12.1. Відбудова матеріальної бази культури, розвиток освіти і науки

З усіх радянських республік і країн антигітлерівської коаліції Україна зазнала чи не найбільших людських, матеріальних і духовних втрат та спустошень. На фронтах, у гітлерівських і сталінських катівнях полягли тисячі духовних провідників нації: учителів і священиків, учених і музикантів, письменників і акторів, журналістів і художників. Сотні міст, тисячі шкіл залишились без шкільних приміщень, клубів, бібліотек, театрів, церковних храмів, історичних пам’яток. Численні культурні цінності, евакуйовані на початку війни до Росії та інших республік, вивезені до Німеччини та її союзників, не були повернуті в Україну.

Війна, людиноненависницька атмосфера, породжені ними жорстокість і бездуховність покалічили душі мільйонів людей, деморалізували суспільство, нанесли глибокі рани його духовності, негативно позначились на всьому зрізі культури: культурі життя, виробництва, побуту, спілкування, але не вбили споконвічний потяг українського народу до вершин освіти і науки, не знищили його мову, пісню і думу. Культ особи Сталіна, атмосфера доносів і пошуку ворогів, яка продовжувала культивуватись у повоєнні роки, голод 1946–1947 рр., каральні акції проти підпілля ОУН-УПА, кривава операція “Вісла”, масові депортації супроводжувались

249

масштабною атакою на українську національну ідею, яка з подачі ідеоло гів більшовизму подавалась ие інакше як українсько-німецькин націона лізм. Усе це поставило під загрозу гуманістичні цінності українськогс народу, проте и додало сил у боротьбі за національно-культурне відро дження. У цьому виявилась одна з чудових прикмет українців, які, опла куючи загиблих рідних і близьких, живучи в бараках і землянках, думал і про завтрашній день, про майбутнє, про навчання дітей.

У міру звільнення міст і сіл від гітлерівців підіймались з руїн і згарищ школи, сільські хати-читальні, бібліотеки, клуби, відновлювалась діяльність кінотеатрів, музеїв, друкарень, майстерень художників і скульпторів. Тут треба віддати належне і радянським владним та партійним структурам, які на одне з чільних місць висунули програму відбудови матеріальної бази культури, розвитку освіти в усіх областях України, включаючи західні, Буковину, Ьмаїлля, Закарпаття. Перед закладами освіти і культури ставилось завдання комуністичного виховання трудящих і боротьби з ідеологією “українського буржуазного націоналізму”. Вже на початку 1944–1945 рр., коли останні українські села звільнялися від загарбників, у республіці діяло 25,9 тис. шкіл, у яких навчалось 4,5 млн учнів. Широку підтримку дістав рух під гаслом: “Ремонт і відбудову школи – своїми силами”, який народився на Житомирщині. Методом народної будови за перше повоєнне п’ятиріччя в Україні було споруджено 2,4 тис. шкіл.

Для підготовки учителів створювались короткочасні курси, відкривались педагогічні класи, педагогічні училища та учительські інститути. Тисячі учителів із східних областей було направлено на Волинь, Закарпаття, в Галичину, сюди завозились підручники, зошити, навчальне приладдя, розгорталась широкомасштабна робота з ліквідації неписьменності та малописьменності, що дало змогу за короткий час навчити писати і читати 270 тис. чол. дорослого населення, охопити школою дітей і підлітків.

Освіта для дорослих набула дальшого розвитку і в східних областях республіки. Вже в першому повоєнному році в Україні працювало 156 шкіл робітничої та 575 шкіл сільської молоді, переважно вечірніх й заочних. Для дітей-сиріт та дггей-інвалідів відкривалися дитячі будинки, інтернати, заохочувалось опікунство. На початку 50-х років майже усіх дітей шкільного віку було охоплено семирічним навчанням, зросла чисельність учнів у 8–10 класах. Ь 343 тис. шкіл, які функціонували в республіці, 11 тис. були середніми.

Розвиток освіти, як основи всієГ культури, мав суперечливий характер. З одного боку, на підставі Закону СРСР про зміцнення зв язку школи з життям (1958) семирічка була замінена восьмирічкою, :тимулювалось здобуття середньої освіти, було відкрито понад 80 шкіл-нтернатів, у яких навчалося більш як 20 тис. учнів переважно з багатодітних або неповних сімей. З іншого боку, відбувалась профанація ідеї

250

політехнізації освіти, що призвело на практиці до зміни пріоритетів освіти: акцент робився на підготовку учнів до виробництва. З цією метою на шкоду загальноосвітнім предметам значно більше часу відводилось урокам праці і виробничій практиці. Водночас зростала мережа професійно-технічних училищ, у яких на початку 60-х років навчалось понад 220 тис. учнів. Посилювалась ідеологізація навчального процесу, запроваджувалось обов’язкове вивчення російської мови. Новий шкільний закон давав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання, що завдало відчутного удару українському шкільництву. До того ж у містах і селищах міського типу, населення яких швидко зростало за рахунок села, масово відкривались школи з росшською мовою навчання, в яких під виглядом “двомовності” фактично утверджувалась російська одномов-ність.

Зазначені суперечності були характерні і для вищої, і для середньої спеціальної освіти, мережа закладів якої після реевакуації і відновлення довоєнних вищих закладів освіти та технікумів помітно розширилась. Уже в 1945 р. в Україні діяло 150 вищих закладів освіти(14 у західних областях), у яких навчалося понад 137 тис. студентів, 532 технікуми із загальною кількістю учнів 164 тис. До середини 50-х років кількість вищих закладів освіти збільшилась до 160, технікумів – до 584, а кількість студентів і учнів зросла відповідно до 200 тис. і до 228 тис. Було відновлено роботу 7 університетів: Київського, Харківського, Львівського, Одеського, Дніпропетровського, Чернівецького, а згодом й Ужгородського. Шефську допомогу вузам України надавали університети та інститути Москви, Ленінграда й інших міст, водночас продовжувався відплив наукових кадрів і талановитої молоді в Росію та інші республіки. Було значно розширено підготовку спеціалістів впровадженням заочної та вечірньої форми навчання, особливо учителів та інженерних і агрономічних працівників. До вузівських аудиторій прийшли тисячі демобілізованих воїнів, у тому числі й інвалідів війни, заохочувався прийом на навчання працюючої молоді з підприємств і колгоспів.

Помітні зміни відбувалися у змісті та методах освіти. Разом з посиленням курсу на так звану марксистсько-ленінську підготовку молоді, ігноруванням досвіду західних країн навчальний процес все-таки збагачувався, впроваджувались новітні здобутки науки і техніки, а заодно насаджувався сталінізм як останнє слово марксизму. З боку партійних і державних органів, спецслужб посилювався контроль за діяльністю шкіл, училищ, технікумів і вузів, за ідейною спрямованістю навчально-виховного процесу, продовжувалась “чистка” професорсько-викладацьких й учительських колективів від “неблагонадій-них”, здебільшого національно свідомих фахівців. У 1946 р. була заборонена шкільна “Читанка” лише за те, що в ній Київ був віднесений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згадувалось про боротьбу проти німецьких окупантів. Дедалі більше звужувалась сфера

251

вживання української мови, вивчення історії нашого народу, його куль тури, національних традицій в усіх ланках освіти і в усіх регіонах, включаючи західний. Це викликало негативну реакцію як студентів, так і громадськості. У листі до Сталіна група студентів Чернівецького університету в 1947 р. наполегливо просила припинити русифікацію університету. Всі викладачі, зазначалося в листі, – бояться, щоб їм не “пришили” націоналізм, читають лекції російською мовою. Водночас нагадувалось, що в університеті в Празі є кафедра української мови.

І все ж 50-ті – початок 60-х років характеризуються розширенням доступу дітей і молоді до знань, підвищенням рівня освіти серед населення, збільшенням інтелектуальної верстви в ного складі.

У повоєнні роки відбувалась і зміцнювалась матеріальна база установ науки в Україні, особливо тих її галузей, що були пов’язані з військово-промисловим комплексом. Ще в березні 1944 р. до Києва повернулась з евакуації президія АН У РСР і було поступово розгорнуто роботу 29 її науково-дослідних інститутів, а влітку філії Академії наук відкрилися у Львові. За період з 1950 до 1960 р. чисельність наукових установ зросла з 462 до 488, у півтора раза збільшилась кількість наукових співробітників. У відбудову і подальший розвиток вітчизняної науки зробили внесок президенти Академії наук, вчені з світовим іменем О. Палладій (з 1946 р.), Б. Патон (з 1962 р.).

Зусилля українських учених зосереджувались переважно на розробці загальносоюзних проблем у галузі технічних, фізико-математичних, хімічних, медичних, біологічних проблем. Саме в Україні було розроблено і виготовлено першу в Європі універсальну малу електронно-обчислювальну машину “МЕОМ”, в інституті електрозварювання розроблялись унікальні технології і модерна зварювальна апаратура з використанням електроніки.

Розвиток наукн, її сподвижницька роль у розвитку суспільства і духовному житті народу гальмувались диктатом центру, командно-адміністративнимн методами управління, некомпетентним втручанням партійно-державного керівництва. Ідеологічні кампанії, які розгорнуло сталінське керівництво, боротьба проти схиляння перед західною наукою і культурою, гоніння на генетику, кібернетику, так звана “лисенків-щнна” – все це вкрай негативно позначилось як на долі окремих учених, так і на розвитку української науки взагалі.

Особливо драматичні наслідки мав сталінізм для розвитку суспільних і гуманітарних наук, які ще в довоєнний час вдалося перетворити в слухняну служницю компартійного режиму, його ідеологічний рупор. Нищівна критика нових напрямів наукн, зокрема генетики і кібернетики, супроводжувалась утвердженням сталінізму як методологічної основи усіх наук і насамперед суспільних. По-справжньому каральні акції було вчинено супроти науковців Інституту мови і літератури АН

252

УРСР у постанові політбюро ЦК КП(б)У “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в “Нарисі історії української літератури” (1946). Авторам М. Плісецькому, Є. Кири-люку, І. Пільгуку, С. Шаховському та іншим інкримінувалося намагання представити історію української літератури в буржуазно-націоналістичному дусі, у відриві від історії російської літератури та її благотворного впливу, висувалось звинувачення у відступі від марксизму-ленінізму, замовчуванні класової боротьби.

Ще більшого острокізму зазнали українські історики у постанові ЦК КП(б)У “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР” (1947), яка критикувала праці періоду війни “Короткий нарис історії України”, “Нарнс історії України”, перший том “Історії України” за “спроби відродження буржуазно-націоналістичної схеми історії України М. Грушевеького”. За так звані “політичні помилки” було звільнено з посади директора інституту М. Петровського, вчинено справжній кадровий погром у його колективі, посилювався ідеологічний контроль за підручниками з історії і нагляд за її викладанням у школах, технікумах, вузах.

Для свого утвердження тоталітарний режим використовував культурно-освітні заклади: клуби, бібліотеки, музеї, монументальне мистецтво. Вже за перше повоєнне п’ятиріччя кількість клубних закладів збільшилась на 10 тис. і становила в 1950 р. 28,7 тне, з яких 26,7 тис. було на селі. Тут діяло також 29 тис. бібліотек, книжкові фонди яких поповнювались здебільшого політичною літературою та художніми творами, що прославляли Сталіна. Водночас не припинявся процес руйнації і нищення національної книги: сотні назв наукових та художніх творів вилучалися цензурою під вивіскою Головліту з книжкових фондів, посилювався контроль за видавничою діяльністю, засобами масової інформації, експозиціями музеїв, репертуаром театрів, мистецьких колективів. До речі, на початку 50-х років в Україні діяло 137 історичних, меморіальних, краєзнавчих, природничих і мистецьких музеїв. Помітною подією в культурному житті стало відкриття у квітні 1949 р. Державного музею Т. Г. Шевченка в Києві як важливого осередку пропаганди літературно-художньої спадщини Кобзаря.

Отже, у міру звільнення українських земель від гітлерівців у селах і містах дедалі ширших масштабів набували відбудова і спорудження нових установ освіти й культури, відновлювалась діяльність клубів, бібліотек, кінопересувок, музеїв.

Відновлення культурного життя України після звільнення від німецько-фашистських окупантів відбувалося вкрай важко і неоднозначно. Разом з відбудовою матеріальної бази освітнього й культурного життя українська культура потрапила під посилений ідеологічний тиск сталінського режиму, зазнавала постійних переслідувань, нищилась як культура національна і формувалася як культура класова.

253