Тема 1. Актуальні проблеми нормативно-правового забезпечення туризму.

1. Аналіз основних нормативно-правових документів.

   1. Закон України “Про внесення змін до закону “Про туризм”

   2. Закон України “Про курорти” від 5 жовтня 2000 року.

2. Податкова політика та напрямки податкового заохочення інвестицій.

3. Державно-приватне партнерство та його можливості використання у туристичній сфері.

4. Поняття про інвестиційний податковий кредит в туризмі.

Очевидно, що визначальний вплив на розвиток туризму в Україні має саме державна політика в галузі туризму. Зокрема, Державне агентство з туризму та курортів лише декларативно бере участь у формуванні національного конкурентоспроможного туристичного продукту та розвитку в’їзного туризму.

Розвиток українського ринку туристичних послуг все ще перебуває на етапі становлення, а через відсутність виваженої, комплексної, системної, узгодженої та цілеспрямованої державної туристичної політики цей період формування значно затягнувся.

1. Проблеми правового забезпечення діяльності туристичних підприємств.

Основою системи нормативно-правової бази суб’єктів туристичної галузі України є:

• Конституція України,

• Закон України “Про внесення змін до закону “Про туризм”,

• Закон України “Про курорти”;

• Закон України “Про природно-заповідний фонд України”

• Закон України “Про спеціальну економічну зону туристсько-рекреаційного типи “Курортополіс Трускавець”

• інші нормативно-правові документи, які здійснюють регулювання інвестиційної та податкової політики на ринку туристичних послуг України. Зокрема, укази Президента України “Про день туризму”, Розподярження КМУ “Про схвалення концепції Державної цільової програми розвитку та курортів на період до 2022 р.”

1.1.Закон України “Про внесення змін до закону “Про туризм”

1. Більшість положень даного закону не сприяють створенню якісних туристичних послуг. Основними причинами такої оцінки є не врахування положень Директиви Ради 90/314/ЄЕС від 13 червня 1990 р. про комплексний туризм, комплексний відпочинок та комплексні тури. Зокрема у цій директиві чітко зазначені такі його складники:

• “інформування туриста за 20 днів до початку туру про те що подорож не відбудеться;

• інформаційне наповнення буклету, який туроператор має надати споживачеві;

• надання детальної інформації батькам про відпочинок закордоном неповнолітніх дітей для встановлення зв’язку з дитиною;

• умов зміни ціни послуг, які встановлені в договорі;

• умов розриву договору на туристичне обслуговування споживачем;

• умови надання компенсація споживачам у випадку ненадання частини послуг туроператорами, які передбачені договором.

2. Не сприяють створенню якісного національного туристичного продукту і положення закону про “виключну туроператорську діяльність”, яке не дозволяє туроператорам здійснювати діяльність в інших секторах туристичної галузі.

Очевидно, що така заборона значно знижує якість обслуговування іноземних туристів, оскільки туроператор на має права володіти іншими об’єктами туристичної інфраструктури, що, у свою чергу, не сприяє створенню якісного комплексного туристичного продукту. До того ж, можна стверджувати, що такі заходи державної політики позбавляють можливості залучати у вітчизняну матеріально-технічну базу туризму більший обсяг внутрішніх інвестицій, які б реально можна було використати для будівництва нових та реконструкції діючих об’єктів туристичної інфраструктури. При цьому, характерно, що жодна із європейських країн не практикує такої заборони, а навпаки – стимулює діяльність своїх туроператорів в інших сферах туристичної галузі.

Необхідним є питання про вилучення норм закону про так звану “виключну туроператорську діяльність”.

3. Відсутність податкового стимулювання вітчизняних туристичних підприємств до придбання та модернізації об’єктів туристичної інфраструктури України.

Наприклад, надання різних податкових пільг, таких як зниження ставки ПДВ на період модернізації та реконструкції туристичних об’єктів, зменшення до мінімуму бюрократичної процедури отримання різноманітних дозволів, ліцензій, узгоджень, звільнення від сплати ПДВ на імпортне обладнання та ін..

4.Суттєвими недоліками є ті положення, які забороняють турагенствам проводити операції на користь нерезидентів, тобто, займатись в’їзним туризмом.

Зокрема, зазначимо, що згідно чинного законодавства для здійснення туристичної діяльності у сфері в’їзного туризму суб’єкту підприємництва необхідно мати фінансове забезпечення своєї відповідальності обсягом 10 тис. євро, що є не завжди під силу для більшості представників малого та середньо туристичного бізнесу. У той же час, фінансова гарантія для турагентів становить лише 2 тис. євро, що значно активізує розвиток саме внутрішнього та виїзного туризму як пріоритетних видів діяльності на ринку туристичних послуг України. Очевидно, що такі нерівні умови призводять до того, що тільки незначна кількість вітчизняних суб’єктів підприємництва мають змогу займатися залученням іноземних туристів у сферу свого бізнесу.