Вплив паризької соціології на історіософію дальших томів іур

З початком 1903 р. М. Г. дістав запрошення від керівництва "Російської високої школи суспільних наук в Парижі"60 прочитати там курс української історії у квітні-травні того року. Російська школа в Парижі була заснована Максимом Ковалевським (1851 - 1916) із Харкова61, вченим світової слави в багатьох областях, які він окреслював спільним іменем "соціології". Ковалевський, бувший професор Московського університету (1878 - 1887) і майбутній професор С.-Петербурзького (1905 - 1916), поселився у Франції і включився повною парою у розвиток світової та французької позитивістичної соціології (школи Конта). М. Г., ще студентом в Київі, як ми бачили, став послідовником позитивізму, і мав тепер нагоду черпати повними пригорщами із самого джерела. Він там запізнався з головними діячами французької соціології та їхніми працями, головно із вченням Еміля Дюркгейма (Еmilе Durkhеіm, 1858 - 1917) про соціологію пізнання" (суспільну свідомість) та примусово діючі норми суспільної поведінки людей. Дюркгеймові "Правила соціологічної методи" М. Г. вважав "новою теорією пізнання", в якій "рішаюча причина соціального явища мусить вишукуватись між соціальними ж явищами [ "fаіt sосіаl"], а не в області індивідуальної свідомості". Спеціальне значення мали досліди Дюркгейма над формами релігійної свідомості"62. Також М. Г. дуже високо цінував праці колеги Дюркгейма, пізнішого його наслідника, як керівника паризької школи дослідників людського мислення Люсьєна Леві-Брюля (Lucien Lеvy-Вruhl, 1857 - 1939). Зокрема його (М. Г-го) полонило відкриття Леві-Брюля, що в протиставленні до нашого раціоналістичного, індивідуалістичного та інтелектуального життя, життя примітивної людини є "містичне, емоціональне, колективістичне" ("закон партиципації")63.

М. Г. не згадує у своїй "Автобіографії" про свої зустрічі з іноземними вченими, яких праці він високо цінував, тільки каже, що "нав'язані були деякі зносини в Парижі і Лондоні" 64. У 1924 р. він писав, що в науці існували всього три великі соціологічні системи: Конта, Спенсера і Вундта 65. Спенсер ще жив під час побуту М. Г. у Лондоні (помер 8 грудня 1903 р.), а Вундт (Wіlchelm Wundt, 1832 - 1920) все ще професорував у Лейпцігу, який М. Г. відвідував в 1903 р. у своїх видавничих справах. Вундт - творець великого десятитонового компендіума основних ліній порівняльної історії психологічного розвитку людства, яким він завершував досліди німецької психологічної школи, засновано? Ляцарусом (Мortz Lаzаrus, 1824 - 1903) і Штейнталем (Неуmаnn Stеіnthal, 1823 - 1899), до якої належав високо цінений М. Г-им наш Олександр Потебня (1835 - 1891). М. Г. широко користувався працями названої школи, зокрема, у своїй історії літератури66.

Перебування в Парижі (і, можливо, також наукові відкриття в Лондоні, Лейпцігу та Берліні) мало переломове значення у творчості М, Г-го. До того він був істориком соціал-економічних та суспільних явищ. Кілька років пізніше, після того, як він засимілював свої паризькі переживання та відповідну лектуру - він уже в 1909 р. (у вступі до 7-го тому ІУР) називає себе "істориком- соціологом" (с. VIII).

М. Г. не був задоволений з попереднього стану дослідів у двох ділянках: відносно часів передісторичних і у добі новітній. Коли у вступі до другого видання першого тому своєї ІУР (вийшов у 1904 р., с.15) він називає дві науки, які роблять клику прислугу праісторії, а саме, археологію з антропологією та порівняльне мовознавство (гльотика), то тепер він включає ще нову галузь: "порівняльна соціологія і фольклор відкривають багаті перспективи духової і соціальної еволюції, що поронила свої сліди в скостенілих пережитках давнього і сучасного побуту" (ІУР, 3 вид. с. 18).

Соціологія стала відтепер пасією М. Г-го. При першій нагоді, восени 1919 р., М. Г. заснував у Відні "Український соціологічний інститут", що діяв до його переїзду до Київа у 1924 р. Там на базі його лекцій вийшов курс генетичної соціології самого М. Г-го, що був якби вступом до початків еволюції громадянства на Україні 67. Після повернення до Київа, М. Г. створив при своїй науково-дослідній кафедрі історії України спеціальний "Кабінет примітивної культури" (під керівництвом його дочки Катерини Грушевської) 68, що видавав в 1924 - 1930 рр. свій орган "Первісне Громадянство" (якого вийшло 6 томів).

Ось як уявляв собі в 1924 р. М. Г. завдання соціологічного досліду ранніх часів 69. "Залежність мишлення від соціяльного процесу: спочатку від колективізації людського пожиття, потім від економічної і соціяльної диференціації (при розкладі колективу під впливом продукційних змін і переході до класової суспільності) стало реальним і безсумнівним фактом для кожного соціологічне орієнтованого дослідника. Перехід індивіда від колективістичного до індивідуалістичного світогляду являється епохою в еволюції самого його мишлення. На місце інтерпретації соціологічних фактів дорогою апріорних висновків з вічних і незмінних принципів людського пізнавання і мишлення (висуненої особливо англійськими соціологами другої половини XIX ст.) на чергу стає висвітлення еволюції самого пізнавання і мишлення з фактів соціяльного розвитку дорогою індуктивною: студіями умов соціяльного життя, трактування інтелектуальних функцій як соціяльних явищ, що можуть висвітлюватись і вияснитися тільки з соціяльних таки фактів.

Поруч того стають широкі і далеко йдучі постулати дослідження в індивідуалістичній і диференційованій суспільності історичних часів останків старших, колективістичних методів пізнання і оцінки фактів, останків дуже значних і впливових, цілих верств прелогізму".

Уважаючи українську усну словесну творчість, як "першорядну соціяльну функцію і многовартне джерело для пізнання соціального і культурного життя" давних часів, М. Г. приступив до написання історії української літератури як томів-супутників відповідних томів ІУР70.

Вступну частину ІУЛ, яку він - свідомий вартості символів - присвятив зачинателю нашої сучасної суспільної свідомості - Михайлові Максимовичу, закінчує словами: "Таким чином творяться поруч себе дві словесності. Література верхів - аристократи й інтелігенції, писана відразу, чи згодом перенесена на письмо. І література мас, народня, яка найчастіше ніколи не доходить до письма і завмирає в устній традиції. Ся притримується старих обрядів і обрядового репертуару, старшої пісенної і прозової традиції, консервує їх всіма своїми засобами і тільки поволі приймає, в формах упрошених і приспособляних до своєї традиції - теми і форми нової, панської словесности" (ІУЛ, І, 44 - 45).

Коли підсумувати соціологічно-історичну концепцію М. Г-го (так як вона висловлена,, наприклад, у його "Початках громадянства" (Відень, 1921. - С. 15); то вона базувалася на теорії факторів.

Соціальний процес досліджується на базі фактів, які витворюють біологічні, економічні та психічні фактори. Рішаюче значення має останній, психічний фактор (пор. ще прим. 82 ).

VII

ІСТОРІОСОФІЯ "ІСТОРІЇ УКРАЇНИ-РУСИ", ТОМИ VII - Х

У загальному проспекті ІУР, друкованому в 1904 р., М. Г; так характеризує період 17 - 18 ст, української історії71: "Історія народної (підкреслення О. П.) боротьби з ворожим суспільно-економічним устроєм для його повалення й зреформування суспілних відносин відповідно народнім ідеалам справедливості, становить зміст третього періоду". Це ще чисто народницька візія: козаки тут ще не займають ролі. Але у проспекті того ж першого тому з 1913 р. (третє видання) додається вже цілком новий погляд: "На руїнах скасованого шаблею козацькою (курсив наш. - О. П.) польсько-шляхетського класового устрою робиться грандіозна проба відбудовання нового соціального і політичного устрою. Заразом національне почуття доходить до небувалого напруження, як і життя релігійне" (ІУР, І, 3 вид., 20).

В 1907 - 1908 рр. М. Г. готував том сьомий своєї ІУР, якраз в тому часі Платон Жукович опублікував у "Статьях по славяноведению" (т. З, С.- Петербург, 1907) текст протестації митрополита Йова Борецького з 28 квітня 1621 р., де відкидається польське звинувачення в агітації серед козаків, Відносний вийняток із протестації М. Г. поставив як епіграф власне свого тому сьомого: "Се ж бо те племя славного народу руського з насіння Яфетового, що воювало Грецьке цісарство морем Чорним і сухопутю. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах по морю й по землі плавало і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися, віру християнську від Константинопольської церкви приймали" (ІУР, VII, V).

Тепер козаки - це вже "новий соціяльно-національний чинник (фактор)" і в козацькі часи - вперше на нам'яти історії український народ виступає активно "творцем своєї долі й життя, зривається до боротьби на життя і смерть за здійснення своїх мрій і бажань" (ІУР, VII, VII).

Грушевський-історик рішив, що починаючи з козацького періоду ("кругу" - том VII) він мусить міняти свою структуру і підхід. Тепер він має бути Грушевський-соціолог. Козацький період, "найбільш яскравий і найбільш інтересний період українського життя і з погляду українця - потомка тих поколінь українських борців і з погляду стороннього дослідника історика-соціолога (курсив наш. - О. П.), він в історії українського народу здавна трактувався осібно, як окрема цілість. По сій традиції я й виріжнюю сю серію томів під окремим титулом "Історія української козаччини"72. Але заразом в історичній перспективі українського життя ся фаза його історії мусить бути докладно вияснена в своїх зв'язках з попередніми стадіями, бо органічна звязлість і тяглість народнього життя не переривається вповні ні при яких змінах і переломах, поки живе даний нарід. Сю звязь зазначив я й епіграфом з ново-відкритого маніфесту українського духовенства 1621 р. Се той момент, коли стає довершеним фактом перетворення української козаччини з явища чисто побутового, з спеціальности східноукраїнського життя, в новий соціальний і національний фактор. Козацтво проголошує свою солідарність з українською інтелігенцією на пункті релігійних і національних змагань і з сього часу історія козаччини стає центром українського життя більш як на століття" (ІУР, VII, VIII).

У фокусі панорами дослідження Хмельниччини - за словами М. Г-го - стоїть, з однієї сторони, всесвітня подія "великий політичний переворот: перехід України з-під влади Польської Речипосполитої "під високу руку" московського царя; він переносить центр ваги в Східній Європі з Польщі на Москву, дає могутній імпульс європеїзації Московщини, включенню її в політичну систему Європи."

З другої сторони, "ми більш ніж хто мусимо пам'ятати, що руховою силою сього великого перевороту була продиктована соціально-економічними умовами боротьба за визволення українських мас, під проводом старшинської верхівки, що а сім менті формувалася в певну суцільну верству з ріжнородних суспільних елементів. Клясові інтереси сеї нової верстви стара історіографія звичайно ототожнювала з стихійною боротьбою мас і приймала за вираз того, що називалося "народньою боротьбою", боротьбою за визволення України" (ІУР, IX, 6).

Стара історіографія - це не тільки попередники Грушевського, але й його власні праці, особливо загальні огляди історії України, писані ще до відкриття ним соціологічної школи історії (1903 - 1907). "Очевидно, - він пише далі, - тепер (в р. 1928; О. П.) і факти (соціологічні. - О. П.) і соціально-історичний досвід (революції 1917 - 1920 рр. - О. П.) вимагають від нас пильного розділювання сих двох моментів процесу, і після того, як так довго скупляла на собі увагу політика старшини, її стратегія і дипломатія, - мусимо шукати того, що досі більше постулірувалося, ніж вияснялося - становище і роля соціяльних низів, що кермувалися старшинськими верхами, й іноді слухняно йшли за ними, а іншими часами силкувалися знайти власну дорогу і покермувати подіями з свого становища". Тепер М. Г. підкреслює: "Основним завданням моїм і мусило бути дослідження саме ролі їх у сім великім зломі українського життя, висвітлення впливів сього моменту на дальшу їх долю і переломлення в їх уяві і свідомости його значіння" (ІУР, IX, 6).

Історія соціально-політичних форм і установ, що складалися або розвивалися в козацькій добі, може, зокрема для Хмельниччини, "знайти тільки ретроспективне освітлення", "ідучи від пізніших форм і явищ, більш скристалізованих, виразніших і яскравіших" (ІУР, IX, 7).

Кульмінаційний висновок М. Г-го, до якого він дійшов, оцінюючи значення Хмельниччини, дуже важний. Ось що він пише: "Новий рух, розпочатий відродженням XVI віку, знаходив свій дальший розвій в сій (козацькій. - О. П.) добі, і в ній виковувалося те, що мало з часом стати українською нацією. З особливою уважливістю старавсь я ловити всі прояви сього розбудженого самопочуття" (ІУР, IX, 6-7).

Досі для кожного періоду М. Г. присвячував по три томи. Класичним є тут період польсько-литовський (біля 250 років); один том для політичної історії, один для суспільних відносин і один для економічних та культурних відносин. Для козацької доби він планував 3 - 4 томи. Але тепер змінилися масштаби, тепер концентрація на збирання матеріалу і позитивістичний соціологічний опис (а не аналіз) вимагає набагато більше місця. "Я з свого боку, - пише М. Г.,- старався не схематизувати, не спрощувати його [джерельний матеріал] штучно, щоб не нагинати під свої суб'єктивні сприймання" (ІУР, IX, 6)73.

Наслідок - М. Г. потопає в матеріалі. Він більше не володіє ним, а матеріал стає його паном. Для перших 20-ті рр. 17 ст. він потребує цілий товстий том (624 с.)74, для дальших 20 років (1626 - 1648) відтепер вже тільки політичної історії - дві частини восьмого тому (558 с.). Для десяти років Хмельниччини (1648 - 1658) - він присвятив третю частину восьмого тому, дві частини дев'ятого тому і том десятий, разом 2313 сторінок. Це відповідає приблизно чотирьом томам попередніх серій. І це тільки зовнішньополітичний аспект другої половини 17 ст., без розгляду суспільних, економічних і культурних факторів. Якщо тільки рахувати на кожних дальших 20 років тільки один том, то до 1783 року потрібно було б - і то тільки до опису політичного аспекту - "бо історію соціально-політичних форм і установ, що складались або розвивалися в сій добі. Се діло будучности" (ІУР, IX, 7) - принаймні шість дальших томів.

З того перегляду ясно, що соціологічний підхід вимагав цілком інших розмірів, ніж ті, що могла дати структура ІУР, уперше запланована (1897) як соціальний, економічний і культурний синтез історії народу.

М. Г. був дуже совісний дослідник джерел і стосував свій творчий скептицизм, коли йшлося про синтез. Але він не був вільний від упереджень, зокрема тих, що перейняв від своїх українських натхненників. В. Антонович передав йому свою нехіть до польських пансько-шляхетських порядків, а від М. Драгоманова М. Г. перейняв упередження до унії та уніатів, застереження відносно правослів'я, але зате пошану до протестантських сект та увагу до ролі Західної Європи у прогресі в історії України.

Власне трагічну ситуацію України у другій половині 17 ст. М. Г. пояснює відірваністю України "після того, як висохли джерела її візантійської культури і вона через свою приналежність до східноєвропейського культурного світу не знаходила опертя в якімсь новім культурнім циклі: ні в католицькім, ні в протестанськім" (ІУР, IX, 1507).

Крім того, в різні періоди М. Г. замало звертав уваги на міжнародну ситуацію, навіть на проблеми безпосередніх сусідів України, наприклад Москви, Туреччини, Криму і Польщі у першій половині 17 ст.

Свою ІУР М. Г. встиг довести до гетьманування Петра Дорошенка (1665 - 1676, друга половина десятого тому)75, але у друкованій формі маємо лише текст твору до Гадяцької унії(1658); перша половина десятого тому, що вийшла в 1937 р. за редакцією його дочки Катерини, була відразу сконфіскована76. Якщо взяти за базу його опубліковані огляди, а саме, російський "Очерк истории украинского народа" (Спб., І вид. - 1904; 2 вид. - 1906; 3 вид. - 1911; далі - Очерк) та "Ілюстровану історію України" (К., 1912; далі - І. І.), то залишилися ненаписані 4 частини історії 17 - 18 ст. (Очерк) - частина п'ята: "Упадок козаччини і українського життя" в II, та чотири частини огляду 19 ст. (Очерк) - частина шоста: "Українське відродження" (І. І.). Коли у трактуванні 17 - 18 ст. суспільні і економічні проблеми були відповідно враховані, то при поданні історії 19 ст. М. Г. обмежився лише до роботи української інтелігенції над культурним відродженням народних мас77. Тільки ті маси і їх провідників - інтелігенцію М. Г. уважав за відповідне включати до історії українського народу 78. Це було виконано згідно із його (М. Г-го) концепцією про те, що таке український нарід (див. нижче).

VIII