Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1. На Вашу думку, в чому мислитель вбачає найвищу цінність та значущість особи?

2. Обґрунтуйте чи спростуйте визначальну роль свободи волі в людській діяльності.

3. Як Ви гадаєте, що саме, за Данте, допомагає наблизитися людині до Бога – її власні діяння, зусилля чи відсторонене споглядання метушливого земного життя?

4. Визнаючи дуалістичну природу людини (тілесну та духовну), Данте акцентує на їх взаємосуперечності чи наголошує на їхньому гармонійному поєднанні на шляху осягнення вічного блаженства?

Література до опрацювання розділу

1. Данте Аліг’єрі. Божественна комедія / Пер. Євгена Дроб’язка. – Х.: Фоліо, 2001.

2. Данте Алигьери. Монархия. – М.: КАНОН-пресс-Ц, 1999.

3. Доброхотов А.Л. Данте Алигьери. – М.: Мысль, 1990.

4. Карпушин В.А. Некоторые аспекты философской концепции личности у Данте // Дантовские чтения. – М.: Наука, 1968.

Франческо петрарка

(1304 − 1374)

Біографічна довідка

Франческо Петрарка – відомий італійський поет, представник раннього гуманізму. Він вивчав право в університетах Монпел'є та Болоньї, проте більше захоплювався літературою. Його поетичні твори вражають тематикою глибинно-іманентних почуттів до Лаури – жінки, кохання до якої Петрарка оспівував впродовж багатьох років у численних сонетах, канцонах, сестінах, баладах та мадригалах.

Основні праці: збірка «Книга пісень» («Канцон'єре»), автобіографічні твори «Про презирство до світу» та «Лист до нащадків»; сатиричний твір «Листи без адреси»; епічна поема «Африка», а також низка морально-етичних трактатів, історичних та полемічних творів.

Творчість Петрарки репрезентується виявом інтересу до внутрішнього життя людини, її намаганням вробити нові світоглядні орієнтири, що й визначає гуманістичну спрямованість його філософсько-світоглядних домінант.

Фрагменти ТВОРІВ

Сонети (за виданням: Сонети // Микола Зеров. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1990.)

Чи скиглення в гаях зачується пташине,

Чи в літнім вітерці зашепчуть деревá,

Чи лепетливих вод гармонія жива

юди до берега зеленого долине,

Де я сиджу й пишу погожої години, –

Про неї, дар небес, що нині укрива

Глибінь землі, я сню і мислю, і слова,

Здається, з уст живих спадають у долини.

«Для чого завчасу марнуєш ти свій вік? –

Вчувається мені. – Для чого з-під повік

Струмиш потоки сліз розпучливо, безсило?

Я вмерла, щоб ланцюг скороминущих літ

Зімкнути з вічністю; зіниці я склепила,

Щоб їх розкрити там, у непомеркний світ».

Сонети (за виданням Сонети // Орест М. Держава слова: Вірші та переклади. – К.: Основи, 1995.)

Хто чуд жадéн, які дійснять природа

I небо, хай приходить подивляти

Світило це, для світу забагате:

Сліпий-бо світ, чужа йому чеснота.

Хай він спішить, бо не триває врода,

Гне ліпших смерть, а злим дає стояти,

I та, що ждуть її богів палати, –

Вона мине, прекрасна ця істота.

Побачить він, прийшовши своєчасно,

Співміру гожу всіх дарів і чарів,

У ній, єдиній, явлену велично.

I скаже він, що я віршую празно,

Що надмір сяєва мій ум потьмарив, –

А прийде пізно – плакатиме вічно.

* * *

Є звірі: сонця блиск їх зносить зір,

I звірі є, що світла дар багатий

Для них засильний, щоб його прийняти, –

Підходить вечір їм і тіней мир.

Є також інші: їх жене в простíр

Назустріч сяєву порив крилатий,

Хоч згубну міць його їм дано знати.

Подібний я до них, я – бідний звір.

Моєї пані світла не знесу я

I чую, що шукатиму я всує

Похмурих місць і пізньої доби.

Сліз очі повняться, і біль їх жалить;

I все ж іду я на наказ судьби

До сонця, що мене – я знаю – спалить.

Моя таємниця, або Книга бесід про презирство до життя

Бесіда перша

Августин: …Бо одна лише доброчесність робить душу щасливою, − що довели і Марк Тулій, і багато інших часто найвагомішими доведеннями, − то цілком зрозуміло, що ніщо інше не віддаляє людину від щастя, крім того, що є протилежним до доброчесності, а яке воно, це ти можеш згадати і без моїх обґрунтувань, якщо ти не зачерствів остаточно.

Франциск: Звичайно, пам'ятаю. Ти хочеш повернути мене до положень стоїків, які є протилежними загальноприйнятим думкам, та знаходяться ближче до істини, ніж до досвіду.

Августин О нещасний зі всіх, раз ти шукаєш шляху до пізнання істини через навіженства черні та сподіваєшся досягнути світла, йдучи за сліпими поводирями! Ти повинен уникати торованого шляху, утоптаного натовпом, і, прагнучи вищого, обрати шлях, позначений слідами лише небагатьох…

Бесіда друга

Августин :…Мені здавалося, що я сказав більш ніж достатньо, але скажу ясніше: людина − тварина, або, швидше, цар всіх тварин…, а з іншого боку, всяка дитина, якщо запитати її, визнає, що людина − наділена розумом і смертна тварина.

Франциск:Це визначення всім відоме.

Августин:Навпаки, далеко не всім.

Франциск: Як так?

Августин: Якщо ти побачиш когось, у кому розумне начало досягнуло такої сили, що він своє життя узгоджує з розумом, йому одному підпорядковує свої жадання, його вуздою стримує рухи своєї душі й розуміє, що тільки розум відрізняє його від дикого звіра, що й саму назву людини вона заслуговує лише настільки, наскільки керується розумом; головне ж, якщо вона так проникнута усвідомленням своєї смертності, що пам'ятає про неї завжди, думкою про неї вгамовує себе і, зневажаючи перехідні земні речі, жадає того життя, де, набуваючи повноти розуму, вона перестає бути смертною, − тоді ти можеш сказати, що саме завдяки такій людині ти отримав правильне й корисне уявлення про визначення особи. Саме про це йшла у нас мова, і я казав, що лише одні з небагатьох ґрунтовно знають це чи розмірковують про це достатньо.

Августин:... Доки тебе долають земні турботи, ти не піднімаєш очей до вічного. Якщо ти хоч трішки віриш мені, ти скинеш зі себе ці турботи, які тяжіють над душею як смертоносний тягар, і тобі буде неважко скинути їх, аби тільки ти все узгоджував зі своєю натурою і надав їй, а не шаленості натовпу, вести і спрямовувати себе.

Франциск: Я готовий, хай буде так.

Августин:... Краще обурюйся через те, що ти не є мудрий, бо тільки завдяки мудрості ти міг би осягнути і свободу, й істинне багатство. При цьому людина, котра байдуже сприймає відсутність причин і в той же час нарікає на відсутність наслідків, не має правильного уявлення ні про причини, ні про наслідки. І скажи тепер далі, що пригнічує тебе окрім сказаного? Чи тлінність тіла? Або прихована скорбота?

Бесіда третя

Августин:... Бо коли людина носить із собою своє нещастя, то зміна місць не зцілює її, а лише посилює її втому. Тому небезпідставно можна сказати тобі те саме, що сказав Сократ одному юнакові, який скаржився, що подорож не принесла йому ніякої користі: «Це тому, що ти подорожував зі собою». Ти повинен передусім скинути з себе цей старий тягар твоїх турбот і підготувати свій дух, а тоді вже бігти…

Августин:... Ніколи я не пораджу тобі жити без слави, але знову і знову пораджу не надавати переваги пошукам слави, а – чесноті. Адже ти знаєш, що слава – ніби тінь чесноти; і ось, схоже до того як ваше тіло не може не залишати тіні при пекучому сонці, точно так само доброчесність не може не породжувати слави при повсюднім сяйві Бога. Ось чому той, хто відмовляється від істинної слави, вочевидь, відмовляється від самої чесноти, а якщо усунути доброчесність, життя людини залишається порожнім... Отож, ось закон, якого ти повинен дотримуватися: люби доброчесність і нехтуй славою, і, як сказано про М. Катона, чим менше ти будеш домагатися слави, тим більше набудеш її.

Аналізуючи фрагменти запропонованих творів, зауважте, яке значення надає Петрарка зверненню до найпотаємніших куточків людської душі, оспівуючи почуття людини, повноту її виявів буття. З одного боку, Петрарка наголошує на нетривкій природі людської тілесності, а з іншого – підносить велич людського духу, який допомагає людині наблизитися до Бога. Одне із основних завдань людини гуманіст вбачає у її земних діяннях, адже тільки добрі вчинки людини зможуть їй забезпечити як земну славу, так і вічне блаженство. У свою чергу, мудрість та розум людини постають у творах Петрарки як одні з найвищих чеснот.