2. Розвиток професійної білоруської культури

Професійна культура білорусів започаткована у добу Київської Русі. Прийняття християнства, що прийшло з Візантії, сприяло розвиткові освіти, науки, мистецтва, ремесел. Домінуючими видами мистецтва були на той час живопис – монументальний (фреска) та станковий (ікона), а також архітектура – головним чином храмові кам’яні споруди. За своєрідним взірцем культової архітектури – храмом Софії Київської були збудовані Софійський собор у Полоцьку (ХІ ст.), Благовіщенська церква у Вітебську та Спасо-Єфросинівська церква у Полоцьку (ХІІ ст.) тощо. При наявності архітектурного канону у цих забудовах відчувається вплив місцевих архітектурних шкіл, серед яких Полоцька школа стала найбільш відомою.

У ХІІ ст. на території сучасної Білорусії були створені відомі пам’ятки писемності – “Туровське євангеліє”, “Повчання” Кирила Туровського, розвинулось літописання, переписування церковних та світських книг.

На початку ХІІІ ст. землі Київської Русі були завойовані татаро-монголами. Західні райони, зокрема землі Білорусії, зазнали нападу литовських феодалів, що призвело до включення Білорусії до складу Литовського князівства.

Слід зазначити, що у той час культура білоруського народу, на відміну від литовського, була більш розвинутою. Литовці ще не мали власної писемності й тому офіційною мовою Литовської держави стала староруська, якою велися літописи, дипломатичне листування тощо. До числа найбільш відомих пам’яток тієї доби належать “Литовська метрика”, “Судебник Казиміра Ягеллончика”. Згодом цією ж мовою були написані три редакції “Литовського статуту” (1529, 1566, 1588 рр.). “Супрасльський літопис” (1519 р.) та “Літопис Авраамки” (1495 р.) свідчать, що у південних і західних районах зберігався вид літератури, що склався ще у період Київської Русі.

Польсько-литовська угода 1569 р. про об’єднання земель спричинила до посилення національного гніту. Зросли утиски з боку католицької церкви після прийняття Брестської унії у 1596 р., згідно з якою населення Білорусії повинно було визнати верховенство папи. Постанова церковного собору викликала рішучий опір з боку віруючих і сприяла об’єднанню народу навколо національної святині – православної віри батьків.

Слід зазначити таку особливість білоруської культури, як її послідовне демократичне спрямування, що зумовлювалося вкрай нечисленною привілейованою національною верхівкою. Серед поміщиків домінувала польська шляхта, серед міських торговців – поляки та євреї. Білоруси становили невеличкий прошарок дрібної шляхти. Таким чином, демографічні процеси зумовили характерну саме для білоруської культури культурно-національну консолідацію.

На розвиток архітектури того часу впливали часті війни, пов’язані з перерозподілом територій. Зводилися переважно монументальні споруди оборонного призначення. Центрами оборони були феодальні замки, розташовані у географічно вигідних місцевостях: біля річок або скель, що служили природним засобом захисту від раптового нападу. Споруди згідно з народною традицією зводили з дерева – найбільш поширеного тут будівельного матеріалу. До числа відомих споруд належать Коменецька вежа (1276 р.), а також фортеці у Турові, Пінську. З ХV ст. починає домінувати кладка з цегли або валуна (кам’яні замки Ліди, Крева, Гродна, Вітебська). За типом вони близькі до кам’яних замків України (Львівського, Кам’янець-Подільського, Кременецького). Деякі кам’яні і дерев’яні ХІV – ХVІ ст. нагадували фортеці, зокрема церкви у Сеньковичах та Маломожейкові.

У ХV – ХVІ ст. у містах, що дістали за магдебурзьким правом дозвіл на самоуправління, почалося зведення ратуш. Великі міста, зокрема Могильов, Вітебськ, Полоцьк, мали дерев’яні або кам’яні укріплені мури і вежі, захищені зовні ровом. Деякі споруди цього часу позначені впливом стилю ренесанс, як, наприклад, в архітектурі замку Стефана Баторія у Гродно.

Особливо цікавий в художньому відношенні Супрасльський храм, у якому органічно поєдналися художні традиції місцевих майстрів та західноєвропейської культури Відродження. Для нього характерні чіткість архітектурних членувань, наявність великих фронтонів, витягнутий восьмигранний купол, чергування строгих геометричних форм з білими лиштвами вікон та закомарами. У цей період інтенсивно будувалися також католицькі костьоли, зокрема у Мінську і Могильові, споруджувалися міські арки-брами, наприклад, у Слонімі, Гродно.

На базі архітектури відбувався синтез мистецтва, зокрема живопису та скульптури. Традиції іконописного живопису, запозичені з Візантії, згодом набувають національного звучання. Наприклад, Супрасльська церква була розписана у пізньовізантійському стилі із використанням характерних для нього рис: видовженістю фігур, різноманітністю драпіровок, тяжінням до лінійності зображення. Засновники храму – магнат Г.А. Ходкевич та митрополит Йосип Солтан написані у повний зріст, у відчутній реалістичній манері. Реалістичне трактування образу характерне й для портрета слуцького князя Юрія Юрійовича.

Становлення білоруської національної школи живопису відбувається у ХVІ ст. Характерні її риси – насиченість кольорової гами, широке вживання орнаменту, об’ємність і життєва конкретність образів. Техніці іконопису притаманна насиченість кольорової гами, відхід від умовності трактування образу у бік більшої психологічної виразності, об’ємність зображення, оздоблення фону різьбленням. Типовими зразками такого стилю є “Богоматір Белиницька”, “Ілля Пророк” з Кричева, ікона “Петра і Павла” з Борисоглібської церкви Могильова.

Протягом ХVІІ – ХVІІІ ст. іконописний живопис розвивається у напрямі ускладнення композиції, жанрового трактування релігійного сюжету (“Різдво Богородиці” Петра Євсеєвича з Голинич 1649 р.).

У ХІV – ХV ст. складається білоруська школа книжкової мініатюри. Чудово оздоблені численні рукописні книги того періоду, зокрема, Мстижське, Оршанське та Шерешевське Євангелія.

Особливе значення для культури періоду формування білоруського народу (ХІV – ХVІ ст.) мала діяльність Георгія (Франциска) Скорини (близько 1490 – близько 1540 рр.). Засновник білоруського та східнослов’янського книгодрукування, гуманіст і просвітитель Білорусії ХVІ століття. Він уособлював органічну єдність східнослов’янської культури – невід’ємної частини культурної спадщини Європи” – таку характеристику діяльності Скорини дало ЮНЕСКО. Перша згадка про Ф. Скорину в архівних документах датована 1504 р., коли він став студентом Краківського університету. Курс навчання закінчив через два роки, одержавши вчений ступінь бакалавра. Відомо, що у 1512 р. він успішно склав іспит у Падуанському університеті в Італії на звання доктора медицини.

У Празі в 1517 р. вийшов друком слов’янський “Псалтир”. У передмові до нього говориться: “Я, Франциск Скорина, син з Полоцька, у лікарських науках доктор, звелів єсмі Псалтирю тиснути руськими словами, та словенською мовою”. За неповних два роки діяльності у Празі вчений, окрім Псалтиря, видав ще дев’ятнадцять книг. Це були окремі книги Біблії, котру Ф. Скорина переклав білоруською мовою з власними коментарями, передмовою та післямовою під назвою: “Біблія руска, выложена доктором Франциском Скориною из славного града Полоцька, Богу ко чти и людям посполитым к доброму научению”.

У Вільно, де вчений працював з 1522 р., була видана “Мала подорожна книжка”, що містила у собі “Псалтир”, “Часословець”, сімнадцять релігійних пісень тощо. Книга “Апостол”, видана 1525 р., – останнє з відомих видань Ф. Скорини.

Особливе місце Ф. Скорини у білоруській культурі зумовлене тим, що його переклади закріпили живу розмовну білоруську мову як літературну і сприяли розповсюдженню грамотності серед білоруського народу.

Видані Ф. Скориною книги були ним власноручно ілюстровані. Гравюри “Священного писання” сповнені життєвих, реалістичних мотивів. Відчувається, що у зображеннях домінують білоруські типажі. У “Празькій біблії” однією з кращих гравюр є портрет самого Ф. Скорини з атрибутами, Що засвідчують тісний зв’язок вченого зі своїм народом.

Значна кількість ілюстрацій містить відомості з історії, географії, астрономії з тим, щоб “Русь, люди посполитые, чтучи могли лепей разумети”. Ілюстрації у виданнях Ф. Скорини свідчать про його зв’язок з культурою відродження. У них відчутне володіння перспективою, широким тематичним діапазоном. Гравюри та орнаментика книг Скорини є найбільш раннім прикладом контактів східнослов’янської друкованої книги з мистецтвом пізньої готики і Ренесансу.

Графіка Ф. Скорини була високо оцінена відомим російським мистецтвознавцем В. Стасовим: “Та витонченість малюнка, та майстерність гравюри, що на короткий час блиснули у виданнях венеціанських і скоринських, – зазначав він, – ніколи більше не повторилося у жодному виданні греко-слов’янського друку протягом всієї другої половини ХVІ століття, всього ХVІІ й першої половини ХVІІІ століття. Однак і ті, й інші мали пізніше прямий вплив на долю російської гравюри на дереві”. Універсалізм Ф. Скорини був свідченням плідного зв’язку європейських культур, що переживали період блискучого розквіту на ґрунті ідеалів Ренесансу.

За 450 років, з 1539 по 1989 рр., створилася величезна “бібліотека” досліджень життя і творчості Ф. Скорини. Вона нараховує близько 3 тис. публікацій, у тому числі повідомлення про знахідки – друковані видання Ф. Скорини.

Заслуговує на увагу відкриття, зроблене у 1837 р. українським поетом і вченим, представником “руської трійці” Я.Ф. Головацьким. В Онуфріївському монастирі у Львові він знайшов переклад Біблії на руську мову, зроблений Ф. Скориною. Том містив “П’ятикнижжя”, “Книгу Ісуса Навіна”, “Книгу Судів”, “Книгу Рут”, “Книги Царств”, а головне, книгу “Парліпоменон”, що не була врахована серед друкованих праць Ф. Скорини. Рукопис зберігається у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника АН України.

Важливу роль у збереженні й розвитку національної культури відіграв білоруський магнат Г.А. Ходкевич – провідник православного культурно-релігійного руху. У його маєтку Заблудові книгодрукарі Іван Федоров та Петро Мстиславець у 1569 р. видали “Учительське Євангеліє”, а наступного року там же Іван Федоров видав “Псалтир з часословцем”.

На початку ХVІІІ ст. розвиток мистецтва гравюри, пов’язаного з книгодрукуванням, знаходить продовження у творчості Максима Вощанки (р. н. невід. – 1708 р.) та його сина Василя. У їх виданнях зустрічаються не лише ксилографії, але також гравюри на міді. Відомим майстром гравюри був також Федір Ангилейко, твори якого прикрашають “Осмогласник Іоанна Дамаскіна”, “Часослов”.

Важливе значення для розвитку білоруської культури мала діяльність відомих представників реформації і гуманізму Симеона Полоцького, Симона Будного, Василя Тяпинського, Стефана Зизанія, Мелетія Смотрицького.

Симон Будний (1530 – 1593 рр.) – культурний діяч білоруського народу ХVІ ст., автор і видавець творів протестантського спрямування. Освіту він одержав у Краківському університеті, знав шість іноземних мов. Серед свого народу він прагнув поширювати “науку стародавню християнську”. У 1562 р. у Несвіжі (тепер Мінська обл.) у друкарні Радзівілла видав “Катехізис” білоруською мовою, у якому з позицій протестантизму критикувалися і католицизм, і православна церква. У передмові він обстоював красу білоруської та української мов. Там же С. Будний видав твори “Про виправдання грішної людини перед Богом”, польський переклад Біблії та трактати, спрямовані проти духовенства. Автора переслідували за його погляди, а книги спалювали як єретичні.

Василій Тяпинський (близько 1540 – близько 1603 рр.) – білоруський освітній діяч, письменник, друкар. За походженням дрібний шляхтич з Полоцької землі, за поглядами – близький до С. Будного. Боровся проти духовенства, стояв за “дешеву церкву”, намагався підняти значення білоруської мови. Близько 1580 р. у власній “убогій друкарні” видав Євангеліє, перекладене на тогочасну білоруську мову. У передмові писав про свою любов до народу, про необхідність нести йому світло знань.

Українські діячі культури брати Лаврентій та Стефан Зизанії працювали не лише на Україні, у Львівській братській школі, але також у Вільно, що був на той час визначним осередком білоруської літератури, освіти, мистецтва. Л. Зизаній у Вільно 1596 р. видав буквар зі словником та граматику, а в 1627 р. – “Катехізис”. С. Зизаній був учителем Віленської братської школи. В 1596 р. він написав антипапський трактат “Казанье святого Кирилла...”.

З середини ХVІ до середини ХVІІ ст. друкарні на території Білорусії діяли у Бресті, Слуцьку, Мінську, Пінську, Гродно та інших містах. Багато білоруських книжок друкувалось у Вільно.

Важливу роль у збереженні національної культури та поширенні її у суспільстві відігравали вже згадані братські школи, що діяли у Білорусії і в Україні. Вони були засновані при церквах і монастирях, де викладалася церковно-слов’янська мова, й об’єднували городян за професіями. Членом братства міг стати будь-хто з православних, але головним чином членами їх були заможні люди. Братства поширювали рідну мову (білоруську та українську), а згодом перетворилися у центри просвіти і книгодрукування.

Український і білоруський письменник, філолог і церковний діяч М. Смотрицький (близько 1572 – 1633 рр.) брав участь у боротьбі Віденського братства проти католицизму й церковної унії. У книзі “Тренос”, написаній в 1610 р., він пристрасно захищав православ’я, виступаючи проти католицизму і національного гноблення населення Білорусії та України. Знаменною подією у культурному житті слов’янського світу став вихід у 1619 р. його “Грамматіки славенскія...”.

До літератури викривального змісту належить найвідоміша на той час “Речь Мелешки” – гостра сатира на шляхту і польських королів, автор якої залишився невідомим.

Творчість видатного білоруського та російського церковного діяча, письменника, мислителя Симеона Полоцького (1629 – 1680 рр.) живилася боротьбою білоруського народу проти соціального та національного поневолення. Народився він у Білорусії, в Полоцьку, вчився у Києво-Могилянській колегії. Його письменницька діяльність пов’язана з білоруською, польською, українською та російською літературами. Серед його творів особливою популярністю користувалися богословський трактат “Жезл правління”, збірки проповідей із викладом педагогічних поглядів “Обід душевний” та “Вечеря душевна”, віршована збірка “Вертоград багатоцвітний” тощо.

Реформаторські ідеї, інтерес до науки зумовили появу філософських трактатів у численних і переписах, зокрема “Тайна тайних”, або Арістотелеві втрата”, “Шестокрил”, “Просвітитель”.

Розвиток культури білоруського народу, зокрема літератури і книжкової графіки, обривається у 1697 р. внаслідок заборони польським сеймом видання білоруських книг, використання білоруської мови в суді, школі, установах. На тривалий час усна народна творчість стає найважливішим джерелом збереження національної культури, відображенням боротьби проти соціального та національного гніту.

Культурно-просвітницький рух в Білорусії ХVІІІ ст. характеризувався органічною єдністю з народним світоглядом. Йому властива була й така зумовлена культурно-історичною традицією риса, як єдність філософського і художнього способу мислення. У ньому органічно взаємодіяли характерне для народної культури вільнодумство та просвітницька віра у людину, у її пізнавальні можливості. Вплив народного світогляду на просвітницькі соціально-філософські ідеї притаманний не лише білоруській культурі, але й українській, російській. В Україні такі зв’язки яскраво відображені у творчості Г. Сковороди, в Білорусії – у творчості І. Єленського, чий твір “благовість” сповнений болю за тяжку долю народу, за силою виразу близький до творчості О. Радіщева.

У другій половині ХVІІІ ст. з’являються філософські твори, у яких становлення просвітницького типу світогляду розкривається не через соціальну, а через природничо-наукову концепцію світу. Серед них “Думки нових філософів” та “Лекції з логіки” Б. Добшевича, що вийшли друком у 1761 р., “Лекції з електричної філософії” К. Нарбута, написані у 1765 р.

Внаслідок трьох розподілів Польщі Білорусія у кінці ХVІІІ ст. входить до складу Російської держави. Починається бурхливий розвиток різних видів промислового виробництва. Культура органічно вбирає в себе традиції Заходу і Росії. Яскравим зразком такого синтезу є, наприклад, архітектура Спасо-Преображенського собору у Могильові, у якій поєднуються риси російського, українського та європейського бароко.

Створення єдиного економічного простору зумовило швидкі темпи міської забудови. Міста Мінськ, Полоцьк, Вітебськ, Орша, Гомель були розплановані по чіткій регулярній системі відповідно до принципів російського класицизму. Серед споруд у стилі класицизму слід відзначити палац Рум’янцевих-Паскевичів та собор Петра і Павла в Гомелі, будинок на Торговельній вулиці у Мінську. Чимало споруд зводили за проектами російських зодчих, наприклад, собор Йосипа у Могильові (архітектор М. Львов), духовна семінарія у Мінську (архітектор А. Мельников).

Розвиток суспільних відносин після скасування кріпацтва і ряду урядових реформ вплинув і на характер будівництва. У містах з’являються будинки заможних людей, багатоповерхові споруди фінансових установ, промислових підприємств. З кінця ХІХ – початку ХХ ст. архітектура відчутно втрачає естетичну виразність. Панівними стають стилі еклектики, модерну, зорієнтовані на принцип функціональності.

Надії на культурно-національне відродження передова інтелігенція покладала, головним чином, на демократичний визвольний рух. Прагненням до національного відродження була позначена копітка праця білоруських письменників, поетів, літературних критиків по збиранню й дослідженню усної народної творчості. Для вивчення побуту, мови, традицій білоруського народу особливе значення мали праці П.М. Шпилевського “Білорусія в характеристичних описах і фантастичних повір’ях” (1853 р.), І.І. Носовича “Збірник білоруських прислів’їв” (1874 р.) та “білоруські пісні” (1871 р.), П.В. Шейна “Матеріали для вивчення побуту і мови руського населення Північно-Західного краю” у 3-х томах (1887 – 1902 рр.). Внаслідок утисків з боку російського самодержавства білоруська література ХІХ ст. поширювалася не через книгодрукування, а переважно у списках, внаслідок чого багато творів було втрачено. У списках поширювалися анонімні твори у жанрах “хуторок” та великих сатиричних поем, зокрема: “Енеїда навиворіт”, “Тарас на Парнасі”, створені під впливом “Енеїди” І. Котляревського.

Незважаючи на переслідування білоруської мови, особливо після польського повстання 1863 р., завдяки зусиллям передової національної інтелігенції у другій половині ХІХ ст. почалося становлення нової білоруської літератури.

Письменник В.І. Дунін-Марцинкевич (1807 – 1884 рр.) працював у жанрі національної драматургії. Кращі з його творів – комедії “Пінська шляхта” (1866 р.), “Сватання” (1870 р.) гостро викривали чиновників-хабарників. Цензура наклала заборону на публікацію творів письменника і до революції вони не видавалися. Він створив один з перших білоруських театрів (1840 – 1850 рр.) і був у ньому актором.

Особливе значення для утвердження реалістичного напряму в білоруській літературі мала художня публіцистика діяча національно-визвольного руху К.С. Калиновського (1838 – 1864 рр.). Він відомий як керівник селянського повстання 1863 р. у Білорусії та Литві, з його іменем пов’язане видання першої білоруської революційної газети “Мужицька правда”. Помітний вплив на його публіцистику справила творчість Т.Г. Шевченка.

З творчістю талановитого поета Ф.К. Богушевича (1840 – 1900 рр.) пов’язана остаточна перемога критичного реалізму в білоруській літературі. Він був одним з найпередовіших білоруських мислителів свого часу. Його творчість започаткувала становлення нової літературної білоруської мови, що базувалася на живій народній основі та на традиції старобілоруської писемної мови.

У літературних та публіцистичних творах Ф.К. Богушевич обстоював ідеї соціальної справедливості, селянський демократизм його позиції, виражений у критиці реформи 1861 р. як такої, що не дала селянству справжньої свободи. Можливість її досягнення поет бачив у боротьбі, вважаючи, що краще втратити життя, ніж жити у неволі.

Співчуттям до долі народу сповнені збірки віршів поета “Дудка білоруська” (1891 р.) та “Смик білоруський” (1894 р.). Ряд збірок цензура заборонила друкувати, і рукописи їх до нашого часу не знайдені.

У 1870 – 1880 рр. важливу роль в ідейно-філософській боротьбі відігравав народницький рух Білорусії. Народницькі гуртки існували у Мінську, Могильові, Гродно, Вітебську. Їх ідеї висвітлені у нелегальній газеті “Гомон”, яка на вістря політичної боротьби ставила принцип обласної самостійності, вважаючи, що це “основа для майбутнього вільного федеративно-політичного устрою, який повинен посісти місце сучасного “абсолютизму”. Газета відігравала роль об’єднуючого центру демократичної інтелігенції.

Яскравою сторінкою філософської думки Білорусії минулого століття була творчість А.К. Гуриновича (1869 – 1894 рр.). Його твори містять критику економічної і політичної системи російського самодержавства. В них обстоюється думка про необхідність ширшого ознайомлення народу з демократичною літературою для піднесення його самосвідомості.

Під впливом подій революції 1905 р. та викликаного нею піднесення національно-визвольного руху складалася творчість визначних діячів білоруської літератури Алоїзи Цьотки, Якуба Коласа і Янки Купали. Перші твори Алоїзи Цьотки (справжнє прізвище А.С. Пашкевич; 1876 – 1916 рр.) публікувались як революційні прокламації. Рятуючись від переслідування властей, поетеса емігрувала до Галичини, довший час жила і працювала у Львові. У 1906 р. у Жовкві вийшли дві найвідоміші збірки її творів “Хрещення на свободу” та “Скрипка білоруська”. Янка Купала (І.Д. Луцевич; 1882 – 1942 рр.) видав збірки поезій “Жалейка” (1908 р.), “Гусляр” (1910 р.), поеми “Одвічна пісня” (1908 р.), “Курган” (1910 р.), “Бондарівна” (1913 р.) та ін. Його твори відображали настрої народу Білорусії, будили надії на краще майбутнє. Якуб Колас (К.М. Міцкевич; 1882 – 1956 рр.) опублікував збірки поезій “Пісні печалі” (1910 р.) та прозових творів “Оповідання” (1912 р.), “Рідні образи” (1914 р.), у яких розкрилося демократичне спрямування його творчості.

Значний доробок у становлення нової білоруської поезії вніс М.А. Богданович (1891 – 1917 рр.). Єдина опублікована за життя поета збірка “Вінок” (1913 р.) просякнута любов’ю до рідної землі, народу. Цикл віршів “Місто” з цієї збірки започаткував “міську тему” у білоруській поезії. М.А. Богданович відомий і як дослідник історії та літератури України, автор нарисів “Українське козацтво”, “Галицька Русь”, “Червона Русь”, статей про творчість Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, М. Шашкевича, В. Стефаника.

Білоруське образотворче мистецтво ХІХ ст. характеризується подальшим розвитком завдяки його плідним зв’язкам з європейською та російською художньою культурою. У ХVІІІ ст. відбувається поступовий перехід до світського живопису. В ХІХ ст. складаються основні його жанри. У Петербурзькій Академії художеств у той час одержують освіту В. Ванькович (1799 – 1842 рр.) – майстер портрета та історичного живопису, С.К. Зарянко (1818 – 1870 рр.) – портретист та художник інтер’єру, І.Т. Хруцький (1810 – 1885 рр.) – портретист, майстер натюрморту. У Московському училищі живопису, ліплення та зодчества навчалися відомі пейзажисти С.Д. Жуковський (1873 – 1944 рр.) та В.К. Бялиницький-Біруля (1872 – 1957 рр.). Останній починав навчання у Київській художній школі М.І. Мурашка (1844 – 1909 рр.), був членом Товариства пересувних художніх виставок.

Вихідцем з Білорусії був визначний російський скульптор М. Антокольський (1843 – 1902 рр.). Білоруські мотиви знайшли відображення у творчості великого російського художника І.Є. Репіна (1844 – 1930 рр.), українця за походженням.

У 1899 р. в Мінську виникає перше білоруське художнє об’єднання – Товариство любителів образотворчого мистецтва, відкриваються художні школи, засновані художниками Ю.М. Пеном (1854 – 1937 рр.) у Вітебську та Я.М. Кругером (1869 – 1940 рр.) у Мінську.