Джордж берклі

(1685-1753)

Біографічна довідка.

Берклі Джордж – англійський філософ, представник радикального сенсуалізму та суб'єктивного ідеалізму. Найперші питання філософії вирішував у дусі суб'єктивного ідеалізму та радикального сенсуалізму, доводячи, що незаперечне існування має лише те, що сприймається органами відчуття. Звідси його теза "Esse est percipi" – "Бути – значить бути сприйнятим". Критикуючи філософську позицію Дж. Локка, відмовився від поділу якостей речей на первинні та вторинні. Він стверджував, що всі якості речей "вторинні", оскільки існують лише у сприйнятті людини і мають суб'єктивний характер. При чому ідеї, що виникають при цьому, не можуть бути копіями чи подобою зовнішніх речей, бо ідея може бути схожою тільки з ідеєю. Подібна позиція перетворює людське сприйняття на єдине джерело існування будь-якої реальності і логічно приводить до "соліпсизму" – позиції, згідно з якою існує лише суб'єкт з його відчуттями, а все інше є продуктом його власних відчуттів. Основні твори: "Досвід нової теорії зору" (1709), "Трактат про початки людського знання" (1710), "Три розмови між Гіласом та Філонусом" (1713).

Фрагменти ТВОРІВ

ТРАКТАТ ПРО ПОЧАТКИ ЛЮДСЬКОГО ЗНАННЯ.

Я підтримую аксіому схоластів: немає нічого в інтелекті, чого б не було раніше у відчуттях. Що їжа живить нас, сон зміцнює, вогонь гріє, що посів весною є запорукою врожаю осінню, і що взагалі саме певні засоби служать для досягнення відповідної мети, - про все це ми довідуємось не через відкриття необхідних зв'язків між нашими ідеями, а тільки через спостереження законів природи.

Субстанцію тіла ми знаємо. Субстанції духа ми не знаємо, вона не доступна пізнанню. Я не заперечую існування жодної речі, яку ми можемо сприйняти за допомогою відчуттів чи рефлексії. Я говорю: стіл існує, - це означає, що я бачу його та відчуваю його на дотик; якби я перебував поза моїм кабінетом, то сказав би, що стіл існує, розуміючи це так, що, будучи у своєму кабінеті, я міг би сприйняти його. Я зовсім не сумніваюся в тому, що речі, які я бачу своїми очима або яких торкаюся своїми руками, дійсно існують. Зовнішній світ дійсно існує поза нашим розумом, але тільки як система ідей створених універсальним духом - Богом, і які ним безперервно сприймаються. Якщо висловлюватися правильно, сприймає дух, а не око. Усі погодяться з тим, що ані наші думки, ані пристрасті, ані ідеї, що створюються уявою, не існують поза нашою душею.

Матерії немає. Єдине, існування чого ми заперечуємо, є те, що філософи називають матерією, або тілесною субстанцією. Немає субстанції, крім духа чи того, хто сприймає... Не може бути немислячої субстанції або немислячого субстрату цих ідей. Безперечно, що саме поняття про те, що називається матерією або тілесною субстанцією, містить у собі суперечність.

ПАРАДОКСИ МАТЕРІЇ. Матерія визначається через об'єктивно існуючу протяжність. Але протяжність характеризується мірою відстані. Відстань же не існує, бо містить у собі суперечність: з одного боку, ми говоримо про неї, і отже вона ніби є, а з іншого, якщо подумати про неї і спробувати розібратися, то її немає тому, що й бути не може.

Три розмови між Гіласом та Філонусом.

Філонус. Чи не є відстанню лінія, спрямована прямо до ока?

Гілас. Звичайно.

Філонус. А чи може лінія, розташована таким чином, бути сприйнята оком?

Гілас. Ні, не може.

Філонус. Чи випливає з цього, що відстань взагалі безпосередньо і не сприймається зором?

Гілас. Здавалося б так. Я не бачу відстані самої по собі, і ніщо з того, що я сприймаю, не знаходиться на відстані. Вочевидь, жодна ідея, яка не сприймається сама по собі, не може служити мені засобом сприйняття будь-якої іншої ідеї. Але якщо немає відстані, а відтак і протяжності, то немає й матерії, бо як же може бути тілесне непротяжним? Або по іншому: як можна знати те, що в знаннях не реалізується і знанням не підтверджується?

Філонус. Коли ти вколеш палець шпилькою, чи не розриває і чи не розділяє вона м'язові волокна?

Гілас. Звичайно.

Філонус. А якщо ти обпалиш палець вуглиною, чи справа буде в іншому?

Гілас. Ні.

Філонус. Оскільки ти не вважаєш, що саме відчуття, викликане шпилькою або чимісь подібним, знаходиться в шпильці, то ти не можеш тепер, згідно з тим, що ти тільки-що визнав, сказати, що відчуття, викликане вогнем або чимось подібним, знаходиться в огні.

Гілас. Правильно, це відповідає тому, що я визнав: я згідний поступитися в цьому пункті і визнаю, що тепло і холод - тільки відчуття, що існують у нашій душі. Але залишається ще чимало даних, щоб стверджувати про реальність зовнішніх предметів.

Філонус. Але що скажеш ти, Гілас, якщо виявиться, що явище залишається тим же самим стосовно всіх інших чуттєвих властивостей і що існування їх поза розумом так само не можна припустити, як і існування тепла і холоду?

Гілас. Тоді, дійсно, ти дещо зробиш для досягнення мети, але я не думаю, що це може бути доведено.

Філонус. Розглянемо їх по черзі. Що ти думаєш про смаки - існують вони поза розумом чи ні?

Гілас. Чи може хто-небудь сумніватися в таких своїх відчуттях, як те, що цукор солодкий або що полин гіркий?

Філонус. Скажи мені, Гілас, чи є солодкий смак своєрідним задоволенням, приємним відчуттям, чи ні?

Гілас. Так. Є.

Філонус. І чи не є гіркота своєрідною неприємністю чи незадоволенням?

Гілас. Звичайно.

Філонус. Але якщо цукор і полин - не є мислячими небесними субстанціями, що існують поза розумом, то як можуть насолода або гіркота, тобто задоволення або незадоволення, бути їм властивими?

Гілас. Не поспішай, Філонус, ти говориш, що не можеш уявити собі, як чуттєві речі могли б існувати поза розумом. Чи не так?

Філонус. Так.

Гілас. Допустимо, що ти зник з лиця землі, хіба ти не можеш уявити собі, що речі, які можуть бути сприйняті відчуттями, будуть все-таки продовжувати існувати?

Філонус. Можу, але тоді це повинно бути в чиємусь іншому розумі. Коли я заперечую існування чуттєвих речей поза розумом, я маю на увазі не свій розум, зокрема, а всі розуми. Зрозуміло, що ці речі мають зовнішнє існування стосовно моєї душі, якщо я знаходжу їх у досвіді незалежними від неї. Тому є якась інша душа, в якій вони існують у проміжку між моментами мого їх сприйняття, так само як вони існували до мого народження і будуть існувати після мого наперед відомого зникнення з лиця землі. І через те, що те ж саме вірно стосовно всіх інших кінцевих створених духів, то з цього з необхідністю випливає, що є всесущий вічний дух, який пізнає й обіймає всі речі і який показує їх нашому погляду в такий спосіб і згідно з такими правилами, які він сам встановив і які визначаються нами як закони природи.

ДЕВІД ЮМ

(1711-1776)

Біографічна довідка

Юм Девід - англійський філософ, історик, економіст, публіцист, попередник позитивізму. Заклав основи новоєвропейського агностицизму (від грец. a – не та gnosis – знання) – вчення, що заперечує можливість пізнання навколишнього світу. Спрямовуючи свою увагу на природу людського знання, переробив суб'єктивно-ідеалістичну теорію пізнання Дж.Берклі в дусі агностицизму. Знання поділяв на чіткі, виразні та непевні, туманні. Виразні знання ми отримуємо у безпосередньому спостереженні дійсності, а непевні – у подальших міркуваннях з приводу сприйнятого. Отже, основою знання постають факти сприйняття, а логіку ми використовуємо задля зручності, і це тому що, за переконанням Д.Юма, між наданим у відчуттях та ідеями нашого розуму не існує причинного зв'язку, оскільки вони мають різну природу. Ідеї розуму похідні від безпосередніх вражень. Але вони не мають прямого відношення до реальності, заперечуючи тим самим об'єктивний зміст людського знання. Тому доведення розуму постають завжди вірогідними. Розумом можна довести лише факти математики – усе інше має чуттєве походження. Вказуючи на обмеженність і недосконалість відчуттів та заперечуючи їх об'єктивний зміст, відмовив також і розумові у праві на істину, котру зводив до практичної користі в ролі мірила моральності. Таким чином Д.Юм зійшов на позиції скептицизму, котрий ставив під сумнів достовірність будь-якого знання. Основна праця – "Трактат про людську природу" (1739-1740), написана у 27 років.

Фрагменти ТВОРІВ

ТРАКТАТУ ПРО ЛЮДСЬКУ ПРИРОДУ

Наш автор ... називає сприйняттям все те, що може бути уявлене розумом, незалежно від того, чи ми користуємось при цьому нашими органами відчуттів, чи надихаємося внутрішніми переживаннями, чи спираємся на наші думки і рефлексію. Він поділяє наші сприйняття на два роди, а саме враження та ідеї. Коли ми відчуваємо певні афекти чи емоції якогось роду або володіємо образами зовнішніх об'єктів, отриманих нашими відчуттями, то сприйняття розуму виступають тим, що він називає враженням - слово, яке він вживає в новому значенні. Коли ж ми роздумуємо про який-небудь афект або об'єкт, що реально не існує, то таке сприйняття називається ідеєю. Отже, враження виступають живими і сильними сприйняттями. Ідеї ж - більш бляклі і слабкі...

Перше твердження, яке висуває автор, полягає в тому, що всі наші ідеї, або слабкі сприйняття, виводяться з наших вражень, або сильних сприйняттів, і що ми ніколи не можемо помислити про будь-яку річ, яку ніколи раніше не бачили і не уявляли своїм власним розумом. Це положення, мабуть, є тотожним з тим, яке так прагнув довести м-р Локк, а саме, що немає вроджених ідей. Неточність цього відомого філософа можна вбачати тільки у тому, що він терміном ідея охоплює всі наші сприйняття. У такому разі буде неправильно, що ми не маємо вроджених ідей, бо очевидно, що наші сильніші сприйняття, тобто враження, вроджені і що природні схильності, любов до доброчинності, обурення і всі інші пристрасті виникають безпосередньо з природи... Батько Мальбранш опинився би в скрутному становищі і навряд чи зміг би вказати якусь думку в розумі, яка не була би образом чогось, що раніше ним вже сприймалося, чи внутрішньо, чи за допомогою зовнішніх відчуттів, і повинен був би припустити, що, як би ми не сполучали, поєднували, посилювали або послаблювали наші ідеї, всі вони виникають з названних джерел...

"...Враженням завжди належить першість порівняно з останніми і кожна ідея, яку подає уявлення, вперше з'являється у вигляді відповідного враження. Ці більш пізні сприйняття є настільки ясними і очевидними, що не допускають ніяких суперечок, хоча багато з наших ідей настільки туманні, що точно охарактеризувати їх природу і структуру майже неможливо навіть для розуму, який їх утворює". Відповідно кожного разу, коли якась ідея не зовсім ясна, він зводить її до враження, яке повинне зробити її ясною і точною. І коли він вважає, що певний філософський термін не має ідеї, пов'язаної з ним,... він завжди запитує: з якого враження була виведена ця ідея? І якщо не вдається знайти відповідного враження, він робить висновок, що даний термін повністю позбавлений значення. В такий спосіб він досліджує наші ідеї субстанції та сутності, і було би бажано, щоб цей строгий метод практикувався в усіх філософських суперечках.

Очевидно, що всі міркування щодо фактів грунтуються на співвідношенні причини та дії і що ми ніколи не можемо вивести існування одного об'єкту з іншого, якщо вони не взаємопов'язані... Припустимо, що перед нами два об'єкти, один з яких – причина, а інший – дія; ясно, що шляхом простого розглядання одного з цих об'єктів або ж їх обох ми ніколи не

помітимо того зв'язку, що їх поєднує, і ніколи не будемо в змозі достовірно встановити, що між ними є зв'язок...

На столі лежить більярдна куля, а інша куля рухається до неї з певною швидкістю. Вони вдаряються одна об другу, і куля, яка раніше була у спокої, тепер ппочинає рухатися. Це найкращий приклад співвідношення причини і дії, який ми тільки знаємо з відчуттів чи з роздумів. Тому давайте його дослідимо. Очевидно, що перед тим, як рух було передано, дві кулі стикнулися одна з другою і що між ударом і рухом не було ніякого проміжку часу. Просторово-часова суміжність, таким чином, е необхідною умовою прояву всіх причин. Аналогічно, очевидним є те, що рух, який був причиною, є первинним стосовно руху, який став наслідком. Первинність в часі, таким чином, є другою необхідною умовою прояву кожної причини. Але й це ще не все. Візьмемо будь-які інші кулі, що опинилися в подібній ситуації, і ми завжди будемо спостерігати, що поштовх однієї викликає рух в іншій. Отже тут має місце третя умова, а саме постійне поєднання причини та дії. Кожний об'єкт схожий з причиною, завжди приводить до об'єкту, схожого з дією. Крім цих трьох умов суміжності, первинності і постійного поєднання, я не можу відкрити в цій причині нічого іншого. ...Повторюючи дослід з тими ж самими чи схожими кулями при тих же самих чи подібних обставинах, я виявляю, що за рухом і зіткненням однієї кулі завжди настає рух іншої... Так відбувається, коли і причина, і наслідок даються у відчуттях.

Припустимо, я бачу кулю, що рухається по прямій лінії у напрямку до іншої; я негайно припускаю, що вони зіткнуться і що інша куля почне рухатися. Це висновок від причини до дії. І такою є природа всіх наших міркувань на основі житєвої практики... З цього виводиться також уся філософія, за винятком геометрії та арифметики. Якщо ми зможемо пояснити, як отримується висновок при зіткненні двох куль, ми будемо спроможні пояснити цю операцію розуму в усіх випадках.

Нехай певна людина, наприклад, така як Адам, при створенні була наділена розумом у повну силу, але не мала досвіду. Тоді вона ніколи не буде в змозі вивести рух другої кулі з руху та поштовху першої. Жоден об'єкт не виявляє у своїх доступних для почуттів якостях ані причин, що його породили, ані дій, котрі він здійснить; і наш розум без допомоги досвіду не може зробити жодного висновку відносно реального існування та фактів.

Виводити наслідок змушує нас не якась певна річ, яку розум приймає за причину. Такий висновок неможливий, бо він цілком грунтується на порівнянні ідей і був би рівнозначний дедуктивному доказу. Але висновок від причини до дії зробити шляхом дедуктивних доказів неможливо... Розум, звичайно, завжди може уявити, що якась дія випливає з якоїсь причини і, навіть, що якась певна подія настає після чогось іншого... Наш розум не може знайти дії у причині, бо дія абсолютно відмінна від причини і тому ніколи не може бути відкрита в ній.

Отже для Адама (якщо його не переконав хтось ззовні) необхідно мати досвід, який свідчить, що дія настає після зіткнення цих двох куль. Він повинен хоча б на декількох прикладах спостерігати, що після зіткнення однієї кулі з іншою, друга також завжди починає рухатися. Якби він спостерігав достатнє число прикладів такого роду, то кожного разу, коли він бачить одну кулю, що рухається у напрямку до іншої, він не вагаючись може зробити висновок, що й друга набуде руху. Його розум буде випереджувати його погляд і підштовхувати до висновку, що відповідає його минулому досвіду.

Звідси випливає, що всі міркування стосовно причини і дії грунтуються на досвіді і що всі міркування з досвіду випливають з припущення, що в природі незмінно зберігатиметься один і той же порядок. Ми робимо висновок, що схожі причини при схожих обставинах завжди будуть призводити до аналогічної дії...

Очевидно, що Адам з усім своїм знанням ніколи не був би в змозі довести, що в природі постійно повинен зберігатися один і той же порядок і що майбутнє повинно відповідати минулому... Адже порядок природи може змінитися, оскільки ми спроможні уявити таку зміну... Така відповідність є питанням факту; і, якщо його належить довести, то воно не припускало би жодних інших доказів, окрім тих, що почерпнуті з досвіду. Але наш минулий досвід не може нічого довести щодо майбутнього, окрім припущення, що між минулим і майбутнім існує певна схожість. Це, отже, пункт, який взагалі не може допускати доказів і який ми приймаємо як щось саме по собі зрозуміле без жодного доведення.

Припускати, що майбутнє відповідає минулому, змушує нас лише звичка. Коли я бачу більярдну кулю, що рухається у напрямку до іншої, звичка одразу спрямовує мій розум до дії, яка, як правило, має місце, і випереджує те, що я потім побачу, [змушуючи мене] уявляти і другу кулю в русі. У цих об'єктах, що розглядаються незалежно і відсторонено від досвіду, немає нічого, що змушує мене робити такий висновок. І навіть після того, як я в [процесі] досвіду сприймав безліч подібних повторюваних дій, немає аргументу, що змушує мене припустити, що дія відповідатиме минулому досвіду. Сили, що діють на тіла, абсолютно невідомі. Ми сприймаємо тільки властивості тих сил, котрі доступні відчуттям. І на якій підставі повинні ми думати, що одні і ті ж сили завжди поєднуватимуться з одними і тими ж чуттєвими властивостями. Тому всі висновки з досвіду є наслідком звички, а не розмірковування...

Отже, керівником в житті є не розум, а звичка. Лише вона змушує розум в усіх випадках припускати, що майбутнє відповідає минулому. Яким легким не видавався би цей крок, розум ніколи навіть протягом цілої вічності не буде в змозі його зробити...

Ніщо фактично існуюче не може бути доведене інакше як з його причини чи з його дії. Ніщо не може виступити в ролі причини чогось іншого інакше як через досвід. Ми не можемо обгрунтувати поширення на майбутнє нашого досвіду в минулому, але цілковито керуємося звичкою, коли уявляємо собі, що певна дія випливає з відповідної причини. Але ми не тільки уявляємо, що ця дія настане, але й впевнені у тому. Ця віра не додає нової ідеї до уявлення. Вона тільки змінює спосіб уявлення та призводить до відмінностей у переживаннях чи почуттях. Отже, віра в усі фактичні дані виникає тільки на основі звички і є

ідеєю, що отримується специфічним способом. ... Коли знаємо причину, розум завдяки звичці негайно переходить до уявлення про відповідну дію і вірить у те, що вона настане.

Якщо ми віримо у зовнішнє існування певної речі або припускаємо, що об'єкт існує після того, коли він більше не сприймається, ця віра є не чим іншим, як відчуттям того ж самого роду. Автор... робить висновок, що ми погоджуємося з тим, що дають наші відчуття, і користуємося нашим розумом тільки тому, що не можемо чинити інакше. Філософія зробила би нас цілком прихильниками піронізму, не будь природа надто сильною, щоб допустити таке.

...Душа, наскільки ми можемо її осягнути, є не чим іншим, як системою чи рядом різних перцепцій, таких, як тепло і холод, любов і гнів, думки і відчуття; причому всі вони поєднані, але позбавлені будь-якої досконалої простоти або тотожності. Декарт стверджував, що думка - сутність духу. Він мав на увазі не ту чи іншу думку, але мислення взагалі. Це видається абсолютно безглуздим, адже будь-яка існуюча річ - конкретна і одинична (particular) і тому й повинні бути різні окремі сприйняття, що утворюють дух. Я кажу, що вони входять до складу духа, але не належать йому. Дух не є субстанцією, в якій містяться сприйняття... Ми не маємо ідеї субстанції будь-якого роду, оскільки ми не маємо ідей, окрім тих, які отримуємо на основі відчуттів, але відчуття будь-якої субстанції, матеріальної чи духовної, у нас немає. Ми не знаємо нічого крім певних часткових властивостей і сприйняттів. Так само як наша ідея якогось тіла, наприклад персика, є тільки ідеєю певного смаку, кольору, фігури, розміру, густини і т.ін., так і будь-яка наша ідея в розумі є тільки ідеєю, що складається з певних сприйняттів і не містить жодних уявлень про щось таке, що ми називаємо субстанцією простою чи складною.

...В одному одиничному прикладі не може бути виявленний ніякий необхідний зв'язок будь-якого об'єкту ані нашими відчуттями, ані розумом і ми ніколи не в змозі настільки глибоко проникнути в сутність і будову тіл, щоб сприйняти принцип, на якому грунтується їх взаємний вплив. Ми знаємо лише результати їх постійної взаємодії та сполучення. З цієї взаємодії виникає необхідність, через яку дух змушений переходити від одного об'єкта до іншого, що, як правило, його супроводжує, і виводити існування одного з існування іншого. Тут, отже, є дві особливості, які слід розглядати як істотні для необхідності, а саме постійне сполучення і вивідний зв'язок (inference) в думці, і кожний раз, коли ми це виявляємо, ми повинні визнати, що маємо справу з необхідністю. Проте немає нічого більш очевидного, ніж постійне поєднання певних вчинків з певними мотивами. Але якщо певні вчинки не мають постійного зв'язку з їх справжніми мотивами, то ми тут стикнулися з невизначеністю, яку можна повсякчас спостерігати в діях матерії, де через плутанину та невизначеність причин дія часто мінлива і невизначена... Так само, як вольові акти часто постійно пов'язуються з їх мотивами, так само і висновок про мотиви часто спирається на акт дії і буває настільки ж достовірний, як і будь-яке міркування про тіла. І такий висновок завжди пропорційний щодо постійності вказаного поєднання...

...Необхідність є чимсь існуючим у розумі, а не в об'єктах, і ми ніколи не складемо про неї навіть найменшої ідеї, якщо будемо розглядати її як властивість предметів.

ДОСЛІДЖЕННЯ ПРО ЛЮДСЬКЕ РОЗУМІННЯ

Розділ XII. Про академічну, або скептичну, філософію. Ч.1.

Цілком зрозуміло, що люди через свої природні інстинкти або свої схильності готові вірити своїм відчуттям, і, що ми без будь-яких роздумів, ... припускаємо, що існує зовнішній світ, який не залежить від нашого сприйняття та який буде існувати, навіть якщо зникнуть або будуть знищені всі істоти, здатні його сприймати...

Цілком очевидно також і те, що люди, йдучи за цим сліпим і могутнім природним інстинктом, завжди вважають, що образи, які надходять через відчуття, це саме і є зовнішні об'єкти, але не підозрюють, що перші, по суті є не чим іншим, як уявленням (representations) других. Ми віримо, що стіл... існує незалежно від нашого сприйняття і є чимось зовнішнім стосовно розуму, що його сприймає. Наша присутність не спричиняє його існування, наша відсутність не знищує його; він перебуває однорідним і цілісним незалежно від стану мислячих істот, які його сприймають чи розглядають.

...Але нашому розуму доступні лише образи чи сприйняття, а відчуття - це не що інше, як канали, через які передаються ці образи, і тому вони не здатні встановити справжню відповідність між розумом та об'єктом. Видимий нами стіл видається меншим по мірі того, як ми віддаляємся від нього; але реальний стіл, що існує незалежно від нас, не зазнає змін. Отже, наш розум сприйняв лише його образ. ...Реальності, які ми маємо на увазі, коли говоримо: цей дім, це дерево, - не що інше, як сприйняття нашого розуму, скороминучі копії чи образи інших реальностей, які залишаються однорідними і незалежними.

За допомогою якого аргументу ми можемо довести, що сприйняття нашого розуму викликані зовнішніми об'єктами, цілковито відмінними від цих об'єктів, хоча й схожими з ними, а не викликаються ані діяльністю самого розуму, ані нав'язуванням якогось незримого та невідомого духа, ані якоюсь іншою ще менш відомою нам причиною? Визнано, що багато

з цих сприйняттів зовсім не викликаються чим-небудь зовнішнім, як це буває, наприклад, у сновидіннях, при божевіллі та інших хворобах. І що може бути незрозумілішим від того способу, яким тіло може так діяти на розум, щоб породжувати свій образ у субстанції, що вважається зовсім відмінною від нього і навіть протилежною від нього за своєю природою?

Питання, чи породжуються сприйняття відчуттів схожими з ними зовнішніми об'єктами, є питанням факту. Як же вирішити його? Безперечно, за допомогою досвіду... Але тут досвід залишається і повинен залишатися цілком мовчазним: у розумі ніколи не буває нічого, крім сприйняттів і він ніколи не зможе довідатися з досвіду про їх зв'язок з об'єктами.

ТРАКТАТ ПРО ЛЮДСЬКУ ПРИРОДУ

Книга перша. Про пізнання. Частина II. Про ідеї простору та часу

Розділ 6. Про ідею існування та зовнішнього існування

Не існує такого відчуття або такої ідеї будь-якого роду, які б не усвідомлювалися або не пригадувалися нами та яких ми не уявляли би як існуючі; вочевидь, з такого усвідомлення і виникає найдосконаліша ідея буття і впевненість у ньому. Виходячи з цього, ми можемо сформулювати наступну дилему, найяснішу і найпереконливішу, яку тільки можна собі уявити: Оскільки ми ніколи не можемо пригадати жодного враження, ані жодної ідеї, не приписуючи їм існування, отже, ідея існування повинна походити або від виразного, чіткого враження, яке по'єднується з кожним сприйняттям чи з кожним об'єктом нашої думки, або мусить бути тотожною із самою ідеєю сприйняття чи з об'єктом.

Через те, що ця дилема є очевидним наслідком принципу, який говорить, що кожна ідея походить від подібного з нею відчуття, наш вибір між обома положеннями дилеми не може бути сумнівним. Не тільки немає такого виразного відчуття, яке супроводжувало б кожне сприйняття і кожну ідею, але я не думаю, щоб існували взагалі два виразних відчуття, які були б з'єднані нерозривно. Хоча деякі відчуття і можуть бути тимчасово з'єднані, ми незабаром зауважуємо, що вони припускають поділ і можуть бути розглянуті окремо. Внаслідок цього, хоча кожне відчуття і кожна ідея, які ми тільки пам'ятаємо, розглядаються як існуючі, однак ідея існування не походить від якогось окремого враження.

Отже, ідея існування тотожна ідеї того, що ми уявляємо як існуюче. Просто думати про яку-небудь річ і думати про неї як про існуючу - це одне й те ж саме.

Не лише неосвічені та тупі селяни, але й діти і навіть тварини вдосконалюються завдяки досвіду і вивчають якості об'єктів природи, спостерігаючи їх дії.

Частина IV. Про скептицизм та інші філософські системи

Розділ 6. Про тотожність особи

...Я насмілююся стверджувати стосовно інших людей, що вони суть не що інше, як зв'язка або пучок різних сприйняттів, що слідують одне за другим з незбагненною швидкістю і перебувають у постійному русі і постійно змінюються. Наші очі не можуть повернутися в очницях без того, щоб не змінилися наші сприйняття. Наша думка ще більш мінлива, ніж зір, а всі інші наші почуття і здібності вносять свою частку в ці зміни, і немає такої духовної сили, що залишалась би незмінно тотожною, хіба тільки на одну мить. Дух - щось подібне до театру, в якому виступають один за другим різні сприйняття...

Світ, у якому ми живемо, нагадує собою величезний театр, причому дійсні пружини того, що відбувається в ньому, від нас повністю приховані, і в нас немає ані достатнього знання, щоб передбачити ті нещастя, що безперестанно загрожують нам, ані достатньої сили, щоб попередити їх. Ми безперестано балансуємо між життям і смертю, здоров'ям і хворобою, достатком і нуждою, - усе це розподіляється між людьми таємничими, невідомими причинами, дія яких часто буває несподіваною і завжди - незрозумілою. І ось ці невідомі причини стають постійним предметом наших надій і страхів; і якщо наші афекти знаходяться

у постійному напруженні через тривожне чекання прийдешніх подій, то й уява наша також діє, створюючи уявлення про названі сили, від яких ми знаходимося фактично у повній залежності...

...Не дивно, що людство через повну необізнанність щодо причин і в той же час надзвичайно стурбоване своєю майбутньою долею негайно ж визнає свою залежність від невидимих сил, що наділяються почуттям і розумом...

...Не важко помітити, що, чим більше спосіб життя людини залежить від випадковостей, тим легше вона піддається марновірству; зокрема, це спостерігається серед гравців і мореплавців, що з усіх людей найменше здатні до серйозності, проте повні різних легковажних і забобоних уявлень.

Ви познайомилися з фрагментами творів визначних представників емпіризму. Як видно з наведенних фрагментів, всі вони беруть за вихідний принцип своєї філософії чуттєве пізнання, але роблять звідси різні висновки. Дж.Локк, висунувши вчення сенсуалізму, розвиває матеріалістичну теорію пізнання. Дж.Берклі, відштовхуючись від вчення Локка, розробляє вчення про світ та його пізнання з позицій суб'єктивного ідеалізму. Д.Юм переосмислює основи емпіризму в дусі скептицизму та агностицизму. В чому причини, на вашу думку, таких різких відмінностей у трактуванні ролі чуттєвого пізнання? Чи можуть

відчуття давати нам достовірні знання та як перевірити їх достовірність? Наскільки можна довіряти нашим відчуттям та чому? Порівняйте висловлювання вказанних представників емпіризму з позицією представників раціоналізму (Р.Декарта, Б.Спінози, Г.Лейбніца, Б.Паскаля). Використовуючи відповідні фрагменти, вкажіть на переваги емпіризму та його недоліки.