Література до опрацювання розділу

1. Губман, Б. Л. Проблема единства знания в неотомизме Ж. Маритена // Вопросы философии. — 1980. — № 3. — С. 141—146.

2. Жильсон Э. Избранное: Том 1. Томизм. Введение в философию св Фомы Аквинского / Этьпен Жильсон. Пер. с фр. – М.; СПб.: Университетская книга, 1999. – 496 с. – (Книга света).

3. Жильсон Э. Философ и теология / Этьен Жильсон. Пер. с франц. К.Демидова. – М.: Гнозис, 1995. – 192 с.

4. Маритен, Ж. Знание и мудрость / Пер. с фр. Л. М. Степачева. — М.: Научный мир, 1999.

5. Маритен, Ж. Человек и государство. — М.: Идея-Пресс, 2000.

6. Маритен, Ж. Избранное: Величие и нищета метафизики / Отв. ред. и сост. Р. А. Гальцева; пер. с фр. В. П. Гайдамака. — М.: РОССПЭН, 2004.

7. Маритен, Ж. Творческая интуиция в искусстве и поэзии. — М.: РОССПЕН, 2004.

8. Маритен, Ж. От Бергсона к Фоме Аквинскому: очерки метафизики и этики / Пер. с фр. В. П. Гайдамака. — М.: Ин-т философии, теологии и истории св. Фомы, 2006.

Культурологія хх ст. Освальд шпенглер

(1880-1936)

Біографічна довідка

Шпенглер Освальд - німецький філософ, один з основоположників філософії культури, продовжувач традицій німецького романтизму та "філософії життя". Основні твори: "Занепад Європи" - в 2 т. (1918- 1922; протягом 1918-1920 вийшло 32 видання першого тому), "Людина і техніка" (1931). Дотримувався консервативно-націоналістичних поглядів, близьких до фашизму, проте в 1933 відкинув їх пропозицію до співпраці, за що його твори були заборонені, але це не перешкодило їм широко використовувати його ідеї у своїй пропаганді. Базуючись на вихідних принципах "філософії життя" Ф.Ніцше, створив оригінальну історико-культурологічну концепцію, в якій піддає гострій критиці постулати європоцентричної історичної науки. О.Шпенглер відкинув теорію поступального сходження людства від стародавніх часів через середньовіччя, нові часи до наших днів як таку, що не відповідає історії неєвропейських країн, замінив її концепцією колообігу окремих культур. Історія людства - це процес зміни унікальних замкнутих та ізольованих локальних культур, які уподібнюються живому організму, що живе, старіє і помирає. У час виникнення вона переживає свою весну, дозріває у літо своїх найбільших фізичних досягнень, проходить через осінь своїх інтелектуальних вершин, хилячись до занепаду в час своєї зими, і нарешті гине. Тривалість такого циклу, на думку Шпенглера, 1200-1500 рр. Унікальність і цілісність кожної культури забезпечується своєрідністю її "душі": в основі античної культури перебуває "аполонівська душа", арабської - "магічна", західної - "фаустівська" і т.ін. Філософ проводить порівняльний (морфологічний) аналіз восьми виділених ним культур: єгипетської, китайської, індійської, вавілонської "аполонівської"-греко-римської,"магічної"-(візантійсько-арабської), "фаустівської"- західно-європейської і культури майя. Культура вмирає, коли душа народу вичерпала свої можливості і більше не має сил для подальшого розвитку. Ця завершальна стадія в її розвитку - це своєрідна старість культури, період її застою та поступового згасання, яку Шпенглер назвав цивілізацією. Її головні ознаки: занепад і деградація моралі, мистецтва та духовності, втрата безпосередньості у сприйнятті світу, техніцизм та урбанізація, перетворення народів з чітко виявленими етнічними ознаками на безлику сіру масу "кочовиків і паразитів". Неминучий перехід до цивілізації - це доля кожної культури. Шпенглер вважав, що західна культура вже вступила у стадію цивілізації і до 2000 р. загине. Її місце займе російсько-сибірська або китайська цивілізації, які зараз перебувають у стані становлення.

Фрагменти ТВОРІВ

ЗАНЕПАД ЄВРОПИ:

Нариси морфології світової історії. –Т.1.

ПЕРЕДМОВА до 33 - 47 видань (нова редакція).

На завершення мені хочеться ще раз назвати імена, яким я зобов'язаний практично всім: Гете та Ніцше. У Гете я запозичив метод, у Ніцше - постановку питань, і якщо мені треба висловити своє ставлення до останього однією фразою, то я маю право сказати: я перетворив його бачення перспективи на цілісний погляд. У свою чергу, Гете в цілому за способом мислення був, сам того не знаючи, учнем Лейбніца. Отже, я сприймаю те, що, на моє власне здивування, виникло наприкінці роботи, як дещо таке, що я незважаючи на злиденність та митарства цих років можу з гордістю назвати: Німецька філософія.

Вступ.

...У цій книзі робиться спроба визначити історичне майбутнє. Її завдання полягає в тому, щоб прослідкувати подальшу долю тієї культури, яка єдина зараз на землі вступила у свій завершальний період, саме культура Західної Європи, в усіх її ще не завершенних стадіях. Чи існує логіка історії? Чи існує понад всіма випадковими окремими подіями, що не піддаються узагальненню, якась, так би мовити, метафізична побудова історії людства, по сутті відмінна від очевидних популярних і поверхових духовно-політичних теорій. І якщо так, то де перебувають межі для подібних висновків? Можливо, в самому житті - адже людська історія не що інше, як підсумок життя величезної кількості окремих людей, і наша повсякденна мова знаходить для них якесь "я" або особу, мимоволі визнаючи їх діючими і мислячими індивідуумами вищого порядку і називаючи їх "античність", "китайська культура" або "сучасна цивілізація", - чи можливо відшукати ті сходинки, які необхідно пройти, і причому в порядку, що не допускає винятку? Можливо, вони в колі основних понять всього живого; народження, смерть, юність, старість, тривалість життя - мають своє строго визначене, до цього часу ніким не з'ясоване значення? Коротше кажучи, чи не лежать в основі всякого історичного процесу риси, властиві життю окремих індивідів?

Стародавній світ - Середні віки - Нові часи - ось неймовірно злиденна і безглузда схема, беззастережне панування якої над нашою історичною думкою без кінця заважало нам сприймати дійсне місце, ранг, гаштальт, насамперед термін життя маленької частини світу, що виявляється на грунті Західної Європи з часу німецьких імператорів, в його відношенні до загальної історії високого людства... Можна скільки завгодно говорити про грецьке середньовіччя і німецьку старовину, все одно це не приводить ще до зрозумілої та внутрішньо цілісної картини, в якій знаходять органічне місце Китай і Мексика, Аксумське царство і царство Сасанідів... Я називаю цю звичну для нашого західного європейця схему, в якій розвинуті культури обертаються навколо нас як уявного центру всього світового завершення птолемеєвською системою історії і розглядаю як коперниканське відкриття в галузі історії те, що в цій книзі місце старої схеми займає система, в якій античність і Захід разом з Індією, Вавілоном, Китаєм, Єгиптом, арабською і мексиканською культурою - це окремі світи становлення, що мають однакове значення в загальній картині історії, і займають відповідне та аніскільки не привілейоване положення, часто перевершуючи античність грандіозністю душевної концепції, силою знесення.

Під цим кутом зору падіння західного світу - не більше і не менше як проблема цивілізації. У цьому криється одне з основних питань історії. Що таке цивілізація, яка постає як логічний наслідок, завершення і кінець культури? Тому що у кожної культури є своя власна цивілізація. Вперше ці два слова, що означали дотепер туманні етичні відмінності особистого характеру, розглядаються тут в періодичному значенні, як вияв строгої і необхідної органічної послідовності фактів. Цивілізація - це неминуча доля культури. ... Цивілізація - це ті самі кінцеві і штучні стани, звершити які здатний вищий вид людей. Вони - завершення, вони слідують як те, що стало, за становленням, як смерть за життям, як непорушність за розвитком, як розумова старість і скам'яніле світове місто за селом і задушевним дитинством, явленим нам дорікою і готикою. ... Чиста цивілізація як історичний процес є поступовою виробіткою (уступами, як в копальнях) форм, що стали неорганічними і відмерлими.

Перехід від культури до цивілізації протікає в античності в IV, на Заході - в XIX столітті. Від цього часу ареною великих духовних рішень стає не "вся країна", як це було в пору орфічного руху та реформації, коли, власне кожне село відігравало свою роль, а три або чотири світових міста, які ввібрали в себе весь зміст історії і по відношенню до яких решта

країн культури зійшла на становище провінції, що має своїм особливим призначенням живити ці світові міста залишками свого високого людського матеріалу. Світове місто і провінція – це основні поняття будь-якої цивілізації, які відкривають абсолютно нову проблему форми історії, яку ми зараз переживаємо, не маючи при цьому жодного уявлення про значення цієї проблеми. Замість світу - місто, маленька крапка, в якій зосереджується все життя великих країн, тоді як все інше занепадає; замість багатого формами, спорідненого з землею народу новий кочівник, паразит, житель великого міста, людина абсолютно позбавлена традицій, яка зникає в аморфній масі, людина фактів без релігії, інтелігентна, безплідна, виповнена глибокої огиди до селянства (і до його вищої форми - провінційного дворянства), все це величезний крок до неорганічного, до кінця, - що означає все це? Франція і Англія вже зробили цей крок, Німеччина готується його зробити. Стати провінціями - така доля цілих країн, які не входять в коло тяжіння цих міст... Світове місто - це означає космополітизм замість "вітчизни". У світовому місті немає народу, а є маса. Властиве їй нерозуміння традицій, боротьба з якими є боротьбою проти культури, проти знаті церкви, привілеїв, династій, переповідей у мистецтві, границь пізнаваного в науці, її переважаюча над селянським розумом гостра і холодна розсудливість, її натуралізм абсолютно нового складу, що йде набагато далі назад, ніж Руссо і Сократ, і безпосередньо стикається в статевих і соціальних питаннях з первісними людськими інстинктами і умовами життя, те "panem et circenses" (хліба та видовищ), що в наші дні знову оживає під прикриттям боротьби за заробітну платню і спортивні змагання, - все це ознаки нової по відношенню до остаточно завершеної культури і до провінції, пізнньої і позбавленої майбутнього, проте неминучої форми людського існування. Одна з найважливіших причин, чому в хаотичній картині історичної дійсності не була виявлена істинна структура історії, було невміння відділити взаємопроникаючі комплекси форм культурного і цивілізованого існування. Сучасна критика стоїть тут перед одним зі своїх найважчих завдань.

Розділ 1. Про зміст чисел

Природа піддається обрахунку. Історія ж є прикладом того, що не має відношення до математики. Звідси математична точність природничих законів, дивовижна проникливість Галілея, що природа є "scritta in lingua matematica" (написана мовою математики), та підкреслений Кантом факт, що справжня наука може вважатися наукою настільки, наскільки у ній можливе застосування математичних методів.

Розділ 2. Проблема світової історії

1. Фізіогноміка та систематика.

2. Природа та історія. Ось дві крайні протилежні можливості впорядкування оточуючої дійсності у картину світу. Дійсність виявляється природою, якщо вона включає будь-яке становлення в усталене; вона є історією, якщо усталене підпорядковується її становленню. Пізнавання у строгому значенні слова є тим актом переживання, кінцевий результат якого називається "природа". Пізнане та природа ідентичні. Усе пізнане, як це було засвідчено символом математичного числа, рівнозначне механістично обмеженому, раз і назавжди правильному, законопокладеному. Природа є сукупністю законопокладеного і необхідного. Існують тільки природні закони...

З іншого боку, споглядання... є такий акт переживання, який в ході свого здійснення виявляється самою історією. Пережите - це те, що відбулося, це історія.

Все, що відбулося, є однократним, ніколи не повторяється. Йому властива ознака спрямованності ("часу"), незворотності. Те, що сталося, віднині протистоїть становленню, як оціпеніле живому, незаперечно належить минулому... Усе пізнане одинаково поза часом, воно не є ані минулим, ані майбутнім, але знаходиться в чистій наявності, і відповідно з цим володіє довготривалою значущостю. Це властиве внутрішній природі законів природи. Закономірне, завершене, антиісторичне, воно відкидає випадковість. Закони природи - це по суті необхідність неорганічних форм, що не допускає винятків. Стає зрозумілим, чому математика, будучи впорядкуванням усталенного через число, завжди спирається на закони та каузальності, і тільки на них одних.

Становлення "не має відношення до числа". Лише безживне, мертве може бути пораховане, виміряне, розкладене. Чисте становлення, життя у цьому значенні не має меж. Воно знаходиться по той бік сфери причини і наслідку, закону і міри. Ніколи глибоке і справжнє історичне дослідження не стане дошукуватися причинної закономірності, у протилежному випадку воно не осягнуло би своєї власної суті.

Проте історія не є чистим становленням; вона є певною картиною, певною формою світла, що випромінюється спостерігачем, де становлення панує над усталенним. Можливість почерпнути з неї щось науково значуще опирається на усталене, яке міститься у ній, і, таким чином, буде неповним, з дефектом. І чим більш значний той вміст, тим механічніше, тим умоглядніше, тим каузальніше вона виглядає... Якщо зазначена кількість скорочується до мінімуму і ледве чи не вся картина ідентифікується з чистим становленням, тоді споглядання переходить у переживання, що допускає способи художнього викладу. У цьому полягає найголовніша причина суперечки про внутрішню структуру історії. Адже кожний спостерігач відповідно до своїх задатків отримує від одного й того ж предмету, від одного і того ж матеріалу різні враження, які покладаються в основу його думок, надаючи їм власного забарвлення, Міра наявності усталеного у спогляданні двох людей завжди буде різна; цього цілком досить, щоб вони ніколи не могли зійтися з приводу предмету і методу. Кожен звинувачує іншого у відсутності ясного розуму: однак сказане - не вада, а лише принципово інша налаштованність. Це ж саме можна сказати про всякого роду природознавство...

Слід ще раз сказати, що немає ніякої визначеної межі між двома способами сприйняття світу. Наскільки становлення і усталене є протилежностями, настільки ж безсумнівною є наявність обох у кожному акті осмислення. Історію переживає той, хто споглядає одне й друге як таке, що становиться, та як таке, що завершується; природу пізнає той, хто розкладає їх як усталене і завершене.

4. Природознавець, продуктивний раціоналіст у точному значенні цього слова, будь він експерементатором, як Фарадей, теоретиком, як Галілей, чи обліковцем, як Ньютон, зустрічає у своєму світі лише позбавлені певного напрямку кількості, які він вимірює, виділяє і впорядковує. Тільки кількісне підлягає формулюванню шляхом чисел, є каузально визначеним, може стати понятійно доступним та бути сформульованним в законах. І цим вичерпуються можливості будь-якого чистого пізнання природи. Всі закони - це кількісні взаємозв'язки або, як би висловився фізик, всі фізичні процеси протікають у просторі.

Для історичних вражень є чужим все кількісне. Їх предметом є дещо інше.Обидва способи освоєння, що відповідають світу як природі та світу як історії, добре нам відомі, хоча й ми до цього часу не усвідомлювали їх протилежність. Існує пізнання природи та знання людей. Є науковий досвід та життєвий досвід. Якщо простежити їх протилежність до глибинних основ, стане зрозумілим, що я під цимиаю на увазі.

Всі способи розуміння світу зрештою допустимо означити терміном морфологія. Морфологія механічного і протяжного, наука, що відкриває і систематизує закони природи та причинні зв'язки, називається систематикою. Морфологія органічного, історії та життя всього того, що зв'язане зі спрямованністю та долею, називається фізіогномікою.

5. Систематичний спосіб пояснення світу протягом останього століття досягнув на Заході своєї вершини і переступив її. Фізіогномічному - ще тільки належить пережити своє велике майбутнє. Через 100 років всі науки, що можливі на цій основі, стануть фрагментами єдиної величезної фізіогноміки всього людського. Ось що означає "морфологія світової історії". У кожній науці, з боку її мети та змісту, людина описує саму себе. Наукове пізнання є духовним самопізнанням.

6. Культура - це по суті організм. Всесвітня історія – їх спільна біографія. Величезна історія китайської чи античної культури є морфологічно точним зрізом мікроісторії окремої

людини, певної тварини, дерева чи квітки... Зміст всієї людської історії вичерпується долею окремих культур, що змінюють одна одну, виростаючи одна біля одної, витісняють і пригнічують одна одну, зіштовхуючись між собою. І якщо уявити її гештальтом, ретельно приховані до нинішнього часу під поверхнею тривіально протікаючої "історії людства", форми пройдуть перед її духовним поглядом, то мабуть вдасться відшукати істинний гештальт культури як такий, відчищений від будь-якої каламуті та побочності і покладенний в основу всіх окремих культур як ідеал. Я відрізняю ідею культури, сукупність її внутрішніх можливостей від її чуттєвого вияву. Таке відношення душі до живої плоті, її виявлення в самій серцевині світлової гами наших очей. Історія культури - поступальне здійснення її можливостей. Завершення рівносильне кінцю.

Культура - це прафеномен будь-якої минулої і майбутньої світової історії. Прафеномен - це те, у чому міститься доступна безпосередньому спогляданню ідея становлення. Гете ясно бачив у своїй уяві ідею прарослини в образі кожної окремої, випадково вирослої чи будь-якої можливої рослини взагалі. Глибока, але недооцінена ідея Гете, відкрита ним в його "живій природі", яка постійно покладалася ним в основу власних морфологічних досліджень природи, буде в найточнішому значенні застосована тут до всіх цілком зрілих, померлих в розквіті, напіврозвинутих, пригнічених у зародку утворень людської історії. Це метод передбачливого відчуття, а не розкладання.

7. Культура народжується в ту мить, коли з прадушевного стану одвічно-дитячого людства прокидається і відшаровується велика душа, певний лик з безодні безликого, щось обмежене і скороминуще з безмежного і перебуваючого. Вона розквітає на грунті чітко обмеженого Ландшафту, до якого вона залишається прив'язаною чисто вегетативно. Культура вмирає коли ця душа здійснила вже повну суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, віровчень, мистецтв, держав, наук і таким чином знову повернулася у прадушевну стихію. Але її наповнене життям існування, ціла череда великих епох, в яких чіткими контурами окреслюється поступальне самоздійснення, виступає сокровенною, пристрасною боротьбою за утвердження ідеї проти сил хаосу, що діють ззовні проти несвідомого розпираючого зсередини, куди ці сили зловісно стягнулися. Не тільки художник бореться зі спротивом матерії та зі знищенням ідеї у собі. Кожна культура знаходить глибоко символічний та майже містичний зв'язок з протяжністю, з простором, в якому і через який вона шукає самореалізації. Як тільки мета та ідея досягнута, вичерпана вся повнота внутрішніх можливостей, що реалізувалися у зовнішніх формах, культура раптово застигає, відмирає, її кров загустає, сили надломлюються - вона стає цивілізацією... Такий зміст всіх законів в історії внутрішнього і зовнішнього розвитку, доконаності, що чекає кожну живу культуру, - з числа яких у найвиразніших контурах вимальовується перед нами "занепад античності", між тим як вже сьогодні ми виразно відчуваємо, як в нас самих та навколо нас жевріє знамення цілком однорідне за ходом подій та їх тривалістю з названою подією, яка падає на перші століття найближчого тисячоліття - "присмерку Європи". Кожна культура проходить вікові стадії окремої людини. У кожної є своє дитинство, своя юність, своя зрілість і старість...

8. Біологія називає гомологією органів їх морфологічну рівноцінність, протиставляючи їй аналогію, яка має місце у випадку рівноцінності їх функцій. ...Я вводжу також і цей термін

в історичний метод.

Відомо, що кожній частині людського черепу точно відповідає певна частина в усіх хребетних тварин, починаючи від риб, і що грудні плавники риб і ноги, крила і руки існуючих на землі хребетних тварин - це гомологічні органи, хоча вони втратили навіть віддаленні ознаки схожості. Гомологічні легені наземних тварин та плавальний міхур у риб, аналогічні - за своїм використанням - легені і жабри...

З гомології історичних явищ тут же випливає абсолютно нове поняття. Я називаю "одночасними" два історичних факти, які, кожний в межах своєї культури, зустрічаються в одній і тій же - відносній - ролі, і, таким чином, відповідно наповнюються точно таким самим значенням. ...Гомологічними утвореннями виступають антична пластика та західна інструментальна музика, піраміди IV династії та готичні собори, індійський буддизм та римський стоїцизм (буддизм та християнство навіть не аналогічні)... Гомологічні Діоністична течія та Ренесанс, аналогічні Діоністична течія та Реформація... Звідси відповідно цілком допустимо вважати Піфагора і Декарта, Платона і Лапласа, Архімеда і Гауса одночасними. Одночасно відбувається виникнення іоніки і бароко. Полінгнот і Рембрандт, Поліклет і Бах - сучасники. Одночасно у всіх культурах настає момент, коли відбувається метаморфоза переходу до цивілізації. В античності ця епоха позначена іменами Філіпа та Олександра, в історії Європи одночасні з нею події настають разом з революцією "Великою" Французькою та Наполеоном. Одночасно будуються Александрія, Багдад і Вашінгтон.

9. Причинність збігається з поняттям закону. Всі існуючі закони базуються тільки на причинності. Справжня історія обтяжена долею, але позбавлена законів. Можна передчувати майбутнє, можна й думкою глибоко проникати у його таємниці, але вирахувати його не можна. Фізіогномічний акт, з допомогою якого тільки по одному обличчю прочитується ціле життя, а по картині якоїсь епохи доля цілих народів, причому невимушено і без системи, залишається нескінченно далеким від причин і наслідків будь-якого роду.

Розділ 5. Картина душі та відчуття життя