Пріцак о. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. — Київ — Кембрідж, 1991. Http://npu.Edu.Ua/!e-book/book/html/d/ifon_kifi_Pricak/10.Html#Зміст
Пpo автора.
Професор Гарвардського університету Омелян Пріцак сьогодні є одним з найвидатніших учених-гуманітаріїв світу. Здобув широке міжнародне визнання завдяки працям з філології, лінгвістики та історії Євразії. Дійсний член Американської, Фінської. Турецької академій наук, багатьох наукових товариств, почесний доктор ряду університетів світу. Колишній президент Міжнародного товариства по вивченню мов. культури та історії угро-фінських та алтайських народів. Редактор багатьох наукових журналів та серій. Автор понад 800 наукових праць, серед яких багатотомні "Походження Русі" і "Походження хозар".
О Пріцак - найвизначніший закордонний вчений-українознавець, який зробив великий внесок у збирання, відтворення і розвиток історичної і культурної спадщини українського народу. Саме він висунув і блискуче зреалізував концепцію створення трьох українознавчих кафедр - історії, літератури і мовознавства, а потім і Українського наукового інституту при найбільш престижному університеті США - Гарвардському.
О Пріцак- один з ініціаторів наукового співробітництва з вченими України, до розвитку якого і зараз обкладає чимало Зусиль, виступивши одним з ініціаторів створення Міжнародної асоціації україністів (МАУ). Він є членом Бюро МАУ і очолює в ній Археографічну комісію.
У1990р. Омелян Пріцак обраний іноземним членом Академії наук України, у 1991p.- очолив новостворений Інститут сходознавства ім А.Кримського АН України.
Друкується із збереженням правопису оригіналу
Редактор Ігор БРЕЧАК Оригшал-макет підготували: Ірина ГОЛОВНЯ, Оксана ВАСИЛКЖ
Текст набраний на комп'ютерній системі Macintosh, наданій Археографічній комісії Академії наук України Українським науковим інститутом Гарвардського університету
О Омелян Пріцак, 1991
Переднє слово
Про Михайла Грушевського існує багато загальних нарисів, писаних або pro або contra, та декілька монографій, головно про його політичну діяльність, знов, або pro або contra, крім того, велика кількість біо-бібліографічних студій та причинків, та врешті споминів. Але досі не появилася ще беспристрасна студія про його історіософію, цебто його філософію у відношенні до його ж власного історичного досліду, а також характеристика і оцінка його як ремісника-майстра на полі конкретної історичної праці, цебто як історіографа.
Перший сюжет я опрацював у роботі "Історіософія Михайла Грушевського", яка вперше появилася як один із вступів до ювілейного перевидання тому першого "Історії України-Руси" (Київ, 1990).
Другий сюжет, цебто "Михайло Грушевський як історіограф" появляється тут вперше.
Сподіюся, що ці обі студії, що доповнюють одна одну, впровадять читача до візи великого вченого та до його творчої лабораторії.
Видавці вимогли лід менш подати свій короткий автобіографічний шлях як історика, який читач знайде в додатку. Він випав як китиця фрагментів, бо незважаючи на свій похилий вік, я ще настільки активний, що не мав часу на рефлексії
Омелян ПРІЦАК,
керівник-емерит
кафедри історії України
ім. Михайла Грушевського
Гарвардського університету
Київ. 22 вересня 1991 р.
ІСТОРІОСОФІЯ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО
- ВСТУП
-ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОСОФІЇ 19 ст.
-ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ РІСТ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО ЯК ПОЗИТИВІСТА
-СУПЕРЕЧЛИВА ОЦІНКА КИЇВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ М. ГРУШЕВСЬКИМ
- ІСТОРІОСОФІЯ МОЛОДОГО М. ГРУШЕВСЬКОГО
-"ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ" ТА ІСТОРІОСОФІЯ ЇЇ ПЕРШИХ ТОМІВ
-ВПЛИВ ПАРИЗЬКОЇ СОЦІОЛОГІЇ НА ІСТОРІОСОФІЮ ДАЛЬШИХ ТОМІВ ІУР
-ІСТОРІОСОФІЯ "ІСТОРІЇ УКРАЇНИ-РУСИ", ТОМИ VII - Х
-ТРИ ФОКАЛЬНІ ТЕРМІНИ В "ІСТОРІЇ УКРАЇНИ-РУСИ"
-ЗАКІНЧЕННЯ
-Примітки
ВСТУП
Історик - це вчений-гуманіст, що об'єктивно вивчає історію суспільства, цебто пізнає і усвідомлює історичний процес даного суспільства на базі свого світогляду та встановлених методів історичного дослідження. Світогляд історика - це його візія минулого, до якого він доходить, конфронтуючи своє філософське розуміння історичного процесу (яке він вибрав із історичного доробку філософської науки) із історичними фактами, взятими з аналізу джерельних даних.
Як кожне пізнання людини, візія історика поширюється з його досвідом і зазнає в процесі праці коректив та доповнень.
Кожен великий історик є еклектик, тобто вибирає для кожної часткової сфери дослідження методи пізнання, які для тої цілі найкраще надаються. Але він, звичайно, намагається зберегти монізм у загальному синтезі.
Завдання цього вступу - впровадити читача з історії України-Руси у розвиток світогляду та історіософії Михайла Грушевського на тлі розвитку української історіософії 19 ст.
І
ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОСОФІЇ 19 ст.
Новітня концепція окремішності українського народу із його давньою історією виникла як інтелектуальна ідея у другій та третій четвертинах 19 ст., у двох перших університетах України - у Харкові (заснований 1804 р.) та Київі (заснований 1834 р.), як свого роду синтез у стилі гегеліанської тріади. Тезою можна б тут уважати перші секулярні ідеї французьких просвітителів 18 - початку 19 ст. (Руссо, Монтеск'є, Вольтер, енциклопедисти), на яких майбутні студенти (а пізніші професори) виховувалися (так, наприклад, сини поміщиків Микола Костомаров та Володимир Антонович). Антитезою була б німецька ідеалістична (романтична) філософія першої половини 19 ст., головно Шеллінг Friedrісh Wіlhelm Sсhеlling, 1775 - 1854), Гердер (Jоhnn Соttfried Неrder, 1744 - 1803), Гегель (Gеоrg Wіlhеm Frіеdriсh Hеgеl, 1770 - 1831) та Савіньї (Frіedrich Каrl vоn Sаvіgny 1779 - 1861), а також француз Тьєррі (Аugustin Тhіеrrу, 1795 - 1856), яка стала панівною на новозаснованих університах імперії. Німецька романтика породила харківську романтику, яка народну пісню визнавала за найвищу поезію: почали збиратися та цінитися українські народні пісні (перша збірка видана вихованцем Харківського університету князем грузинського роду Миколою Цертелевом 1819 р.).
Вирішальним для дальшого розвитку було рішення уряду царя Миколи І заснувати в Київі, колишньому культурному центрі Східної Європи, секулярний університет західного типу (указ від 8 листопада 1833 р.). Це рішення було політичним. Після чергового польського повстання (1830 - 1831) треба було мати наукові інституції, що могли б доказати безпідставність польських претензій на Київ та Правобережну Україну. Такими інституціями стали Київський університет та Тимчасова Археографічна комісія для збирання давніх актів. На посаду першого ректора університету було запрошено до Київа молодого талановитого професора ботаніки Московського університету, українця (полтавця) Михайла Максимовича (1804 - 1873)1, який у Москві опинився у полоні всеобіймаючих ідей Шеллінга ("об'єктивний розум"), що знаходили спільний знаменник для всіх наук.
Власне, розвиваючи теорії Шеллінга і Баадера (Franz Хаver von Вааder, 1765 - 1841)2, Максимович визнав історію як основну науку у цілій філософській системі, і внаслідок цього почав вивчати історію та фольклорні джерела. Слідуючи за Цертелевом, він видав 1827 р. свою першу збірку українських народних пісень. Отже, на базі народних пісень Максимович, який теж знав філософію Гегеля, персоніфікував суспільну свідомість ("дух" народу) українців і зробив першу спробу охарактеризувати різницю між психікою українців та росіян. Максимович також висунув ідею, що історія кожного народу повинна бути самобутньою, без копіювання і запозичування від інших.
Як було вже сказано вище, для правління Миколи І дуже важливо було документально доказати автохтонність юридичних основ Правобережної України з Київом. Вихованець Київської духовної академії Микола Іванишев (1811 - 1874) був післаний до Берліна, щоб там у творця історично-юридичної школи Савіньї вивчати методологію історії права та методів видавання історичних документів3.
Савіньї доказував, що право розвивається органічно, ступневе, на базі "народного духу", у невід'ємному зв'язку з загальним розвитком народу. У виданнях Іванишева, і особливо у роботах його учня Володимира Антоновича (вступи до "Актов Юго-Западной России"), ідея окремішності прав українського народу, відмінного і від поляків і від росіян, знайшла своє підтвердження; так виникла так звана Київська документальна школа, де ідейні концепції романтиків діставали матеріальну базу при вивченні позитивістично документів суспільного і економічного походження.
Микола Костомаров (1817 - 1885), вихованець гегеліянця Михайла Луніна (1809 - 1844)4 в Харківському університеті, тільки короткий час викладав у Київському університеті (1846 - 1847), але це був час дуже насичений інтелектуально вагомою діяльністю "Української трійці" та Кирило-Мефодіївського братства (Шевченко, Костомаров, Куліш). Костомаров перейняв свою народницьку концепцію від французького історика-романтика Огюстіна Тьєррі, який в 1820 р. писав, що дійсна історія - це історія не держави, а народу5.
Своє "вірую" подав Костомаров у автобіографії, писаній під час хвороби 1870 р. 6, таким способом: "Виступаючи на кафедрі, я мав гадку в своїх лекціях висунути наперед народне життя в усіх його розгалуженнях. Довге заняття історією розвинули в мені такі погляди. Я бачив, що держава була більш припадковим наслідком завоювань, аніж необхідним вислідом географічних та етнографічних особливостей народного життя. Через те майже завжди держава складалась не з одної народності: сильніша гнітила слабших, бажала підбити, або й асимілювати їх, вважала своїм право влади - освячене давністю; дозволяла собі насильства, а всякі силкування самовизначення з боку їх (слабших) вважала злочином. Одначе, життя розвивалось своєю дорогою далі і держави зіставались тільки зовнішньою формою об'єднуючої поліційної власті. Руська держава складалася з частей, що раніш жили своїм власним, незалежним життям і після того життя частей проявляли себе відмінними змаганнями в спільнім державнім устрою. Знайти і схопити сі особливості народнього життя частей Руської держави було завданням моїх занять історією".
Костомаров виклав свої ідеї в серії робіт "Мысли о федеративном начале в древней Руси", "Две русские народности" та "Черты народной южнорусской народности". Основні положення такі: український народ на відміну від російського, зберіг давньослов'янський, демократичний (у своїм корені федеративний) порядок, на відміну від автократичної, бюрократичної і кріпацької Москви. Він, український нарід, втомився у трикутнику боротьби із Степом, з Москвою та натиском шляхетсько-католицької Польщі. Облишений своїми панськими елементами, він хоч впав, але не зрікся свого народного характеру та ідеалів. Він тепер складається із селянства та інтелігенції, яка зісталася йому вірною. Майбутнє українського народу в реставрації демократичної слов'янської федерації 7.
Продовжувач і властивий керівник київської документальної школи - учень Іванишева Володимир Антонович (1834-1908)8 був теж послідовником ідей Костомарова, якого він окреслював іменем "українського Тьєррі"9. Як сказано вище, Антонович виріс на тих самих класиках французької думки 18 - початку 19 ст., що і Костомаров, але крім того був під сильним впливом польської романтичної літератури та історіографії, зокрема Йоахима Лелевеля Jоасhіm Lеlewel, 1786 - 1861)10. Типічним для українського народу він сприймав віче, що, на його думку, було формою громадського устрою. Власне козаччина являлася продовженням старої вічевої громади Київської Русі. Основні прикмети українців, за які вони віками боролися, це "рівноправність усіх перед законом, брак станових різниць, соборне (спільне) управління земельними справами, свобода релігійної совісті, право розвивати власні народні начала при застосуванні виборного принципу в управлінні"11.
Україна входила неодноразово у систему чужих держав при умові збереження вищезгаданих свобід. На жаль, це не реалізувалося в 17-18 ст. чужими окупантами, і Антонович уболівав над негативними наслідками німецько-польського права: нищенням структур громад.
На відміну від романтично-позитивістичної візії українського минулого, створеної Костомаровим та Антоновичем, Михайло Драгоманов (1841 - 1895)12, колега Антоновича по Київському університету, а пізніше політичний емігрант, впровадив до теорії українства політичну візію свого часу. Вихований на творах ліберальних європейських істориків: Гізо (Frаnсоіs Guіzоt, 1787 - 1874); Маколея (Тhоmаs Масаulаy, 1800 - 1859) 13, він усе своє життя був у курсі світової науки. Свої наукові досліди у Київі він почав із історії римської імперії, а опісля перейшов на проблеми української історії, фольклору та політики. Добре обізнаний з працями Конта, Мілля (Jоhn Stuаrt Міll), 1806 - 1876), Дарвіна, Маркса та Прудона (Ріеrrе Jоsерh Рrоudhоn, 1809 - 1896), він створив плюралістичний світогляд, в якому поряд гармонійно стояли лібералізм, еволюціонізм та конституціоналізм англійського типу, охорона Індивідуальності перед державою (типу Прудона), культура як база функціонування ідеальної республіканської системи, відмінної від радикалізму та клерикалізму (він ставив вище протестантизм ніж православ'я), та етичний, (не політичний!) соціалізм. У національній справі він був найближче до поглядів швейцарця Блюнчлі Jоhаnn Каsреr Вluntschli, 1808 - 1885): "скільки народів, стільки держав", але боячись націоналізму, висував федерацію14 на базі опрацьованої ним конституції ("Вільна спілка").
Відносно українського історичного процесу Драгоманов уважав, що мірилом прогресу був зв'язок України зі Західною Європою. Від самих початків до кінця 18 ст. Україна становила складову частину Західної Європи. Вона проходила з нею спільно найважливіші культурні рухи, як Ренесанс та Реформація (наприклад, братства), незважаючи на своє трудне географічне положення, що запізнювало темпи розвитку. Доказом українського конституціоналізму західного типу Драгоманов уважав Переяславські статті (1654), які він порівнював до англійської "Великої хартії вольностей" (Маgnа Саrtа, 1215). Потім внаслідок недотримання українських свобід Москвою мав місце "пропащий час (перерваний зв'язок) 1654 - 1876", який приніс культурну і політичну ізоляцію України від Європи. Треба відновити цей зв'язок засобами усвідомлення народу, утворенням політичної культури та наверненням аполітичних українофілів школи Антоновича до політичної боротьби за особисті права людини та політичні права громад 15.
Спадкоємцем історичних візій Костомарова і Антоновича, а опісля й політично-історичних ідей Драгоманова, став Михайло Грушевський (1866 - 1934, див. ще прим. 82), який після восьмирічного перебування у Київі, працюючи під проводом Володимира Антоновича, став у дуже молодому віці (27 років) першим університетським професором з нового фаху - історії України (у Львові, 1894).
II
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ РІСТ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО ЯК ПОЗИТИВІСТА
Михайло Грушевський (далі - М. Г.) не залишив ніякої теоретичної студії про свою історіософію та її джерела.
Тільки тепер, після появи його часткових "Споминів" 16, при порівнянні нових даних з інформаціями з його обох автобіографій 17, можна пробувати реконструювати розвиток його загального та історичного світогляду.
Як М. Г. сам згадував, його "Sturm und Drаng" ("Буря і Натиск", його власна термінологія) почався у 1881 / 1882 рр., рік після того, як він опинився в гімназії у Тбілісі поза батьківським домом. Йому було тоді 1.5 - 16 років 18.
Типовою прикметою російського інтелектуального життя на провінції у 19 ст. було читання товстих журналів, в яких друкувались літературні твори та статті на громадсько-політичні та науково-популярні теми. Це була, за словаки М. Г- ого, "головна духовна страва російської інтелігенції".
"Вважаю взагалі, - писав М, Г. у "Споминах", - що журнал як дискусійна трибуна, де до певних тез підходиться з різних обсерваційних пунктів, в різних сфер життя і науки береться матеріал для їх обгрунтування, робиться постійний вибір суголосного з біжучого літературного життя і ведеться полеміка з загрозливим і ворожим, має величезне значення для формування і уяснення світогляду, для орієнтування в житті і культурнім чи науковім матеріалі. Ніякі популяризації, компендїі, курси, хоч би як талановиті, не можуть дати стільки для сформування критичного почуття, здібності в добиранню матеріалу і його використовуванню, зрозуміння завдань своїх, як члена певного громадського колективу, як журнал скільки-небудь серйозно поставлений, щиро і послідовно відданий певним програмним завданням"19.
У 1880-ті рр. батько М. Г-го вже не мав змоги передплачувати біжучі номери с.-петербурзьких журналів; також їх не мала студентська бібліотека Тіфліської (Тбілісі) гімназії, в якій в 1880 - 1886 рр. вчився М. Г. Але якраз десь біля 1882 р. М, Г. намовив батька перевезти рештки його колишньої холмськоі бібліотеки до їх тодішньої резиденції у Владикавказі; серед старих книг там були дефектні річники "Русского слова" із 1860-х рр. Рік пізніше М. Г. у гостях у свого учителя російської мови грека Григорія Климовського мав право читати старі річники за 1860 - 1870-ті рр. "Вестника Европы" 20 (нових річників його господар також вже не мав).
Так-то політичний світогляд М. Г-го складався у 1880-х рр. на базі проблем 1860 - 1870-х рр. 21 Тому не дивно, що його зацікавили в першу чергу спори слов'янофілів із західниками, проблеми початку Русі 22, початки козацтва, а не модні у 1880-х рр. теорії соціальної революції.
Коли бувший холмський зверхник Сергія Грушевського Феофан Лебединцев почав видавати "Київську старину" у 1881 р., батько Михайла виписав при кінці 1882 р. повний річник того журналу, щоб з одного боку підтримати свого сослуживця, а з другого - щоб зробити приємність своєму синові, що, живучи у Грузії, був спрагнений інформації про Україну 23.
"Київська старина" також була далека від новин дня. Це був тоді консервативний та лоялістичний журнал, але містив цінні роботи з історії Київа, гетьманської України та історії української церкви. Про "Київську старину" перших років писав М. Г.: "Можна було сказати, що вона пила з невеликої, але своєї власної шклянки і ся шклянка була досить чиста"24. На сторінках "Київської старини" М. Г. вперше зустрівся із працями Володимира Антоновича, його пізнішого вчителя. Власне статтею Антоновича "Київ, його судьба і значення з XIV по XVI ст. (1362 - 1569)" починалася перша книга "Київської старини". Три важливі положення перейняв М. Г. з того дослідження. По-перше, що Київ не був обезлюднений після татарського знищення у 1240 р., (як це подавала теорія М. Погодіна про переселення давніх киян на Північ, на Суздальщину), а навпаки, став опорним пунктом опозиції "руського" (українсько-білоруського) елементу проти польсько-литовської централізації. По-друге, власне в ті "темні" часи продовжувала грати основну роль місцева стара вічева громада. По-третє, власне та громада (а не церква) і була завжди основою українського життя в минулому 25.
Під впливом своєї лектури та каталогу книгарні Л. Ільницького (додатку до однієї з книжок "Київської старини") М. Г. почав також знайомитися з працями Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та Михайла Драгоманова.
Цікаво, що першим впливовим твором Драгоманова, з яким у 1883 - 1884 рр. запізнався М. Г., була передмова Драгоманова до повістей Федьковича на тему української народності як секрету художності 26. Дещо молодший сучасник М. Г-го Агатангел Кримський (1871 - 1942) теж підкреслює, що названий твір Драгоманова розбудив у нього (під час навчання в гімназії) українську національну свідомість27.
Пізніше зачитувався М. Г. збіркою " Исторические песни малорусского народа" В. Антоновича і М. Драгоманова (Т. І - 2. - К., 1874 - 1875).
Особливо важливим для формування світогляду М. Г-го були, крім робіт Антоновича, праці Костомарова. Монографії Костомарова не будили в нього ентузіазму, втім, як і "История государства Российского" М. Карамзіна. Зате назавжди полонили його дві аналітичні праці цього вченого "Дві руські народності" та "Думки про федеративний початок давньої Русі" (обидві надруковані в "Основі" за 1861 р.)28. "З того часу (1883 - 1884), - писав М.Г., - я міг уже назвати себе заочним учнем їх (Антоновича і Костомарова.)29
Тоді також М. Г. познайомився зі збірником українських пісень Михайла Максимовича (1827), якими він захопився. У століття появи цього твору (1927) М. Г. ствердив, що вік перебрав від Максимовича обидва животворящі і невмирущі гасла: [1] нарід, як ціле і предмет наукового дослідження і культурної праці, і [2] неперевність його історичної традиції як провідної нитки в усякій його орієнтації30.
Підсумовуючи свої досягнення за 1881 - 1885 рр., М. Г. ствердив таке: "Мій світогляд формувався в поміркованім, ліберальнім напрямі з народницькими ухилами, з культурно-національною закраскою. Культурно-наукові інтереси поглиблювались, я закладав для них наукові підвалини не засобами школи, а приватної лектури; громадсько-політичний зміст лишився досить плиткий"31.
На жаль, перша частина "Споминів" М. Г-ого обривається на передостаннім році його навчання в тифліській гімназії (1884 / 1885). Про його неприємну пригоду з натуральним іспитом він пише у своїм нарисі "Як я був колись белетристом"32.
Одначе, переїхавши з провінційного Тбілісі на університетські студії до Київа восени 1886 р., М. Г. зустрівся з новим і чужим йому інтелектуальним світом.
М. Г. походив як по батькові, так і по матері з духовної сім'ї: "Я сам виріс, - він пише, - серед людей духовної школи, твердо сидів в церковних поглядах, і тому хоч ся атмосфера була і для мене досить нуднувата, але іншою я не дуже-то мав нагоду дихати і тому приймав і зносив її без протесту і опозиції. Пізніше, під впливом тої духовної кризи, в яку я попав, кінчаючи гімназію, я навіть силоміць наганяв себе, з поривів певного духовного "самоумерщвлення", під іго такої покори і церковним ухилам, церковним темам." 33
Але духовна криза тривала близько десяти років. М. Г. окреслює її як "гостру полосу релігійності, котру я пережив в третім десятку мого життя" 34. На жаль, він не пояснює в чому полягала ота "чорна полоса релігійності". Але, мабуть, не буде помилкою прийняти, що власне в тому часі "духовної кризи" М. Г. поміняв свій духовний світогляд. Він тепер вирвався із пут середньовічної християнської провіденціальної візії світу як "Міста Божого" (Dе сіvіtаtе Dеі), сформульованого отцями церкви від св. Августина (344 - 430) та філософами аж до Боссюета (Jасguеs Воssuеt, 1626 - 1704), та почав процес секуляризації свого теологічно-метафізичного світогляду.
Ми не маємо, на жаль, списку приватної лектури М. Г-го, але можемо сміливо припустити, що це були в першу чергу Бокль, Конт та Спенсер, самозрозуміла лектура кожного адепта історії в Імперії другої половини 19 ст. 35
Російський переклад книги Бокля (Неnry Тhоmаs Висkle, 1821 - 1862) "История цивилизации в Англии" появилася дуже скоро (1861 - 1862) після виходу оригіналу (Ніstory оf сіvіlіzаtіоn іn Еnglаnd, іn 2 vol., 1857 - 1861); Микола Чернишевський також дуже скоро опублікував свої цікаві "Замечания на книжку Г. Т. Бокля "История цивилизации в Англии" у своєму журналі "Отечественные записки" (1861). Немає сумніву, що ідея ваги географічного фактора для розвитку цивілізації людини, а також вживання економічних статистик, притаманних для творів М. Г-го, має як своє кінцеве джерело ідеї Бокля (і Чернишевського). Ідеї творця науки соціології Огюста Конта (Агugustе Соntе, 1798 - 3857), що, відкинувши всю попередню філософію як "метафізичну", поставив як головне завдання філософії систематизацію "позитивних" знань (його клич "порядок і прогрес") та ідею "трьох стадій", з яких постають позитивні закони розвитку суспільства, знали в імперії головно з роботи М. Чернишевського "Исторические идеи Огюста Конта" ("Отечественные записки", 1865). Основний твір Конта (Сours dе рhilosophiе роsitivе, т. 1 - 6) вийшов в 1830 - 1842 рр.; російський переклад з'явився тільки в 1899 - 1900, 1910 рр.
Безперечно Контовим у М. Г-го є прийняття трьох стадій історичного розвитку (теологічна, метафізична, позитивістична). заміна "вічного бога" "вічним прогресом"36, а також ідея Інтелігенції як ведучого класу37.
Великий десятитомний курс "Система синтетичної філософії" Спенсера (Неrbert Sреnсеr, 1820 - 1903, Sуnthetiс рhіlоsорhy, 1855 - 1876), користувався великим признанням в імперії і відразу перекладався на російську мову (в 1870 - 1899 рр.). Органічний розвиток суспільного процесу та його заков еволюції, що реалізується у малих революціях, де так звані герої є лише продуктом, залишилися назавжди також провідними ідеями М. Г-го.
Тому до вищенаведеного гіпотетичного, хоч дуже правдоподібного списку приватної лектури М. Г-го, треба ще додати дискусії та розважання на тему героя як продукту середовища і епохи ("не-героїчного героя"). Ця тема дуже цікавила імперську культурну еліту, а також і читацьку публіку від часів появи пушкінського "Евгения Онегина" (1833) та лермонтовського "Героя нашего времени" (1841)38. До неї забирали голос і публіцисти (в першу чергу Добролюбов з нагоди "Обломова" Гончарова, 1859) і науковці (особливо історик Василь Ключевський у "Евгений Онегин и его предки", 1887). Очевидно, як історик М. Г. не міг обминути теми героя і в нього можна бачити в різні часи протилежні погляди, зокрема у відношенні до Богдана Хмельницького, героя раr ехсеllеnсе народників (про це див. нижче).
У своїх "Споминах" М. Г. стверджує 39 що він "з природи не мав здібностей до уживання мов практично, хоч граматично виучував їх добре і старі (латинську і грецьку), і нові, якими були німецька (на бажання батька) і французька" 40. Крім того він читав англійською та польською мовами, знав добре церковнослов'янську і давні руські мови.
Отже з мовного боку М. Г. був добре підготований вивчати джерела української історії, а також стежити за дослідами та науковою літературою, писаною основними світовими мовами.
Як кожний новий інтелектуальний напрямок, (наприклад, романтизм або комунізм), позитивізм впровадив своє власне слівництво. Виступаючи, як носії справжнього, цебто позитивного знання, поступу якого не можна спинити, позитивісти у своїх описах і впорядкуваннях суспільних фактів, вживали термінології із точних наук. Щоб проілюструвати позитивістичну мову М. Г-го, наведу кілька прикладів із "Історії України-Руси" (Львів; К., 1898 - 1937. - Т. 1 - 10; далі ~ ІУР, том, сторінка через кому). Він пише: "Часи Володимира Святого. були кульмінаційною точкою свого процесу будови, завершенням, так би сказати - його механічної еволюції, його зросту. Процес, який в противність сьому механічному процесу можна б назвати хемічним" (ІУР, II, І). "Ся децентралізація життя. проводила ті форми князівсько-дружинного устрою., защіплюючи в них той, як я його назвав, хемічний фермент, витворений в реторті суспільного і культурного життя Київської держави" (ІУР, II, 129). Або: "Поодинокі землі (у 12 ст.) не могли спинити розвою сього процесу. Життя, розбившися на атоми, йшло в глубину провінції. не могли вже відтворитися відповідно сильні, могутні центри, які могли б заплоднювати далі новими запасами енергії, новими поступами ідей і сил сей процес розсівання" (ІУР, II, 130). "Цехова організація служить, безперечно, корисним чинником промислового й технічного розвою й поступу" (ІУР, УІ, 119). Очевидно, "взагалі не вдаються. змагання обернути назад колесо історичної еволюції" (ІУР, II, 2).
Позитивісти - вороги революції, бачили розвиток як еволюцію. Тому не дивно, що слово еволюція виступає в ІУР часто і у багатьох контекстах. наприклад, "державна еволюція" (ІУР, ІУ, 99), "економічна еволюція" (ІУР, VI, 2), "еволюція культури" (ІУР, VI, 422), "суспільна еволюція" (ІУР, V, 107). Ще одна цитата із "Споминів" М. Г-го про те, як відбувається еволюція. Тут йдеться про "Очерки по истории украинской литературы XIX в" Миколи Петрова (1884), про які М. Г. пише так: "Вони ("Очерки") зробили на мене сильне враження - сей похід розпорошених, різномастних, різночинних українських письменських сил на відродження українського слова, українського життя, української поезії. Від яких різних одправних пунктів вони виходили і якими різними дорогами йшли, скільки було там дрібноти, людей з багажем безконечно малим, а в сумі вони становили поважну течію, поважне історичне явище, проривали глибоку борозну на занедбанім перелозі українського життя" 41.
III
СУПЕРЕЧЛИВА ОЦІНКА КИЇВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ М. ГРУШЕВСЬКИМ
Читаючи "Автобіографію" М. Г-го можна розуміти, що він був розчарований рівнем викладання у Київському університеті в 1886 - 1890 рр., бо за його словами "виклади не багато могли дати" 42. Цей тяжкий осуд викликав протести академіка Дмитра Багалія (1857 - 1932); "Я сам. - пише він, - вихованець історико-філологічного факультету Київського університету, правда, трохи раніших часів (1877 - 1880 рр.), але професори наші були майже ті самі. І, на мою думку, про декого з наших учителів-професорів можна згадати з позитивного боку і як про викладачів, і ях про наукових робітників"43. Але тут непорозуміння, яке вже закорінилося в літературі про М. Г-го.
Цитовані слова - це не об'єктивна оцінка із біля 1890 р., але розчарування М. Г., коли він споглядав у 1906 р. на свою університетську науку після того, як він вже познайомився в Парижі із новою наукою, соціологією, в 1903 р. (про це нижче). Він був "добре розвинений і обчитаний" студент у своїй спеціальності44, цебто українській історії. Але, очевидно, він мав чого навчитися, коли почав робити свої перші кроки як науковець. Про те він і пише у вступах до своїх перших книжок. В "Очерке истории Киевской земли" (К., 1891) він складає сердечну подяку не тільки своєму безпосередньому учителеві Володимирові Антоновичу, але також двом іншим київським історикам - Володимирові Іконникову (1841 - 1923) та Петрові Голубовському (1857 - 1907). Історію права репрезентував у Київі відомий дослідник Михайло Владимирський-Буданов (1838 - 1916), який від 1882 р. був уже головним редактором видань славнозвісної в українській історіографії "Київської Археографічної Комісії". Він допоміг початківцеві М. Г-ому видати два томи актів Барського староства у 1894 р., за що М. Г. йому дякує у передмові до своєї вступної розвідки.
Але М. Г. подав свою вище цитовану оцінку у ширшому контексті: "З курсів і приватної лектури на розвій мого наукового світогляду й інтересів мали [внесок] особливо курси й праці з сфери суспільної економії (курсив наш. - О. П.), економічної історії, археології, державного права й історії права"45.
Як бачимо, тут на першім місці "суспільна економія", цебто соціологія, якою М. Г. захопився в 1903 р.; очевидно, в 1886 - 1890 рр. він тільки виражав тугу за такою неточно ще ним окресленою наукою. Але, ясна річ, соціологія тоді ще в Київі не викладалася. Правда, працював тоді в Київі світової слави дослідник економічної та суспільно-релігійної історії Західної Європи 16 - 18 ст., позитивіст Іван Лучицький (1845 - 1918), але, здається, М. Г. не мав з ним безпосередніх зв'язків. Лучицький був великий егоцентрик (Євген Чикаленко називає його "страшним якалом"), а крім того постійний суперник Володимира Антоновича у керуванні "Київською громадою", працею якої Лучицький, зрештою, не цікавився, крім охоти виступати як її провідник 46.
IV