3. Християнська церква і духовне життя українського народу в хіх – хх століттях

В різні періоди ХІХ – ХХ ст. українська культура зазнала великого впливу цілого комплексу ідей, вироблених прогресивними діячами як православної, так і греко-католицької церков, які сприяли формуванню своєрідної й самобутньої національної ідеології українського народу, зорієнтованої на визрівання його національної самосвідомості. Так, в першій половині ХІХ ст. в умовах українського відродження в Галичині серед нового уніатського духовенства, вихованого в кращих культурних традиціях, з’являються такі освічені й енергійні постаті, як випускники Львівської духовної греко-католицької семінарії, діячі прогресивного літературного угруповання “Руська трійця” М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, які дбали не лише про інтереси власної церкви, а й про народні, національні потреби, намагаючись сприяти піднесенню народної освіти, національної культури. Зразком такої турботи за духовне відродження українського населення Галичини став їх відомий альманах “Русалка Дністровая”, укладений з народних пісень, поезій та наукових статей.

Особливий період культурно-просвітницької діяльності Української греко-католицької церкви пов’язаний з ім’ям митрополита А. Шептицького, який очолював її протягом майже всієї першої половини ХХ ст. (1901 – 1944 рр.). В цей час на західноукраїнських землях відчутними були, з одного боку, вплив римського католицизму, а з іншого – не менша загроза від польського уряду, який намагався полонізувати українців через їх покатоличення. І в тому, що за таких умов український народ зумів вистояти і зберегти свою віру, мову, культуру, велика роль належить греко-католицькій церкві, яка стала в ті часи українською національною церквою під проводом А. Шептицького. Сучасні дослідники історії греко-католицької церкви віддають йому належне за великі заслуги у розвитку системи національних українських шкіл, культурно-просвітницьких установ (“Просвіта”, “Рідна школа”) та молодіжних організацій (“Пласт”), заснуванні українського Національного музею у Львові (1905 р.). Для художників А. Шептицький придбав спеціальне приміщення, де містилася художня школа О. Новаківського і майстерні М. Сосенка та О. Куриласа. В 1930 р. владика заснував Український католицький Союз, що видавав тижневик “Мета” та літературно-науковий журнал “Дзвони”, заклав друкарню “Бібльос”. У 1919 р. А. Шептицький організував у духовній семінарії факультет, який перетворив у 1927 – 1928 рр. на Богословську Греко-католицьку Академію з філософським і теологічним факультетами. У 1923 р. він заснував Богословське Наукове Товариство, а у 1939 р. – Український Католицький Інститут Церковного З’єднання ім. митрополита В. Рутського.

Митрополит А. Шептицький очолював греко-католицьку церкву у надзвичайно складний і відповідальний період, коли посилився її визвольний рух за своє національне й державне самовизначення. Він активно підтримував ідею української державності, брав участь у багатьох політичних акціях. У 1918 р. як член Української Національної Ради він виступив за створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). 30 червня 1941 р. вітав у Львові “акт відновлення української державності” і благословив “утворення уряду незалежної, самостійної України” на чолі з Ярославом Стецьком.

Революційні події 1917 р. викликали значні зміни у церковному житті України. Ще за часів гетьманату робилися спроби започаткувати Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ). Так, 12 листопада 1918 р. була оголошена урядова декларація про необхідність створення у незалежній Українській державі самостійної національної церкви. Після падіння гетьманату Директорія своїм декретом від 1 січня 1919 р. формально проголосила автокефалію православної церкви на Україні. Але організаційне оформлення української автокефалії відбулося лише 14 – 23 жовтня 1921 р. на Всеукраїнському православному церковному соборі у Києві, який висвятив протоієрея Василя Липківського – одного з ініціаторів руху за національну церкву на першого єпископа УАПЦ та митрополита Київського і всієї України. Цим актом була фактично започаткована діяльність УАПЦ, яка стала помітним явищем у духовному житті віруючих України в 20-х роках [Історія християнської церкви на Україні: Релігієзнавчий довідковий нарис. К., 1991. С. 62 – 65].

Однак негативне ставлення більшовицької влади до релігії спричинило на початку 20-х років руйнування церков, знищення творів релігійного мистецтва, конфіскацію церковного майна. Храми закривались або перетворювались в клуби, музеї, архіви, складські приміщення. Проте й за таких важких умов українська інтелігенція й духовенство намагалися зберегти національну культурну спадщину. У червні 1926 р. був прийнятий закон про захист історичних пам’яток і визначних місць, за яким деякі церковні споруди та комплекси (наприклад, Києво-Печерська лавра) перетворювались у державні заповідники.

Наприкінці 20-х років почалися масові репресії проти духовенства, діячів культури і науки, фахівців, фактично проти всієї української інтелігенції, яка була звинувачена в буржуазному націоналізмі та контрреволюційній діяльності. В. Липківського усунули від проводу УАПЦ і згодом вислали на Соловки, де він помер. Його наступника М. Борецького замордували в Ярославській в’язниці. В 1930 р. УАПЦ припинила своє існування на Україні. З 32-х українських єпископів живим залишився лише Іван Огієнко (1882 – 1972 рр.) – відомий вчений і церковний діяч, який багато зробив для відродження української культури, досліджуючи її багату історію у своїх численних публікаціях (“Українська культура”, “Українська церква” тощо). Але й він був змушений емігрувати за кордон, де продовжив свою релігійно-церковну та культурно-просвітницьку діяльність серед української діаспори.

Ще одним злочинним політичним актом після ліквідації української православної автокефалії, спрямованим проти свободи совісті українського народу, було знищення сталінськими каральними органами у 1946 р. Української Греко-Католицької Церкви. Значна частина її духовенства на чолі з Й. Сліпим (1892 – 1984 рр.) була репресована, опинилася в таборах або в’язницях. Від того часу аж до кінця 80-х років УГКЦ на Західній Україні перебувала у підпіллі (“катакомбна церква”). Основну сферу своєї діяльності вона перенесла у середовище української еміграції.

З 40-х років офіційне церковне життя на Україні зосередилося виключно в парафіях Українського Екзархату Руської Православної Церкви (РПЦ). У повоєнні роки українське духовенство особливо великих зусиль докладало для ліквідації страшних наслідків фашистської окупації на Україні. Зокрема, як відомо, був зруйнований церковно-архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври, на території якої гітлерівці повністю знищили всесвітньо відомий Успенський собор. Доводилося поновлювати й упорядковувати храми й монастирі, яким було завдано великої шкоди. Духовне слово віруючим України з Києва доносив друкований церковний орган “Православний вісник”, а українській діаспорі – “Канадський православний вісник”. Упродовж 60-х років Екзарх України, владика Іосаф був членом товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном.

Особливо посилилась культурно-просвітницька діяльність українського духовенства в другій половині 80-х років під час підготовки до відзначення 1000-ліття хрещення Київської Русі. В суспільній думці дедалі більшого поширення почали здобувати православно-богословські оцінки культурно-художнього життя минулого та його духовної спадщини. Під час урочистих актів в Києві та інших містах України неодноразово підкреслювалась визначна роль церкви в утвердженні та розвитку української культури. Фонд культури України організував виставку картин, скульптур, художніх виробів на честь 1000-ліття запровадження християнства. У Київському театрі опери і балету ім. Т. Г. Шевченка відбувся концерт духовної музики. Музей українського образотворчого мистецтва розгорнув виставку української ікони ХІІ – ХІХ ст.

В сучасних умовах не зменшується роль різноманітних християнських конфесій в удосконаленні духовного та суспільно-політичного життя незалежної України, зміцненні її державності, розвитку національної школи. Відомо, як позначилися на долі українського народу, його державності, культурі, духовному світі наслідки тоталітарної духовної системи. Адже, сповідуючи державний атеїзм, вона, по суті, породжувала політику, спрямовану на денаціоналізацію. Української культури, нівелювання її самобутності, позбавлення тисячолітніх християнських традицій, їх загальнолюдських цінностей та ідеалів. Під вульгарно-матеріалістичними гаслами: “Релігія – це опіум народу”, “род духовної сивухи” – велась ідейна боротьба із власним народом, його вірою, звичаями і традиціями. Релігія оголошувалася “пережитком минулого”, а віруючі люди вважалися найбільш відсталою, темною верствою населення, яка підлягала перевихованню у процесі будівництва “нового” (звичайно, безрелігійного) суспільства. Владні структури, керуючись настановами компартійної номенклатури, прагнули витіснити з української духовності власне народне, національне, оголошуючи його патріархальщиною або ж крайніми проявами націоналізму. До останніх відносилися щедрівки, колядки, веснянки, гаївки, а відтак усе, що перепліталося з вірою в Бога, дотриманням християнських цінностей і моральних заповітів.

Але усі намагання пристосувати культурно-духовні здобутки народу до штучно створених умов, заідеологізувати духовність, культуру, традиційні свята і обряди, усталені звичаї потерпіли крах. Нині ми пожинаємо наслідки нашого перебування у полоні незнання або викривленого знання щодо воістину священних для людської спільноти понять – Бог, Віра, Релігія, Церква, що спричинило втрату батьківської духовності, викликало жахливу руїну “храму” людської душі. “Спустошення, завдані у ХХ ст. нашому народові, такі глобальні і жорстокі, що відтворити давній світогляд українців, менталітет нації, весь комплекс людських стосунків, звичаїв, уявлень про добро і зло надзвичайно важко. Комуністична і атеїстична пропаганда понищила психогенетичні, моральні цінності народу, і тепер часто не в пошані Божі закони, а в ієрархії цінностей домінують нажива і неробство, лицемірство, обман. Значною мірою втрачена вартісність такого поняття, як сім’я, повага до батька-матері, а натомість погіршується і без того напружена криміногенна ситуація, поширюються алкоголізм і наркоманія, країну пронизують мафіозні структури. Люди цураються рідної мови, свого роду й народу, а національна свідомість у людей пригашена і зростає у недостатній мірі” [Програма комплексної соціально-економічної реформи України. Релігія і Церква// Розбудова держави. 1993. № 4. С. 59].

Нині Україна переживає складний і водночас потенційний благодатний час національно-духовного відродження, складовою частиною якого стала розбудова незалежної православної церкви (УПЦ – КП, УАПЦ), та відновлення на українських землях Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Завдяки ним ми повертаємося до джерел загальнолюдських цінностей, які значною мірою наповнені релігією й, зокрема, християнством. Разом з тим у суспільстві спостерігається й чимало негативних процесів. Навіть у часи нав’язуваного атеїзму через засоби масової інформації, кіно, книги не спостерігалося такої шаленої агресії бездуховності, аморальності, розбещеності, насилля, що веде до розтління душ, особливо молодих. Все це говорить про втрату співвітчизниками високих ідеалів, справжніх джерел духовного життя, які здавна живляться Словом Божим.

Ось чому сучасні умови суспільного життя вимагають більш широкої участі християнської Церкви у моральному оздоровленні українського народу, його духовному та національному відродженні. Важливим чинником повнокровного відродження духовності українського народу, його історії та культури є необхідність якомога скорішого відновлення традиційного місця християнства серед широких верств населення, підвищення доброчинної, культурно-просвітницької, миротворчої та виховної ролі Церкви в українському суспільстві.

Процес утвердження української мови як державної, сучасний розвиток національних начал культурного життя викликають відповідні зміни і в церковному житті України. Якщо в УГКЦ богослужіння й церковна проповідь українізувалися ще в ХІХ ст., а в православних парафіях західних областей України проповідь ще з довоєнного часу здебільшого звучала рідною для віруючої пастви мовою, то процес українізації православної церкви в східних областях України поступово починається лише останнім часом: з появою українських перекладів богослужбових текстів та їх освоєння священнослужителями у практичному богослужінні. Над перекладами працюють представники Української православної та Української автокефальної церков.

Відродження моральних цінностей людини, повернення до духовного коріння народу нерозривно пов’язане із визнанням місця та ролі релігії і церкви в розбудові держави та суспільства. Релігія і церква в нашому сучасному раціональному і прагматичному світі здатні стати не тільки на сторожі духовності та моральності української нації, але й бути могутнім захистом проти денаціоналізації, будь-яких спроб ідейно та духовно зруйнувати Українську державу. Задля цього всі українські церкви повинні якомога швидше покінчити з міжконфесійним розбратом й включитися в екуменічний об’єднавчий процес на Україні. Тільки за такої умови вони отримують силу від могутнього припливу національної ідеї та поступу українського державотворення, щоби найбільш повно й всебічно виявити себе в сучасному розвитку духовної культури України.

Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. Вінніпег; Мюнхен; Детройт. 1962.

Грушевський М. Ілюстрована історія України. К., 1990.

Грушевський М., Левицький О. Розвідки про церковні відносини на Україні-Русі ХVІ – ХVІІІ ст. Львів, 1991.

Дорошенко Д.І. Нарис історії України. Львів, 1991.

Іванишин В. Українська церква і процес національного відродження. Дрогобич, 1990.

Історія християнської церкви на Україні: Релігієзнавчий довідковий нарис. К., 1991.

Крип’якевич І.П. Історія України. Львів,1990.

Левицький Ю. Коротка історія Київської (Української) церкви. Львів, 1993.

Липинський В. Релігія і церква в історії України. К., 1993.

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. К., 1992.

Митрополит Іларіон. Українська Церква. Ідеологія української національної культури. К., 1992.

Никитенко І., Новосад М., Оксіюк Й. Православ’я на Україні. К., 1985.

Огієнко І. Українська культура. К., 1991.

Огієнко І.І. Українська церква: У 2 т. К., 1993.

Панас К. Історія Української Церкви. Львів, 1992.

Субтельний О. Україна. Історія. К., 1991.

Ульяновський В.І. Релігія і духовна спадщина минулого. К., 1989.

Федорів Ю. Історія церкви в Україні. Люблін, 1991.

Чубатий М. Українська Католицька Церква. Рим, 1990.