Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1. Опрацюйте ті фрагменти творів Діонісія Ареопагіта, що подають шляхи богопізнання, спробуйте пояснити, чому автор вважає необхідним доповнити позитивний шлях негативним.

2. Зверніть увагу на парадоксальний стиль висловлювань видатного богослова; чим, на Вашу думку, зумовлене поєднання в його висловлюваннях прямо протилежних тверджень на зразок „сяяння божественної темряви”, „пресвітлий присмерк” та ін.

3. Спробуйте прояснити для себе, яким чином можна використати вчення Ареопагіта про божественну ієрархію для розуміння середньовічних світоглядних уявлень про місце людини в світі та її життєві завдання.

4. Спробуйте з’ясувати, якою мірою міркування Ареопагіта щодо божественних імен можна поширити на прояснення особливостей мови взагалі та зробіть необхідні висновки.

Література до опрацювання розділу

1. Дионисий Ареопагит. Корпус сочинений. С приложением толкований преп. Максима Исповедника / Дионисий Ареопагит.Обышко, 2006. – 464 с. (Серия «Библиотека христинаской мысли. Источники»).

2. Бриллиантов А.И. Влияние восточного богословия на западное в произведениях Иоанна Скота Эригены / Александр Иванович Бриллиантов. – М.: Мартис, 1998. – Глава IV.

3. Волинка Г.І. Філософія Стародавності і середньовіччя в освітньому контексті / Волинка Григорій Іванович. Навч. посібник. – К.: Вища школа, 2005. – 544 с. – С.445 – 447.

Іоанн дамаскін

Біографічна довідка

Іоанн Дамаскін – один із східних Отців Церкви, про життя якого майже відсутні будь-які надійні дані; невідомими залишаються дати його народження та смерті. Вірогідно, він народився наприкінці VII століття, а помер у другій половині VIII століття. Походив він з м. Дамаська, який за часів його життя належав арабському мусульманському світові. Життєписи стверджують, що навчав та виховував його монах Косьма, що добре знався не лише на тонкощах християнського богослов’я, але й на ідеях античної філософії. Вірогідно, Іоанн Дамаскін певний час обіймав в Дамаську якусь високу чиновницьку посаду і там уславив себе силою переконання та філософської аргументації, оскільки отримав від арабів прізвисько Мансур – «Непереможний». Відомо також, що, вступивши у сперечання між іконоборцями та шанувальниками ікон, Іоанн відіграв вирішальну роль у перемозі останніх. Приблизно в той же час він вступив у монастир Св. Сави в Єрусалимі, де й помер. Уславив себе не лише майстерним захистом ікон, але й твором «Джерело знання», що складалося з трьох частин: «Діалектика», «Книга про єресі», «Точний виклад православної віри». Твір був дуже популярним у Візантії та Київській Русі (у ХІІ ст. був перекладений латиною), особливо його перша частина, яка тривалий час слугувала майже навчальним посібником в справі вивчення основ логіки, гносеології та онтології. У «Діалектиці» Іоанн широко використовував логічні методи аналізу понять у питаннях богослов’я, а тому його вважають попередником схоластики.

Фрагменти творів

Точний виклад православної віри

1. Божество невимовне та неосяжне. Бо ж ніхто не знає Сина, окрім Отця, і Отця ніхто не знає, лише Син. І Дух Святий так знає Божество, як дух людини знає своє Я. Після першої та блаженної природи ніхто – і не лише серед людей, але й серед надсвітових сил та самих Херувимів і Серафимів – ніколи не пізнав Бога, якщо Він комусь не відкрився Сам.

Проте Бог не залишив нас в суцільному невіданні. Бо знання того, що Бог існує, Ним самим природним чином засіяне в усіх нас. І саме творіння, і як його неперервне тривання, так і управління ним сповіщають нам про велич божественної природи. Також і у відповідності до того ступеня, на якому ми можемо осягати, Бог відкрив нам знання про себе: перш за все через закон та пророків, а потім і через єдинородного Сина свого, господа Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа. Тому все те, що було передане нам через закон, пророків, апостолів та євангелістів, приймаємо, і розуміємо, і шануємо, не вишукуючи нічого понад це… Оскільки як такий, що все знає та піклується про корисне для кожного із нас, Він відкрив те, про що довідатись нам корисно; а про те, що перевершувало наші сили та розуміння, про те промовчав. Так будемо ж задоволені цим і перебудемо в ньому, не спокушаючись на вічні границі і не переходячи за божественний заповіт.

2. …Все, що існує, або створене, або нестворене. Отож, якщо створене, то у будь-якому випадку і мінливе, бо з чого буття почалося через зміни, то безумовно буде підлягати змінам, або гинучи, або з власної волі змінюючись. Якщо ж нестворене, то відповідно до послідовного мислення, у будь-якому випадку є і незмінним. Бо ж, якщо буття чогось є протилежним, то й поняття про те, як воно існує, тобто якості цього також будуть протилежними. …Тому суще, як мінливе, у будь-якому випадку і створене. Будучи створеним, воно безумовно створене кимсь. Але творцю належить бути нествореним. Бо ж якщо і Він створений, то також безумовно створений кимсь, і ми будемо повторювати це міркування, поки не прийдемо до чогось нествореного. Будучи нествореним, Творець в усякому випадку є незмінним. Але чим ще могло би це бути, як не Богом?

Те ж саме неперервне тривання створеного і збереження, і управління ним вчать нас, що є Бог, що все створив, і все утримує, і зберігає, і вводить у намір. Бо ж яким би чином поєдналися б одне з одним для утворення єдиного світу протилежні природи, - маю на увазі природи вогню та води, повітря й землі, і як би вони лишились незруйнованими, якби якась всемогутня сила не з’єднала їх разом та не зберігає їх непорушними.

3. Те, що Бог є, це ясно. А що саме він є за своїми єством та природою, це зовсім неосяжно та невідомо. Так само те, що Божество не тілесне, це ясно, бо ж як може бути тілом безмежне та необмежене, таке, що не має форми, і невідчутне, і невидиме, і просте, і не з’єднане? І як може бути дещо незмінним, якщо воно може бути описаним та підданим пристрастям? А також як може бути позбавленим пристрастей те, що утворене з елементів та здатне знову в них перетворюватись? Адже поєднання – це начало боротьби, а боротьба – розбрату, а розбрат – руйнування; руйнування ж абсолютно не властиве Богові.

Яким же чином можна було би зберегти положення стосовно того, що Бог проникає усюди і все наповнює, бо ж неможливо, щоби тіло проникало крізь тіла, не розтинаючи їх і не розділяючись, не поєднуючись, не входячи у протилежність, подібно до того, як це відбувається у рідинних сумішах.

Якщо ж дехто і стверджує, що це тіло позбавлене речовини, або, як деякі еллінські мудреці, називають це п’ятим елементом (ефіром), то цього бути не може, бо таке тіло буде рухатись разом із небом. Хто ж його рухає? – Бо ж будь-який рух спричиняється чимось іншим. А хто рухає інше? Так міркуючи, я буду йти у нескінченність, поки не досягну дечого нерухомого. Бо те, що є першим рухом, нерухоме, а це й є Божество. Як може бути не обмежене те, що рухається? – Лише Божество є нерухомим і таким, що своєю недвижністю надає рух всьому іншому. Тому то й слід визнати, що Божество не тілесне.

4. Сказати про Бога, чим саме Він є за сутністю, неможливо. Скоріше, більше належить казати про Нього через відкидання всього. Бо Він не є будь-чим із сущого, проте не як не-сущий, а як сущий понад усім, що існує, та вищий від самого буття. Бо ж, якщо знання обертається навколо того, що існує, то те, що перевершує знання, перевершує і дійсність. І навпаки, те, що перевершує дійсність, перевершує і знання.

5. Божество… є досконалим в усіх відношеннях. Тому якщо скажемо, що богів багато, то необхідно, щоби поміж багатьма помічалася відмінність. Бо ж якщо між ними немає ніякої відмінності, то скоріше Бог єдиний та не існує багатьох богів. Бо ж якщо між ними є відмінність, то де ж досконалість? … І яким чином багатьма буде управлятися світ і не зруйнується, і не загине, якщо б між тими, хто керує, існувала боротьба? Бо ж відмінність вносить суперечність…

6. Все є віддаленим від Бога не за місцем, а за природою. В нас поміркованість і мудрість, і рішення з’являються та зникають, як наші властивості, але не те в Богові: бо в Ньому нічого не виникає і не зменшується, тому що Він є незмінним та остаточним; по відношенню до Нього не можна казати про випадковість. Бо благо Бог має як те, що супроводжує Його єство. Хто завжди спрямовує свої бажання до Бога, той бачить Його, бо Бог є в усьому, тому то й все, що існує, залежить від Сущого, і не може існувати будь-що, якщо воно не має свого буття в Сущому. Тому Бог, як той, хто вміщує в собі усю природу, поєднаний з усіма речами, - і зі своєю плоттю – Словом – поєднався іпостасно, і з нашою природою зблизився без злиття.

7. Про чуття. Почуття є тією силою душі, яка здатна сприймати матеріальні речі, тобто здатна розрізняти. Притулком для чуттів слугують органи, тобто члени, через посередництво яких ми відчуваємо, а відчутне є тим, що підпадає під владу чуттів, здатним же до відчуттів постає жива істота, що має чуття. Чуттів же п’ять, так само як і притулків їм також п’ять.

Перше чуття – зір. Житлом для нього і органом зору слугують нерви, що йдуть від головного мозку, та очі, а відчуває зір головним чином кольори, разом же з кольором воно розпізнає і забарвлене ним тіло, його величину, фігуру та місце, де воно знаходиться, і рух, і спокій…

Друге чуття – слух, що здатний сприймати слова та звуки… А органом його слугують ніжні нерви головного мозку та будова вух…

Третє чуття – нюх, що виникає через посередництво ніздрів, що спрямовують випаровування до головного мозку… Найбільшою ж родовою відмінністю випаровувань є приємний та неприємний запах та щось середнє між ними, що не є ані тим, ані іншим…

Четверте чуття – смак, що здатний відчувати смаки. А органами його слугують язик, головним чином – закінчення його, а також піднебіння; в них розгалужені нерви, що йдуть від головного мозку та сповіщають розум людини про сприйняття, що відбулися…

П’яте чуття - дотик, що є спільним для всіх живих істот; виникає він за допомогою нервів, що йдуть від головного мозку по всьому тілу…

Належить знати, що кожний з інших органів чуттів Творець влаштував подвійно, щоби в разі притуплення одного інший міг компенсувати недолік. Так Він влаштував два ока і два вуха, два носових отвори та два язики, що в людині поєднані…

8. Про здатність до мислення. Мисленню властиві й рішення, й схвалення, й спонукання, що спрямовують до дії, й ухиляння, й втеча від дій. Особливо же йому властиві судження про ті речі, котрі осягаються тільки розумом, і доброчинності, і науки, і засади мистецтва, і поради, і вільний вибір. З іншої сторони, ця здатність передрікає нам майбутнє і саме через сновидіння… А органом її слугує середнє заглиблення головного мозку та життєвий дух, що в ньому перебуває.

…Пристрасть є чуттєвим рухом здатності бажання, що виникає внаслідок уявлення блага або зла. Або інакше: пристрасть є нерозумним рухом душі, спричиненим уявленням блага чи зла. Уявлення блага, звичайно, збуджує бажання; уявлення ж зла – гнів… Енергія ж є діяльним рухом. Діяльним же називається те, що рухається через власний збудник…

Слід знати, що душа наша має подвійні сили: одні – пізнавальні, інші – життєві. Пізнавальні суть: розум, мислення, гадка, почуття; життєві ж сили, тобто сили бажання – це воля та вільний вибір…

Діалектика

9. Створив Бог людину… ніби деякий другий світ – малий у великому. Людина – це малий світ, адже вона наділена як душею, так і тілом, і являє собою середину між розумом та матерією; вона зв’язує видиме та невидиме, чуттєве та умоглядне.

Душа є сутністю живою, неруйнівною, не тілесною, за природою своєю невидимою для тілесних очей, безсмертною, наділеною розумом і розумінням, не обмеженою фігурою; вона користується тілом як знаряддям, надаючи тілу життя, зростання, чуття і здібності народження, маючи розум не як щось від себе відмінне, а як найчистішу свою частину. Керує душею і тілесністю розум, бо він є найчистіша частина душі…

10. Філософія – пізнання сущого, оскільки воно є сущим, тобто пізнанням природи сущого. І ще: філософія є пізнанням речей божественних та людських, тобто видимих і невидимих. Далі: філософія є розмірковуванням про смерть як з наміру, так і природну. Бо ж про життя можна вести розмову в подвійному сенсі: по-перше, це природне життя, котрим ми живемо; по-друге, життя з наміром, яким ми жагуче прив’язуємося до справжнього життя. Так само подвійна і смерть: по-перше, природна, тобто відділення душі від тіла; по-друге, з наміру, коли ми проймаємося зневагою до тутешнього життя і прагнемо до життя майбутнього.

Далі, філософія є уподібненням Богові. Уподібнюємося ж ми Богу через мудрість, яка є істинним пізнанням блага. І через справедливість, яка є відстороненою відплатою кожному належного, і через праведність, яка перевершує міру справедливості, інакше кажучи – через доброту, коли ми робимо благодіяння тим, хто нас ображає.

Філософія є мистецтвом мистецтв і наукою наук, бо філософія є началом будь-якого мистецтва і всякої науки. Через неї винаходиться всяке мистецтво та всяка наука… Далі, філософія є любов’ю до мудрості, істинною ж мудрістю є Бог. А тому любов до Бога є істинною філософією.

Поділяється ж філософія на умоглядну та практичну. Умоглядна своєю чергою поділяється на богослов’я, фізіологію та математику; практична ж поділяється на етику, домострой та політику.

Умоглядна частина впорядковує знання. До богослов’я належить розуміння безтілесного та нематеріального, перш за все – Бога, нематеріального за самою своєю сутністю, а також ангелів та душ. Фізіологія є пізнанням речей тілесних, безпосередньо наданих, таких як тварини, рослини, каміння та інші речі такого ж роду. Математика є пізнанням речей, що самі по собі є безтілесними, проте які можна побачити тільки в тілах, до яких належать числа та звукові поєднання, а також геометричні фігури та рух світил. Все це займає середнє місце поміж тілесним і безтілесним.

Практична ж частина філософії витлумачує доброчинність. Вона впорядковує звичаї та вчить, як розпорядитись власним життям; якщо вона пропонує закони окремій людині, вона називається етикою, якщо цілій сім’ї – домостроєм, якщо містам та землям - політикою.

11. Суще – це загальне ім’я всього, що є, й воно поділяється на субстанцію та акциденцію. Субстанція є більш важливим началом, бо має своє існування в самій собі, а не в іншому. Акциденція ж – те, що не здатне існувати в самому собі, а споглядається в субстанції. Субстанція є тим, що лежить «під», ніби матерією речей. Так, мідь та віск – субстанція, а фігура, форма й колір – акциденція, бо не тіло перебуває в кольорі, а колір в тілі; не душа в знанні, а знання в душі. Не кажуть бо «тіло кольору», а «колір тіла», не «душа знання», а «знання душі», не «віск форми», а «форма воску». При тому колір, знання та форма міняються, а тіло, душа та віск перебувають тими ж самими, бо субстанція не міняється…

Тому визначення субстанції є таким: субстанція - річ самодостатня та не потребує для свого буття чогось іншого. Акциденція ж є тим, що не може існувати в самому собі, а має своє буття в іншому. Бог та всі його створіння є субстанцією; проте субстанція Бога надсубстанційна…

Опрацьовуючи наведені уривки з творів Іоанна Дамаскіна, зверніть увагу на те, що центром його думок постає тема Бога: його характеристик, природи, відношення до світу та людини. В той же час особливістю його міркувань постає логічність, аргументованість, що помітні у міркуваннях про необхідність Бога як першого начала (фр. 2), у доведеннях його безтілесності (фр. 3), у думках про пізнавальні можливості людини (фр. 1, 4), в аргументуванні єдності Бога (фр. 5). Цікавими є думки Іоанна про людські чуття та їх природу, про переваги людського мислення. Нарешті, зверніть увагу на його розуміння філософії, що вплинуло на пізніші міркування мислителів Руської землі (фр. 10).