1.1. Предмет і завдання курсу

Культуру поділяють на матеріальну і духовну, проте межі між ними часто умовні, штучні, рухливі.

Матеріальна культура – це сукупність засобів виробництва і матеріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі суспільного розвитку. їх розподіл та споживання чи використання – Це рівень розв’язання екологічних проблем і виживання людства на землі.

Духовна культура (духовність) пов’язана зі словом “дух” – філософським поняттям, що означає нематеріальне начало, на відміну від матеріального начала світоіснування і його уявлення. Питання про співвідношення духу і матерії – що з них первинне, а що вторинне, похід-^Не – основне питання філософії, яке до цього часу не має чіткого, обгрунтованого тлумачення і визначає рівень інтелектуального, морально-етичного, естетичного та емоційного розвитку суспільства, індивідуума, його душі, совісті, свідомості, почуття, інтуїції тощо. У класовому суспільстві духовна культура неминуче стає класовою, тенденційною.

Як доводив Г. Спенсер, а за ним і А. Луначарський, духовна культур її оцінка криється у здатності клітин нашого організму сприймати npt красне, на якому грунтується дуалізм добра і зла.

Отже, розглядаючи поняття культури, слід мати на увазі, що існуюті особливості матеріальних і духовних форм суспільного виробництва Матеріальна культура покликана задовольняти наші фізіологічні потре би, дати людям насамперед їжу, одяг, житло, полегшити їх зв’язок і спіл кування, тоді як духовна культура через органи чуттів впливає на наш почуття, думки, свідомість, волю, інтуїцію, настрій, психіку тощо.

Водночас між ннмн існує тісний діалектичний зв’язок і взаємообу-мовленість. Буття визначає свідомість, а висока свідомість спонукає людину зробити кращим буття, викликає прагнення до ідеалу в усьому: в організації харчування, відпочинку, у будівництві житла, виготовленні одягу, людських взаєминах. У людини все має бути гарним. Це аксіома.

Разом із тим у системі суспільного виробництва духовна культура має відносну самостійність. Вона часом піднімається вище свого економічного і політичного становища за змістом, покликанням. Візьмемо за приклад розвиток духовної культури України в умовах кріпосницької Росії.

Слід мати на увазі й те, що суперечливий “непрямий” характер зв’язку суспільного матеріального виробництва та духовної культури породжує ілюзії їх незалежності, самостійності.

До культури ми звертаємося тому, що вона виконує насамперед людинотворчі функції. Сучасна епоха порушує перед громадянами нашої держави в цілому і перед молоддю зокрема актуальні завдання щодо здійснення перебудови нашого суспільства в рамках незалежної демократичної України. Нове політичне й моральне мислення має увібрати в себе прогресивну думку і досвід усіх передових людей і народів, забезпечити їх духовне збагачення. І тут набуває чинності закон наявності загальнолюдського, національного, класового, конкретно історичного у філософії культури, їх співвідношення. Не можна бути патріотом свого народу, не люблячи інших народів, і не можна бути істинним інтернаціоналістом, якщо цураєшся, соромишся, а тим паче зневажаєш, зраджуєш чи гнобиш свій чи інший народ.

Світова культура – це вікова сукупність культур цілісного світу що визначається власною системою загальнолюдських цінностей і за лежно від умов розвитку конкретизується і розгалужується на певні рівн якісного і кількісного характеру, акумулює, відсорбовує і розвиває найкращі риси національних культур.

У зв’язку з цим великі та малі нації і народності не повинні відособлюватись, стояти осторонь від розвитку світової цивілізації, планетарної культури. Сьогодні дедалі більше й активніше розвиваються процеси

взаємодії різних народів і трудових колективів у господарському, полі

тичному і духовному житті, в обміні найрізноманітнішою інформацією,

ознайомленні, вивченні основ історичного розвитку культури народів

планети. І все це покликано сприяти ще пліднішому розгортанню за

значених процесів, глибшому розумінню ролі та значення інтеграції і

тенденцій, що намітилися останнім часом і почали виявлятися у суспіль

ному житті народу суверенної України.

^_ . . ^

До світової культури маємо підходити як до невичерпного джерела, духовної скарбниці розвитку людства, загального надбання народів усіх континентів, рас, націй.

Класифікуючи історичні періоди розвитку світової культури, слідус-відомлювати, що все в природі має свій початок, розквіт і вгасання. Так, між культурами первісного, рабовласницького, капіталістичного і сучасного, індустріального суспільства не має провалля. Елементи частини попередніх епох впліталися в наступні, всмоктувалися ними. Сучасна культура не може обійтися без надбання попередніх епох.

Крім загальної є ще культура певного регіону, наприклад європей-сько-ггівнічно-американська, далекосхідна, індійська, арабо-мусульманська, тропічно-афрнканська та латиноамериканська. Вони, в свою чергу, мають свої внутрішньорегіональні культурно-конфесійні особливості, архітектоніку, що характеризується за місцем проживання основної маси її носив, географічним положенням, традиціями, патріотизмом тощо.

Виділяються, хоча й не чітко окреслюються своїми рубежами, культурні епохи Стародавнього світу, середньовіччя, Відродження, Нового часу і сучасності, хронологічні рамки яких розпливчасті, а зміст скоріше конгломеративний через різні обставини і причини.

Національна культура тісно пов’язана з поняттями “нація”, “етнос” і становить сукупність економічних, політичних, побутових, мовних, обрядових, моральних та інших чинників. Українська культура бере свій початок з часів легендарного суспільного Трипілля, охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених українським народом на терені України та за її межами (діаспорою) протягом усієї його історії.

Це треба мати на увазі при розробці програми курсу. Незначний Досвід у цьому вже е. хоча деякі з програм не витримали часу і не знайшли застосування у вищих навчальних закладах. Не вдаючись до ретельного аналізу ряду традиційно-догматичних проектів програм, не можна не ^помітнти того, що під "ностальгією за світовою культурою відкидається на задній план вивчення вітчизняної української культури з найдавніших часів і донині.

9

Насторожує також і те, що у схилянні перед світовою культурою (а хто в принципі проти неї?) водночас виявляється прагнення вивчати культуру України не в історичному розрізі з усіма злетами і падіннями, а вибірково або за певною схемою, наприклад культура України і сучасність.

Кожна культурна людина повинна знати історію і сучасність того народу, серед якого живе.

Світова культура має цікавити як викладача, так і студента насамперед лише в межах взаємодії і взаємовпливу її на вітчизняну, які розвивались поряд і були найближче одна до одної, тобто під рубрикою “українська та зарубіжна культура”.

Водночас не слід забувати, що український народ вписав одну з найяскравіших сторінок в історію світової культури. Росіянами українського походження називають М. Гоголя, М. Щепкіна, А. Макаренка, С. Корольова, американцями, канадцями українського походження – І. Сікорського та ін.

Відповідаючи на анкету редакції журналу “Украинская жизнь”, адресовану представникам великоруської культури, А. Луначарський у 191/ р. писав: “Звертаючись, зокрема, до українського руху, який ггісля 1905 р. нарешті починає набувати масового характеру і зростає тепер, незважаючи на будь-які перепони, я повинен одразу сказати, що жодне національне пробудження не викликало в мене суб’єктивно стільки гарячих симпатій. Для чого е. як я гадаю, і суспільні, і особисті причини... Від самостійного культурного розвитку українського народу можна чекати найвтішніших результатів, бо немає ніякого сумніву в тому, що це одна з найобдаровані-ших гілок слов’янського дерева”. І далі: “Особисто я, – хоч і належу до російської сім’ї і виховувався на російській мові, єдиній, вживаній моєю сім’єю, – народився і провів дитинство та ранню юність у Полтавській та Київській губерніях, і до деякої міри зблизився з українською душею. Ще гімназистом я перечитав усю найвагомішу українську літературу, з трепетним захопленням прислухався до незрівнянної музики Великого Кобзаря, жив, можна сказати, в атмосфері чудової малоруської пісні і був старанним відвідувачем українського театру з його геніальними коміками і його цар-ственним талантом – Заньковецькою. Природно, що усе це розвинуло в мені гарячу любов до вашого народу, як і дало безмежну кількість дрібних спостережень, винесених завдяки спілкуванню з українськими народними масами. Мені здається, що і природа, й історична доля створили для українського народу важливі передумови для культури високої та оригінальної”.

Світочі культури високо цінували українську народну творчість, літературу та мистецтво, усю культуру взагалі за їх неперевершений демократичний гуманізм, художню виразність, народність. За їхнім визнанням, українська музика та поезія є найбільш розкішною, найбільш запашною з усіх гілок навіть світової народної творчості. Мінорна за

змістом, сумна навіть у своєму веселому пориві українська пісня ставиться всіма знавцями на перше місце у музиці всіх народів.

Українські думи, що через століття передавалися гомерами України – кобзарями, світять своїми фарбами, почуттями, лицарством у любові і ворожнечі, розмахом козацької відваги та філософською вдумливістю. І зрозуміло, що ця величезна і рідкісна духовна обдарованість народу України не могла не дати своїх творців-професіоналів, таких як Маруся Чурай, Г. Сковорода, І. Котляревський, 1. Шевченко. Останній став планетарним учителем почуттів, предтечею і поборником великої визвольної боротьби за справжню свободу, рівність і братерство народів у “сім’ї вольній, новій”.

Тож не дивно, що ще батечко того, хто розіп’яв Україну, клятвовід-ступник Олексій “Тихий”, попри договірні статті Переяславської ради, наказував своїм опричникам-держимордам, які засіли підступно в містах України, на території священної Печерської лаври зі своїми казематами, равелінами і гарматами, виловлювати всіх кобзарів, садити в тюрми, а їх кобзн, бандури, сопілки “нещадно жечь окаянных”. І це був не пустий звук, і руйнація не одного покоління.

Царський уряд не міг терпіти того, що на Україні ще в середині XvTl ст. майже все населення уміло читати й писати, що хлопчики й дівчатка вчилися разом, вивчали математику, нриродничі науки, натурфілософію, риторику, піїтику. І як не шаленіли царські посіпаки, але не можна було спинити потяг народу до знань, до культури, великої та всеосяжної. Переписи 1740 і 1748 рр. свідчили, що в семи полках Полтавської та Чернігівської губерній на 1094 села припадало 866 шкіл, в яких викладали українською мовою, на 746 чоловік існувала одна школа. Однак у 1804 р. було видано указ про заборону навчати українською мовою. Відтоді писемних ставало дедалі менше і врешті-решт звелося до 10–13 /о на 100 чоловік у 1897 р., переважно російськомовних дворян. Проте економічно експлуатувати царський уряд вмів добре. Так, з України за 9 років було зібрано доходу, не рахуючи нещадного і безплатного вивезення продуктів, 3 млн 500 тис. руб., а повернуто на різні витрати (в основному на утримання чиновництва і правопорядку) лише 1 млн /00 тис. руб. Ось така була велика місіонерська місія “старшого брата” за духом, релігією, мовою, так відчувалися ного обійми: царський, деспотичний уряд робив усе, щоб нівелювати український народ, перетворити його у колоніальну базу сировини та в резервну армію для освоєння загарбаних східних пустель та напівпустельних регіонів. Та не скувати душі живої і слова живого...

Вивчення та засвоєння теорії й історії української і зарубіж-ної культури покликані допомогти формуванню патріотичних по-чуттів та інтернаціональних традицій студентської молоді в нових демократичних умовах, на новому рівні в незалежній Україні.

11