Бароко в західноєвропейській музиці.
Зародження і розвиток опери у ХVІІ- ХVІІІ ст.
У мистецтві ХVІІ ст. – першої половини ХVІІІ ст. панував стиль бароко. Слово «стиль» виникло в Давній Греції і означало паличку для писання на дошках, вкритих воском. Пізніше за словом «стиль» закріпилося переносне значення – спосіб, характер викладу думок, особливості літературної манери (манери письма). У наш час цей термін застосовується для характеристики певної епохи в розвитку мистецтва, особливостей національного мистецтва та індивідуальної манери митця. Це слово навіть вживають у повсякденному житті: «стиль одягу», «стиль поведінки», «стиль життя». Важливим у всіх випадках залишається те, що словом «стиль» позначається помітна своєрідність, за якою можна відразу визначити відмінність одного явища від іншого. Стиль у мистецтві – це віддзеркалення епохи, її візитна картка.
Бароко (з італ. – чудернацький, дивний, вигадливий, примхливий) – художній стиль, який склався в кінці ХVІ ст. в Італії, та панував в європейському мистецтві ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. Цим терміном позначають і відповідну епоху. Стилю бароко властиві виразність, драматизм, видовищність, прагнення до синтезу різних видів мистецтва. Бароко захопило усі галузі культури – архітектуру, живопис, скульптуру, театр, поезію та ін. Архітектура та образотворче мистецтво цього періоду вражали сучасників вигадливими формами, монументальністю, пишною декоративністю, яскравістю кольорів. Письменники й поети намагалися приголомшити читача несподіваними фантастичними сюжетами, збуренням емоцій. Загостреними контрастами: добро і зло, життя і смерть, Бог і диявол… Зі стилем бароко пов’язують імена великих діячів мистецтва, а саме: літераторів – В. Шекспіра, М. Сервантеса та Ж.Б. Мольєра, скульпторів та художників – Мікеланджело Мерізі да Караваджо, Рубенса та Рембранта.
ХVІІ ст. стало справжнім століттям музики. Барокова музика втілювала складні суперечності епохи, мінливість світу («вихор часу»), драматичні відчуття людини, розгубленої перед таємницями незбагненного всесвіту. Саме в цей період народжуються такі галузі музичної творчості:
інструментальна музика (органна, клавірна, скрипкова),
вокальна (мадригал) та вокально-інструментальна музика (ораторія, кантата, меса, пасіон)
опера.
В музичному мистецтві ХVІІ ст. професійна музика розвивається в двох напрямках:
духовна музика, тобто релігійна або церковна (звучала в церквах, соборах, монастирях);
світська музика, тобто придворна (звучала при дворах королів, магнатів, вельмож).
Музичне мистецтво чотирьох прогресивних європейських країн виокремило такі імена, як К. Монтеверді, Дж. Фрескобальді, А. Скарлатті, А. Кореллі, А. Вівальді, Д. Скарлатті в Італії; Ж.Б. Люллі, Ж.Ф. Рамо, Л.К. Дакена та Ф. Куперена у Франції; Г. Персела та Г.Ф. Генделя в Англії; Д. Букстехуде та Й.С. Баха в Німеччині.
Означені вище риси стилю бароко виразно позначилися в музиці в жанрі опери, який як самостійний вид мистецтва виник в Італії на зламі ХVІ- ХVІІ ст. під впливом гуманістичних ідей епохи Відродження.
Опера (від італ. праця, твір) – вид театрального мистецтва, в якому сценічна дія органічно поєднується з музикою. Опера – жанр синтетичний, він поєднав у собі музику, поезію, драматургію і театральний живопис (синтез – з’єднання). В ній з’єднуються вокальна (соло, ансамбль, хор) і симфонічна (оркестрова) музика, також драматургія (лібретто), образотворче мистецтво (декорації, костюми, грим), хореографія (балет), світлові ефекти тощо.
Літературною основою опери є лібретто – словесний текст, що пишеться переважно віршами.
Форми оперної музики:
вокальні номери – сольні (арія, аріозо, арієтта, пісня, монолог); ансамблеві (дует, терцет, квартет і т.п.); хорові;
оркестрові номери – увертюра, вступ, антракт, симфонічна картина, епізод;
балетні номери – танці, танцювальні сюїти.