Тема 14. Культура.
План:
Сутність і багатоманітність культури.
Людина, як творець культури.
Сутність і багатоманітність культури.
Сутність культури та проблема її визначення.
Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя. Інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка повинна обслуговувати сферу виробництва. Деякі дослідники нараховують сьогодні понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю цього явища та широким вживанням поняття «культура» в різних дисциплінах.
Поняття «культура» у початковому його значенні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленнями про дію, зусилля і тому вживався з певним доповненням, позначаючих завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як «людяність», що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою, що відрізняла римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (штучного).
Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити спільне ядро, що об'єднує різні точки зору. Таким ядром виступає слово «культура» (лат. cultura — обробіток, вирощування, догляд). Первісно це стосувалось землеробської праці. В переносному значенні культура — це догляд, покращання, ушляхетнення тілесно-душевно-духовних нахилів та здібностей людини; відповідно існує культура тіла, душі і духовна культура.
Отже, культура — це сукупність матеріальних і духовних цінностей, які відображують активну творчу діяльність людей в освоєнні світу, в ході історичного розвитку суспільства.
Специфіка культури відбивається у тому, що вона (культура) свідчить, в якій мірі людина стала для себе та інших людиною, як вона відчуває та усвідомлює себе такою. Культура відповідно, в такій же мірі, як і праця, робить людину людиною.
Американський філософ Мемфорд вважав, що культурна робота була для розвитку людини важливішою аніж фізична праця. Важливіше, аніж обробіток землі, було створення тотемних стовпів, молитвенних дощечок, ритуальних танців і пісень, виконання обрядів, тобто здійснення чисто людських дій, що формували душу людини.
Отже аналіз підходів до сутності культури дозволяє виділити основні її сторони:
- культура — народжене суспільством, властиве суспільству соціальне явище, що відбиває його якісну характеристику та збагачує духовне життя людини;
- культура — процес творчої діяльності людини, спрямованої на пізнання оточуючого світу і самої людини у цьому світі, на отримання об'єктивної і достовірної інформації про світ, де головну роль грає наука і мистецтво;
- культура покликана допомогти людині не тільки пізнати світ й саму себе, але й визначити своє місце в світі, світоглядні установки;
- культура включає в себе сутність досягнутих людиною у процесі освоєння світу матеріальних і духовних цінностей, а також відповідних ціннісних орієнтацій людини в світі;
- культура, створюючи необхідні для орієнтації людини у світі норми поведінки та оцінки, забезпечує регулювання соціальних відносин людей;
- культура виступає як потужній фактор формування людських сутнісних сил, формування людини в людині, перетворення її природних захоплень, потреб, емоцій в справжні людські. Саме цьому полягає її гуманістичний зміст.
Культуру часто розуміють як “другу природу”. Таке розуміння виходе з античної Греції, в якій Демокріт вважав культуру «другою натурою». Природа створена для людини, він же, працюючи, створив «другу природу», тобто простір культури.
По суті культура – це результат виокремлення людини з природи, творіння нової реальності та способу свого існування так званої “другої природи”. В цьому розумінні змістом культури буде історична зміна природних та соціальних умов життя людини, розвиток людських здібностей.
Однак культура перш за все — природній феномен тому, що її творець — людина — біологічне створіння. Без природи не було б культури, тому що людина користується ресурсами природи Але якби людина не перейшла кордонів природи, він залишився б без культури. Тому культура це перш за все преодоління природи.
Багато тварин можуть створювати щось схоже на культуру. Бджоли, наприклад, будують соти. Павуки будують павутиння. Бобри - платину. Мурахи - мурашник.
Однак діяльність живих істот запрограмована інстинктом. Вони можуть сотворить лише те, що закладено в природній програмі. До свободної діяльності митця вони не мають здібностей. Бджола не може виткати павутину, а павук не зуміє взяти взяток з квітки. Бобер збудує запруду, але не зможе виготовити зброї. Тому, культура передбачає вільний вид активності. Для того, щоб створити культуру, людина повинна була отримати здібність до створення того, що не закріплено в її видовій програмі.
Природа та культура дійсно протистоять одне одному. Але, на думку російського філософа XIX в. П.А.Флоренського, вони існують одне з одним. В основі будь-якого явища культури лежить якесь природне явище. Людина як носій культури не створює нічого нового, а лише перевтілює природне.
З іншого боку, природа ніколи не дається нам без культурної своєї форми, яка стримує її та робе більш сприйнятливою. Ми бачимо на небі не лише зірки, а те, що вже має культурну форму.
Культура — це природа, яку людина перетворює, стверджуючи таким чином себе як людину. Це спосіб буття людини, що супроводжується її культурною творчістю. Культурна творчість людей, таким чином, проявляється відразу в якості подвійного відношення — природного і суспільного.
Одночасно культура є скарбницею прагнень людини, джерелом творчого досвіду та натхнення. Взаємо зв’язок буття людини й культурного буття двоякий: людина освоює культуру, надаючи їй індивідуально-особистісного значення світогляду, культура ж як сутність і зміст людського самовизначення творить саму людину, постаючи носієм соціальної духовної пам’яті. Культура в цьому аспекті виступає процесом передачі успадкованого духовного багатства та розвитку духовних і матеріально-духовних цінностей., а також процесом творення нових цінностей та норм.
Ще одним з значимих аспектів дослідження змісту культури є її зіставлення з цивілізацією. Подібно категоріям «суспільство», «культура», поняття «цивілізація» має дуже широке значення. Воно з’явилося у філософії XVIII в. в зав’язку з поняттям «культура», для позначення такого рівня суспільного розвитку, характерними рисами якого були справедливість та розумність.
Сам термін “цивілізація” означає сукупність матеріальних та духовних досягнень суспільства на певному етапі його розвитку. Якщо розуміти культуру як спосіб буття людини, суспільства впродовж усієї його історії, то цивілізація постає як історично зумовлений етап культурного розвитку, як форма буття суспільства. Процес походження поняття “цивілізація” передбачає певну соціалізацію культурних надбань людства, їх “оцивільнення”.
До цивілізації відносяться не лише матеріально-духовні цінності, але й соціальні інститути, тобто те, з приводу чого ми й судимо про рівень розвитку цивілізації.
В суспільствознавчих науках саме поняття з’являється в середині 18 ст. в зв’язку з розглядом історичного розвитку суспільства. Так, французькі просвітителі 18 ст. називали цивілізованими суспільства, які ґрунтувалися на засадах розуму, справедливості та гармонії.
У 19 ст. цивілізація протиставиться культурі. Так, в XIX в. Л. Морган в роботі «Давнє суспільство» використав поняття «цивілізація» для позначення такого стану суспільства, який наступав слідом за етапом варварства.
Згодом, особливий зміст в поняття «цивілізація» вкладувався в теоріях культурно-історичних типів та перш за все з точки зору різних етапів в розвитку культури. Так, М. Данилевський під цивілізацією розумів період 5—6 ст. ст., коли відбувалась еволюція суспільств.
Інший дослідник О.Шпенглер різко розділяв культуру та цивілізацію. Він вважав цивілізацію стадією відмирання, деградації культури. Цивілізація – це суспільство з розвиненою індустрією та технікою, з розвиненою системою соціальних інститутів, де перебуває у занепаді мистецтво й література, де більшість населення скупчена у великих містах, а різні народи перетворені в безлику масу.
Сучасний історик та соціолог А.Тойнбі (1889-1975) висунув теорію циклічності, в якій він розглядав історію як послідовний ряд “цивілізацій”, які проминають однакові фази життя: народження, зростання, руйнування, розпаду, загибелі. Головною рушійною силою розвитку цивілізації він вважав “творчих індивідів або творчі машини”, духовну еліту суспільства, яка протистоїть однорідності мас.
В сучасній науці поняття “цивілізація” виступає в якості синоніма “суспільства” та “культури”, наприклад “давньоіндійська”, “давньокитайська” тощо цивілізація, і розглядається переважно з точки зору внутрішньої організованості суспільства трьома основними складниками: технікою, соціальною організацією, філософією. Розповсюджений розподіл цивілізацій й по релігійному типу (мова йде про мусульманську, християнську цивілізації).
Різноманітність підходів до розуміння цього поняття все ж в своїй більшості зводиться до розуміння цивілізації в якості рівня розвитку культури суспільства, в основі якої лежать загальнолюдські цінності.
Відтак, цивілізація може розумітися як впорядкована, історично визначена система матеріальної та духовної діяльності людей та її наслідки з огляду на їхнє значення для суспільного розвитку.
Багатоманітність культур.
Поняття культури відображає міру прогресу суспільства, рівень та міру досягнутого в плані панування над силами природи та своїми власними соціальними зв'язками та відносинами. В цьому зв’язку, велике значення як для розвитку суспільства, так і його культурної складової відіграє багатоманітність культурного розвитку. Остання існує в різних соціальних, економічних, етнічних умовах. Частина культурного спадку залишається в історичній пам’яті, частина зникає у коловороті часу, але залишаються вічними цінності. Вони живуть у творчості, у повсякденних відносинах. Це цінності добра, краси, справедливості, гармонії. Саме завдяки культурі вони залучаються у сьогодення, набувають актуальності у всі часи та історичні епохи. Особливо їх існування важливе для сучасної ситуації полікультуралізму, коли різноманітні культури, стилі співіснують в одній площині і змушують особистість обирати що є добро, а що зло.
Тому у широкому сенсі слова «культура» це механізм взаємодії (методи, способи, зразки, засоби, взаємодії) особистості з життєвим середовищем, який забезпечує передачу досвіду і розвиток реформаторської, творчої діяльності. У вузькому значенні слова це цінність, переконання, норми поведінки, властиві певній соціальній групі, певному суспільству.
Природа культури, її багатоманітність та особливості розкривається безпосередньо через вивчення загальнолюдських цінностей, розгляд їх місця в культурному розвитку людства, а також через співвідношення національного та загальнолюдського в культурі.
Вперше проблема співвіднесення національного та загальнолюдського в історії та культурі була представлена в філософії історії Г. Гегеля. Через аналіз розвитку «самосвідомості народу», німецький філософ показав зв’язок між культурами народів різних країн та часів.
За Гегелем, світова історія — це процес направленого розвитку духовності, створення свободи через культуру окремих народів. Загальнолюдське вимірюється культурою окремих народів. Більшість дослідників 19 ст. рахували, що кожен народ відіграє свою визначальну роль в загальнолюдській культурі.
Альтернативним підходом в розумінні співвіднесення національного та загальнолюдського в культурі є вже зазначена теорія культурно-історичних типів (М. Данилевський, О. Шпенглер, А, Тойнбі). Для цього напрямку характерною є ідея про те, що національне та загальнолюдське це не взаємодіючі поняття. Їх формування та розвиток здійснюється в різних площинах, за різних умов.
Таким чином, відмінною расою даного направлення є те, що розвиток світової історії — це не проявлення загальнолюдського через національне, а багатоманітність національного як неповторного. Тому історія людства може розумітися як «феномен чисельності культур», кожна з яких володіє самобутністю.
Дійсно, кожна людина входе в суспільство через свою індивідуальність, неповторність. В даному випадку мова йде про національну індивідуальність, про людину як представника національної культури. Культура не є абстрактно-людською. Вона набуває своєї цінності саме за свій унікальний національний характер. Кожна національна культура постає носієм загальнолюдської культури. Остання ж має можливість розвиватися лише за допомогою національних культур, їх своєрідності та самобутності. Тому занепад будь-якої з національних культур веде до зубожіння людства в цілому.
Таким чином, національна культура як історичний досвід етносу, народу, який накопичує його своєрідне й специфічне лише для нього світовідношення, цінності та історичний досвід, представляє собою поєднання загальнолюдського та етнічно неповторного. Саме національна культура втілена в усній та писемній народній творчості, в мистецтві, віруваннях, звичаях акумулює в собі багатовікову історію життя етносу.
Носієм і творцем національної культури є народ, який зосереджує в своїй свідомості історичну пам’ять про своє минуле, сучасне, а також можливе майбутнє. Тому важливим складником національної культури виступають національна свідомість та національний характер.
Національна свідомість представляє собою усвідомлення людиною себе як представника певного етносу, нації. Однак це не лише уявлення свого національного походження, але й певне ставлення до нього – почуття патріотизму, гідності, причетності до долі свого народу, знання історії тощо. Ця національна свідомість формується в людини на протязі всього життя, починаючи від народження.
Важливим елементом національної свідомості є прийняття та збереження власної мови. Але ж саме через національну мову передається все розмаїття національної культури народу.
Так само важливою рисою національної культури є національний характер її носіїв. Він представляє в собі самобутність всієї нації, її сутність та особливість. Це сукупність властивостей, рис, соціально-психологічних якостей, притаманних певній етнічній спільності і кожному її представникові. Він виявляється в побуті. Звичках, традиціях, в мистецтві, архітектурі, особливостях конституції та психологічній структурі людей.
В сучасних соціально-культурних умовах розмаїття культур дозволяє аналізувати їх не лише з точки зору національних чи загальнолюдських. Так, поряд із загальнолюдською культурою та домінуючою суперкультурою виділяються субкультурні моделі цінностей, норм, зразків поведінки, характерних для тієї чи іншої соціальної спільності. Наприклад, професійна, національна, конфесійна (християнська, мусульманська та ін.) субкультури. Конфронтаційні моделі культури щодо домінуючої визначаються як контркультури (молодіжна культура «хіпі», у 60-х роках, расистські моделі «ку-клус-клана»). Оцінка інших культур за стандартами власної культури дістала назву етноцентризму. На практиці вона часто виявляється у нав'язуванні власної системи цінностей, власного способу життя.
Культурна багатоманітність вимагає оцінки будь-якої культури лише за її власними стандартами.
Історично склалися дві форми культури: висока (елітарна), яку створюють професіонали високого рівня та народна (фольклорна), тобто, пісні, казки, міфи, які створювали люди в повсякденному житті.
Масова культура апелює до всіх і розрахована на масове споживання. Масова культура пов'язана з стандартизацією духовного в особистості, у суспільстві. Вона зводить високу культуру до поверхневого змісту, потурає нерозвиненим смакам, хоча не виключає високого рівня окремих проявів елітарної культури.
Багатогранність культур не виключає загальних елементів, що властиві різним культурам. Це спільна праця, звичай робити дарунки, засудження вбивств, похоронні ритуали тощо.
Виділяються такі елементи культури:
- мова як система знаків, наділених певним значенням;
- цінності (уявлення про щастя, сенс життя, міжособове спілкування, демократичні свободи, сім'я);
-норми, волевиявлення, що дає змогу здійснювати соціальний контроль і демонструє зразки поведінки;
-звичаї, традиції, обряди, як засоби зберігання та передачі досвіду і перетворювальної діяльності;
- звичаї — звична соціальна регуляція, взята з минулого;
- традиції елементи спадщини, що передаються від покоління до покоління і утворюють спадковий зв'язок у історії людства;
- обряди, стереотипи символічних колективних дій, які виражають почуття.
Отже, культура - це не просто ряд духовних елементів (цінності, норми, знання, переконання, уявлення), не свідомість взагалі, а спосіб ціннісного опанування дійсності. Це стійкі зразки і моделі дійсності, які повторюються у практичній діяльності. Це вміння і навички застосування знань, норм тощо.
Культура виступає як засіб зберігання і розповсюдження людського досвіду, тобто виконує функцію соціальної пам'яті. Культура виконує освітню і виховну, комунікативну і регулятивну функції, адже вона поєднує духовні багатства, нагромаджені людством у минулому, і духовні цінності сучасного суспільства.
Культура здійснює соціальний контроль, стимулює і регулює поведінку людини. Індивід взагалі стає особистістю у міру соціалізації, опанування культури, знань, мови, цінностей, традицій.
Як засіб соціального впливу культура забезпечує освоєння і перетворення світу, тобто виконує функції інтеграції і диференціації суспільства.