Стромати

Не кожному треба відкривати істини віри, бо не всі слухачі однаково схильні до сприйняття істинного вчення

… Небезпечно говорити про істинне світло у формі щирих висловлювань і, як дзеркало ясних, перед слухачами невігласами і подібними до свиней. Для натовпу немає нічого смішнішого за ці речі, а для слухачів, відкритих до істини, немає нічого дивнішого за їхній богонатхненний зміст. Душевна людина не приймає того, що від Божого Духа, бо вважає це за безумство (1 Кор. 2, 14).

Кожна з філософських шкіл володіє деякою частиною істини

Істина одна, а хибні відхилення від неї різноманітні. Подібно до вакханок, філософські школи, елліністичні і варварські, розірвали істину, і отриманою частиною хизуються. У вченнях тих, хто прагнув досягти істини, міститься дещо з істинного вчення, джерелом якого є Логос. Еллінські та варварські філософії містять зерна вічної істини, але отримали їх не з міфів про Діонізія, а з Богослов’я Вічного Логосу. Хто збере разом всі ці розсіяні зерна, той буде споглядати Логос, досконалу істину. Тільки та людина справді розумна, яка володіє знанням про досконалу істину.

Межі, в яких філософія сприяє розумінню і прийняттю божественного вчення

… І у філософії, ніби викраденої з неба Прометеєм, присутній вогонь деякої світлоносної істини, який можна роздмухати, якщо прикласти належні зусилля. Є у ній деякі риси мудрості, деяка спрямованість до Бога. І все ж елінські філософи були крадіями та розбійниками, тому що, позичивши до пришестя Спасителя у єврейських пророків деякі частини істини, вони не тільки не повною мірою її зрозуміли, а ще й подавали її як свій винахід, частково спотворивши, частково – переплутавши, інколи, прлоте, досягаючи розуміння самостійно.

Можливо, філософія була Божим даром елінам до того, як Він звернувся до них явленим. Бо ж філософія для елінів – це те ж саме, що закон для іудеїв, а саме: наставник, що веде їх до Христа. Отже, філософія є початковим вченням, що прокаладає та вирівнює шлях до Христа. …Хоча філософія сама по собі іноді виправдовувала еллінів, але вона не виправдовувала їх повністю; вона лише сприяла цьому, вела до Нього… Філософія була корисною для цього так само, як граматика корисна тому, хто бажає зайнятися філософією. Але це ще не означає, що коли відкинемо філософію, то Логосу буде чогось не вистачати, а істинне знання зруйнується. Дійти до істини допомагають і зір, і слух, і голос, але справедливо й те, що пізнає істину розум – оскільки володіє відповідною природою… І все ж вчення Спасителя, будучи Божою Силою і Божою Премудрістю (1 Кор. 1: 24), діє цілковито завдяки притаманним йому властивостям і не потребує жодної допомоги; і якщо приєднати до нього філософію, то вона не зробить його більш дієвим. Але філософія спростовує усі наклепи і нападки софістів, бо вона виявляє приховані сіті, котрі розставляються на істину, тому ми називаємо її стіною, огорожею, яка оточує виноградник (пор. з Мт. 21: 33).

Як вільні мистецтва ведуть до їх господині філософії, так і сама філософія (любов до мудрості) у кінцевому підсумку приводить до мудрості. Філософія постає засобом для здійснення мудрості, сама же мудрість є знанням причин речей божественних та людських. Значить, мудрість – господиня філософії, подібно до того, як філософія – господиня попередніх наук.

Характер християнського філософа

Три риси властиві нашому філософу. По-перше, він – споглядач; потім – виконавець заповідей; по-третє, вихователь доброчесних мужів. Поєднання цих трьох якостей в одній особі створює мудреця… Споглядання Бога вводить нас у відання святих тайн, збагачує вічно цінним пізнанням…

Знання тих, хто уявляє себе мудрим – марнота. Інша справа – знання, яке спирається на докази згідно з переданою істинною філософією – таке знання достовірне… Віра ж подвійна: одна поєднується з науковим знанням і на нього спирається, інша – спирається на знання позірно… Істинно той, хто пізнає, зростається з вірою… Віра і пізнання істинні в міру того, як привносять одне в одне згоду… Отже, якщо Господь – це істина, і мудрість, і сила Божа, то по чому видно, що той, хто пізнає Його, є істинно знаючим? Бо через Нього він пізнає і Отця Його. Звідси видно й те, що саме на ньому збуваються слова Писання: «Вуста праведних повідають високе» (Пр. 10: 21).

Про віру

Дехто вважає, що віра відкриває нам Сина, а пізнання веде до Отця. Але вони не беруть до уваги те, що немає пізнання, яке не пов’язане з вірою; так само, як і немає віри, яка б не була пов’язана з пізнанням. Але Отець, оскільки Він Отець, без Сина не існує; батьківство Отця означає, що в нього є Син, єдино істинний вчитель, котрий відкриває нам Отця. І, навпаки, для того, щоб пізнати Отця, треба вірити в Сина, бо лише Син повідомляє нам про Бога. Саме Отець через Сина веде нас від віри до пізнання. Пізнання Сина і Отця – це справжня міра будь-якого пізнання.

Ми, християни, віримо в те, у що більшість не вірить; нам відкрите знання речей, які для інших залишаються невидимими; тобто, ми знаємо те, чого більшість не знає, і віримо в те, у що більшість не вірить.

Блаженний той, хто слухає Святого Духа. Віра – це слух, вухо душі. Чи не на цю віру Господь натякає, коли каже: «Хто має вуха, той почує» (Мт. 11: 15). Він хотів цим сказати, що той, хто вірить в Нього, повинен розуміти Божественні Писання, і чує голос самого Бога, свідчення безпомилкове. Від доведень наших віра міцнішою буде.

Про досконалого християнина, або про істинного мудреця

Отже, я стверджую, що досконалості можна досягнути різними шляхами. Можна удосконалюватися в благочесті, в терпінні, чистоті, благодійності, у сповіді і пізнанні. Але, чи дано комусь досягнути досконалості в кожній із цих чеснот одночасно, допоки він залишається людиною, я не знаю – хіба лише Той, Хто заради нас прийняв людську природу, щоб втілити в Собі цю велику перевагу. Бо хто з людей повинен вважатися досконалим? Той, хто може похвалитися непричетним до зла. Але це шлях, який веде до Євангелія. Тому досконалістю істинної мудрості для кожної людини буде віра в Благу Вістку Ісуса Христа…

Неможливо, щоб істинний мудрець повільно просувався в добрі, бо він влаштовує своє життя мудро. Свідкуючи перед Богом своїм бездоганним життям, він виявляється мучеником, причому з любові до Бога. Але, не дивлячись на всі ці заслуги, він не може вважатися досконалим до тих пір, допоки перебуває в тілі…

Отже, істинному мудрецю властиві розсудливість і далекоглядність. Він не обмежується утриманням від зла; це – лише сходинка до вищої досконалості, але і добру відданий він не зі страху. Написано: Куди ж мені подітися від духа твого? Куди мені втекти від обличчя твого? Зійшов би я на небо – ти там єси, ліг би я у Шеолі – і ти там. Взяв би крила зірниці, осівся б на край моря – і там твоя рука мене б водила, і твоя десниця мене б тримала. (Пс. 138: 7-10). ... Не прагне мудрець пізнання Бога заради вигоди. Йому не потрібна інша мета споглядання, окрім самого споглядання. Стверджую, що людина повинна прагнути до пізнання Бога не з бажання спастися, але заради Божественної краси і величі, святості, переваги і надприродності цього знання. Саме так. Розуміння внаслідок постійного вправляння в ньому стає початком усього пізнання. Осягнення нескінченне, постійне, діяльність послідовна, неухильна, неперервна – ось сутність мудреця. І ця споглядальна діяльність, яка ніколи в ньому не припиняється, визначає його сутнісний початок. Припустимо, що мудрець знаходиться перед вибором між богопізнанням і спасінням. Припустимо, що ці дві справи нероздільні, опинилися розділеними. Не вагаючись, мудрець зробить вибір на користь богопізнання. При цьому він зробив би висновок, що завжди у всьому треба віддавати перевагу силі самій по собі, в даному випадку – властивості віри вести до пізнання через любов. Першим початком доброї діяльності людини досконалої буде діяльність, яка здійснюється не заради блага. Необхідне прагнення до добра заради самого добра…

Богоподібність досягається (настільки це в наших силах) підтримкою в дусі постійного схвалення названих речей. Дух схильний до мінливості та ухилянь, оскільки він дух, і надто сильно спалахує від фізичних причин… Але найкраще повне звільнення від пристрастей заради уподібнення до Бога….

Із святих і таємних вчень апостола ми навчаємося, який вибір дійсно потрібний Богові. Цей вибір, за його вченням, не полягає у відреченні від відомих речей, а в тому, щоб цінувати вищі блага, які не можуть бути порівняні зі звичайними. Ми навчені, що речі важко набуті не є необхідними, в той час найнеобхідніше Бог сам дає нам в руки. Тому Демокріт правий, коли каже, що природа і вчення – речі тотожні. Вченню властиво освічувати й впорядковувати людину; воно впорядковує її так само, як налаштовують інструмент. Вводячи людину у лад та гармонію, вчення створює в ній нову природу… Вибирати слід те, що найбільше схвалює благородна частина людської сутності: розум. Отже, якщо вибір знаходиться під керівництвом розуму, тоді істинно добре виявиться найприємнішим. Такий вибір привнесе в душу тишу, ясність і спокій. Хто слухає мене, той житиме без страху перед злом (Пр. 1:33)..

Людина задумана за образом духа… Будь-яка людина відрізняється тим, що за вродженими їй властивостями з багатьох речей вибирає те, що любе душі. Ось чому ми можемо стверджувати, що Адам був досконалим, бо не мав потреби ні в чому, що характеризує ідею людини та її зовнішній вигляд. Досконалість він отримав разом із життям, і воно було виправдане його послухом. Те, що постійно вело його до зрілості, було здатністю до вдосконалення, іншими словами: його свобідна воля.

Чому Бог карає нас на землі? З трьох причин: по-перше, щоб ті, кого він карає, стали кращими; по-друге, щоб тих, хто ще може бути врятований, приклад покараних готував до спасіння; по-третє, щоб оберігати від зневаги того, хто став жертвою несправедливості. Способів, які настановляють, ми розрізняємо два: перший – за допомогою вчення, другий – через покарання. Треба ще знати, що караємо ми лише за гріхи, здійснені після хрещення; минулі гріхи нам прощаються, а наступні потребують очищення.

…Божественне не можна осягнути людськими силами.

При ознайомленні із наведеними фрагментами текстів слід пам’ятати, що філософські погляди Кл. Олександрійського відіграли визначну роль у проясненні та утвердженні християнського світобачення. При цьому мислитель формулює цілу низку положень, що закладають в ідейні надбання християнського вчення вирішення проблеми співвідношенні віри та знань (розуму). Варто особливо уважно вдуматись у ці твердження Климента та прояснити для себе, чому саме автор текстів вважав віру і розму (знання) органічно поєднаними між собою, але при тому все ж підкреслював, що вірі самій по собі антична мудрість та філософія не потрібні.

Зверніть увагу й на оцінку Климентом мистецтва, на його пояснення причин перетворення мистецьких творів на ідолів поклоніння. Важливо зафіксувати й те, що у своїх міркуваннях Климент наполягає на тому, що філософія не може вважатись основним проводирем у християнському житті, проте він називає цілу низку тих важливих функцій, що вона їх може і має виконати. Варто приділити увагу з′ясуванню того, у чому саме бачить Клмент переваги християнського вчення над античною філософією, якою мірою може християнин осмислювати істини віри, ґрунтуючись на досягненнях античної філософії. Філософ сприяв тому, що грецька інтелектуальна культура була широко використана при формуванні християнської філософії. Тут важливу роль відіграло те формулювання Климентом завдань філософії щодо релігії, яке пізніше набуло визначення «філософія є прислужниця теології»; знайдіть це положення у фрагментах творів Климента та спробуйте його прокоментувати. Прочитавши дані фрагменти, спробуйте з’ясувати основні питання, які хвилюють Кл. Олександрійського, його погляди на людину, свободу волі тощо.