — М.: Мысль, 1973. — 318 с.

Самуэльсон Л. А. Экономика. Вводный курс: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1964. - 843 с.

Селигмен Б. Основные течения современной экономической мысли: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1968. — 600 с.

Туган-Барановский М. И. Социальные основы кооперации. — М.: Экономика, 1989. - 496 с.

Чангли И. И. Труд. Социологические аспекты теории и методологии иссле­дования. — М.: Наука, 1973. — 588 с.

Штольберг Р. Социология труда: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1982. —248 с.

Шумпетер Й. Теория экономического развития: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1982. - 455 с.

Герасимчук

Лекція 7. ЕКОНОМІЧНА СОЦІОЛОГІЯ