Гіперреальне і уявне

Диснейленд – чудова модель усіх порядків симулякрів, що поплуталися. Це насамперед гра ілюзії та уяви: Пірати, Прикордонна територія, Світ майбутнього тощо. Цей уявний світ, як гадають, має забезпечити успіх дійства. Однак набагато більше натовпи приваблює, без сумніву, соціальний мікрокосм, релігійна, мінітюаризована насолода від реальної Америки, її тягарів та її радощів. …

Тож повсюди у Диснейленді проступає об’єктивний профіль Америки – аж до морфології особин і натовпу. Мініатюра й анімаційна стрічка служать тут для звеличення всіх цінностей. Набальзамованих і умиротворених. Звідси можливий ідеологічний аналіз Диснейленду: це дайджест американського способу життя, панегірик американських цінностей, ідеалізоване перегрупування суперечливої реальності. Усе правильно. Та за цим криється інше, й сам «ідеологічний» сюжет служить прикриттям симуляції третього порядку: Диснейленд існує для того, аби приховати, що Диснейлендом є насправді «реальна» країна – вся «реальна» Америка. Диснейленд пропонує як уявне, аби переконати, що решта є реальним, тоді як Лос-Анджелес і Америка, що оточують його, вже більше не реальні, але належать до порядку гіперреального та симуляції. Мова більше не йде про хибне відображення реальності (ідеологія), вона про те, аби приховати, що реальне більше не є реальним, і, отже, про те, аби порятувати принцип реальності. […].

Диснейленд: простір регенерації уявного, подібний до розташованих в інших місцях, і навіть у ньому самому, заводів з переробки відходів. Сьогодні повсюди потрібно переробляти відходи для їх повторного використання, а мрії, фантами, уявне (історичне, казкове, легендарне) дітей і дорослих і є відходами, першим великим випорожненням токсинів гіперреальної цивілізації. Диснейленд – прототип цієї нової функції в ментальному плані. Та до цього самого порядку належать і всі інституції з відновлення – статевого, психічного, соматичного, – на які багата Каліфорнія. Люди більше не дивляться один на одного, але для цього існують інституції. Вони більше не торкаються один до одного, однак існує контактотерапія. Вони більше не ходять, проте займаються оздоровчим бігом тощо. Повсюди відновлюють втрачені здібності, або втрачене тіло, або втрачену соціалізацію, або втрачений смак їжі. Знову винаходять нестачу, аскетизм, дику природність, що зникла: природну їжу, здорову їжу, йогу. Підтверджується, але вже на другому рівні, ідея Маршала Салінза, за якою нестачу породжує не природа, а ринкова економіка: тут, на найпередовіших рубежах тріумфальної ринкової економіки, знову вигадується нестача/знак, нестача/симулякр, симульована поведінка слаборозвиненої людини (зокрема стосовно прийняття марксистських тез), яка, прикриваючись екологією, енергетичною кризою та критикою капіталу, додає останній езотеричний ореол до тріумфу езотеричної культури. Можливо, однак, що ментальна катастрофа, імплозія та ментальна інволюція чатують на систему такого роду, видимими знаками якої є, мабуть, це дивне ожиріння або неймовірне співіснування щонайдивніших теорій і практик, котрі відповідають неправдоподібній коаліції розкоші, неба та грошви, неправдоподібній матеріалізації розкішного життя та протиріччям без розв’язку. […].