Розмова із Трифоном іудеєм.

1. Філософія воістину є найвеличніше та коштовніше в очах Божих прагнення: лише вона приводить нас до Бога та робить нас бажаними для Бога, отож істинно осяяні святістю ті, що спрямували свій розум до філософії. Але багато хто не розпізнав, що таке філософія і для яких цілей вона дарована людям, інакше би не було ні платоніків, ні стоїків, ні перипатетиків, ні теоретиків, ні піфагорійців, тому що це знання є єдиним. Чому ж вона поділилась на численні секти, про це я й маю намір сказати. Сталося так, що перші, хто займався філософією та завдяки тому стали знаменитими, мали своїх послідовників, які не досліджували істину самостійно, але вражені мужністю та стриманістю своїх учителів, разом із новаціями їх вчення прийняли за істину те, що кожний з них почув від свого учителя. А потім і вони самі, своєю чергою, передавали своїм послідовникам такі ж та інші їм подібні поняття і стали відомими за тим ім’ям, яким іменувався засновник їхнього вчення. Так само і я, коли вперше забажав ознайомитись з одним із них, віддав себе під керівництво стоїка; але коли я пожив із ним достатньо тривалий час, а моє пізнання Бога зовсім не зросло (бо він сам не мав такого знання і не вважав його необхідним), то я відійшов від нього і звернувся до іншого, що звався перипатетиком – людини дотепної, як він сам про себе думав; він витримав мою присутність кілька днів, а потім став вимагати від мене призначити платню за такі заняття для того, щоби вони не були для нас порожніми. З цієї причини я залишив і його, вважаючи його не гідним імені філософа. Але оскільки душа моя прагнула пізнати те, що складає сутність та основний предмет філософії, то я прийшов до знаменитого піфагорійця – людини, що дуже пишалася своєю мудрістю. Коли я оголосив йому про своє бажання стати його слухачем та учнем, він спитав мене: «а чи навчався ти музиці, астрономії та геометрії? Чи вважаєш, що можеш щось зрозуміти із науки, що веде до щастя, якщо ти попередньо серйозно не займався тим, що відволікає душу від чуттєвого та підготовлює її до розумового так, щоби вона була здатна споглядати красу і добро в їх сутності?». Потім він багато чого казав на користь цих пізнань та про необхідність їх вивчення і відправив мене, оскільки я зізнався у своєму їх невіданні. Ясно, що я засумував з приводу того, що зруйнувалась моя надія, і тим більше, що я вважав його людиною із деяким знанням. Проте, з іншої сторони, міркуючи, як багато часу мені слід було би використати на ті науки, я не наважився на віддалене віддетермінування. У стані такої невизначеності мені прийшла думка попитати так само платоніків, тому що й вони користувались великою славою. Один із знаменитих платоніків, людина розумна, лише нещодавно прибув у наше місто. З ним я займався багато часу, вдосконалювався та робив помітні успіхи з кожним днем. Мене духе захоплювало вчення Платона про безтілесне, і теорія ідей надавала крила моїй думці. Дуже скоро, здавалося, я став мудрецем, і у своїй нерозсудливості сподівався скоро споглядати самого Бога, бо такою є мета платонової філософії.

3. У такому стані духу, одного разу, коли забажалося мені віддатися глибокому спокою та віддалитися від усякої людської присутності, я попрямував в одне місце неподалік від моря. Коли я наближався до того місця, де я бажав залишитись наодинці із собою, постав раптом глибокий старець, дуже поважний на вигляд, з приємною статурою, що йшов за мною на невеликій відстані. Звернувшись до нього, я зупинився та подивився на нього уважно.

- Ти мене знаєш? – спитав він.

- Ні, - відповів я.

- Чого ж ти так на мене дивишся?

- Дивуюсь, - відповів я, - що ти зустрівся у цьому місці зі мною; я не очікував побачити тут когось із людей.

- Я турбуюсь, - відповів він, - про деяких з моїх домашніх: вони відлучились, і я приходжу сюди, щоб подивитись, чи не з’являться вони з якогось боку. А ти тут навіщо?

- Я полюбляю, - сказав я, - такі прогулянки, де ніщо не відволікає твій розум, і я можу вести бесіди із самим собою, не побоюючись перерви: ці місця вельми зручні для розумових занять.

- Ти так полюбляєш розумування, - сказав він, - а не істини та справ, і не прагнеш скоріше бути діяльним мудрецем, ніж софістом.

- Що ж може бути кращим від того заняття, відповідав я, - як доводити, що розум володарює над усім, і що людина, що зробила його своєю опорою та їм підтримується, може дивитись на блукання та прагнення інших та бачити, що вони не знають нічого як здорового глузду, нічого, що було би бажаними Богові. Без філософії та здорового глузду ніхто не може володіти мудрістю. Тому будь-яка людина має філософувати та шанувати цю справу як найважливішу та найвищу, а все інше – справами другого та третього порядку, і якщо щось робиться на основі філософії, то буває завжди у міру та гідним поваги, а без неї – шкідливо та принизливо для тих, хто береться за справу.

- Отже, філософія дарує щастя? – спитав він.

- Так, дійсно, - відповів я, - і лише вона.

- Але що таке філософія, - сказав він, - і що за щастя вона дарує, скажи мені, якщо ніщо тобі не перешкоджає.

- Філософія, - відповідав я, - є знання про суще та відання істини, а щастя є нагорода цього знання та мудрості.

- А що ти називаєш Богом? – спитав він.

- Те, що завжди перебиває тим же самим і є причиною буття усіх інших істот, то істинно є Бог, - такою була моя відповідь старцю, і він слухав її із задоволенням. Потім він спитав мене.

- Чи не є знання загальною назвою для різних речей? Бо ж і в усіх той, хто відає якимсь із них називається знавцем: так є у мистецтві управління військом, у мореплавстві та медицині. Але зовсім не так обстоять справи у відношенні до речей божественних та людських. Чи існує якесь таке знання, що давало би нам відання речей божественних та людських, а також про те, що є в них божественного та справедливого?

- Звичайно є, - сказав я.

- І що ж? Чи можна знати Бога і людину так само, як ми можемо знати музику, арифметику, астрономію та їм подібне?

- Ні в якому разі, - відповідав я.

- Отже, ти несправедливо відповів на моє питання, - заперечив він. – Бо ж інші пізнання набуваються нами через досвід або міркування, а інші – через бачення. Якщо хтось сказав би тобі, що в Індії є тварина, за своєю природою несхожа на інших, але таке ось різнокольорова та різноманітна, то ти не мав би про нього пізнання, поки його би не побачив, і не зміг би нічого про нього сказати, як би не почув від очевидця.

- Звичайно ж, - відповів я.

- Як же, - спитав він, - філософи можуть мислити Бога або правильно казати про нього, коли вони не мають пізнання Його, не бачили Його, не чули про Нього?

- Звичайно, отець, - відповів я, - Божество не може бути видимим очима як інші єства: воно може бути осягнуто лише розумом, як казав Платон, і я йому в цьому вірю.

4. – Чи є в нашому розумі, - спитав він, - сила такої природи та такого обсягу, щоби вона могла осягнути те, що не було повідомлено йому через чуття? Чи людський розум колись побачить Бога, якщо не буде наставлений Святим Духом?

- Платон каже, - відповідав я, - що таким є око розуму, і воно для того й надане нам, щоби ми могли посередництвом його, коло воно є чистим, споглядати те істинно суще, що є джерелом розумоосяжного, що не має ні кольору, ні форми, ні величини, ні чогось іншого, що сприймається звичайним оком, але є єством собі тотожним, вищим від усякої сутності, невимовне, не пояснюване прекрасне та благе єдине, що раптово проявляється у шляхетних душах з причини їхньої спорідненості та бажання його бачити.

- Яку ж спорідненість, - спитав він, - маємо ми із Богом? Хиба ж душа є божественною і безсмертною і постає частиною вищого Розуму? Чи так, як він бачить Бога, ми також можемо нашим розумом осягати божество і через це здоюувати блаженство?

-Саме так, - сказав я.

- Невже ж душі усіх тварин осягають Його? – спитав він. – Або душа людини належить до одного роду, а душі коня та віслюка – до іншого?

- Ні, - відловів я, - душі всіх є однаковими.

- Так чи побачать Бога коні та віслюки, - сказав він, - чи бачили вони Його колись?

- Ні, - відповів я, - і небагато із людей бачать Його, але лише ті, що жили праведно і зробились чистими через справедливість та всілякі доброчесності.

- Значить, людина бачить Бога, - заперечив він, - не за спорідненістю із Ним і не тому, що має розум, а тому що вона є стриманою та справедливою?

- Так, - сказав я, - але ще й тому, що вона наділена здібністю мислити про Нього.

- Що ж, чи кози та вівці когось боготворять?

- Нікого, - віповів я.

- Чи побачать Бога, за твоїм розумінням, і ці тварини?

- Ні, тому що тіло їх є таким, що перешкоджає такому.

- А якби ці тварини могли говорити, - сказав він, - будь певним, що вони із більшими підставами принижували наше тіло. Але зараз припустимо і це, і нехай буде так, як ти кажеш. Скажи ось що: чи душа бачить Бога тоді, коли вона перебуває у тілі, чи коли вона звільниться від нього?

- І в той час, поки існує у людському вигляді, - сказав я, - вона може споглядати Бога розумом, але особливо тоді, коли розлучиться із тілом і буде існувати самостійно, вона досягне того, що любила повною мірою та завжди.

- Чи пам’ятає вона про це, коли знову з’єднується з людським тілом?

- Не думаю, що це так, - сказав я.

- Яка ж користь для душ, що бачили Бога, або яку перевагу має людина, що бачила Його, перед тими, хто не бачив, якщо вона не пам’ятає навіть того, що бачила Його?

- Не можу сказати, - відповідав я.

- А чого зазнають ті, що визнані не гідними такого бачення?

- Вони заковуються, ніби в узилище, в тіла деяких тварим, і це є їх покарання.

- Чи знають вони, з якої саме причини вони закуті в такі тіла і що вони згрішили?

- Я так не думаю.

- Здається, що й для цих душ немає ніякої користі від покарання; не можна навіть сказати, що вони покарані, оскільки вони не усвідомлюють покарання.

- Це, звичайно, так.

Отже, души не бачать Бога і не переходять в інші тіла, інакше вони знали би, що таким чином караються, і боялися би чинити потім навіть самий легкий гріх. Але я згідний, - продовжував він, - що души здатні розуміти, що є Бог, і що справедливість та благочестя є добром.

- Це ти кажеш справедливо, - промовив я.

5. – І ці філософи нічого не знають про такі речі, бо не можуть навіть сказати, що таке душа.

- Це мені видається несправедливим.

- Бо ж інакше не слід називати її безсмертною, адже якщо вона є безсмертною, то не має начала.

- На думку деяких платоніків, вона не має начала і є безсмертною.

- І світ ти також вважаєш таким, що не має начала?

- Деякі це стверджують, але я із ними не згідний.

- І добре робиш. Бо яка є підстава думати, щоби тіло, що має твердість та силу опору, складне та мінливе, таке, що щоденно вмирає та оновлюється, не виникло би унаслідок якої-небудь причини? Якщо ж воно має начало, то й душам необхідно належить мати начало, як і припинити своє існування: бо ж вони створені для людей та інших тварин, навіть якщо вони виникли не разом із тілами, а окремо від них.

- Здається, що це правильно.

- Отже, вони не безсмертні.

- Ні, оскільки і самий світ, як ми бачили, отримав начало.

- Але у той же час я не припускаю того, що души знищились, бо це було би дуже вигідним для людей злих. Що ж з ними буває? Души благочестивих знаходяться в кращому місці, а злих та беззаконних – в найгірших, очікуючи там суд. Таким чином, ті, що виявились гідними бачити Бога, вже не вмирають, а інші піддаються покаранню, доки Богові забажається, щоби вони існували й були покарані.

- Те, що ти розповідаєш, чи не те ж саме, що й Платон подає у «Тімеї» відносно світу: він,за його словами, піддається руйнуванню, оскільки отримав начало, проте не зруйнується і не підпаде під владу року смерті, тому що Бог так бажає? Чи не думаєш ти, що це ж саме має відношення до душі та взагалі до всіх речей? Бо все, що існує і буде існувати після Бога, має тлінну природу і може руйнуватись та знищуватись. Лише Бог не має начала і не підлягає руйнуванню і саме тому він є Бог… Тому души і є смертними і піддаються покаранню, бо якби вони не мали начала, то не грішили би і не були заражені глупством, не були би то раптом боягузливі, то гнівливі, не перевтілювались би з власної волі у свиней, змій та собак і не могли би бути до того примушені в тому випадку, як би не мали начала. Бо якесь безначальне схоже на інше безначальне, і не можна одне ставити вище від іншого по силі або гідності. Звідси випливає, що не можуть існувати численні єства без начал, бо якби і була між ними якась відмінність, то скільки би не шукав, ніколи би не знайшов причини відмінностей, але все далі просуваючись думкою у нескінченність, нарешті після багатьох зусиль ти зупинишся на одному безначальному, і це назвеш причиною усіх речей. Хиба цього не знали, я кажу, Платон і Піфагор, мудреці, що стали для нас стіною та опорою філософії?

6. Мені немає ніякої справи, - відповів старий, - до Платона і Піфагора, і взагалі ні до кого з тих, хто поділяє їхні думки. Але істина ось у чому: ти пізнаєш це із наступного. Душа або сама є життя, або отримує життя. Якщо вона є життя, то оживляє щось інше, але не саму себе, так само як і рух рухає щось інше, а не себе. А що душа живе, того ніхто не стане заперечувати. Якщо ж живе, то не тому, що є життя, а тому, що є причетною до життя: причетне чомусь відмінне від того, чому воно причетне. Душа причетна життю тому, що Бог хоче, щоб вона жила, і тому може колись припинити жити, якщо Бог схоче, щоб вона більше не жила. Бо душі не є властивим жити так, як Богові; але як людина існує не завжди, і тіло її не завжди поєднане із душею, то тоді, коли потрібно зруйнуватись такому союзу, душа залишає тіло і людина більше не існує, так само і стосовно души – коли потрібно, щоб її більше не було, від неї від’єднується життєвий дух, і душа вже не існує, але повертається туди ж, звідки була узята.

7. – Якому ж учителю, - спитав я, - людина може довіритися або звідки їй чекати допомоги, якщо немає істини у цих філософів?

- Були колись люди, що жили у значно давніші часи, ніж усі ці філософи – люди блаженні, праведні та бажані Богові, що промовляли Святим Духом і передбачили майбутнє, що нині і здійснюється; їх називають пророками. Лише вони і знали, і сповістили людям істину, не дивлячись ні на кого, не побоюючись, не захоплюючись славою, але казали лише те, що чули та бачили, коли були сповнені Святого Духа. Їх писання існують і зараз, і хто читає їх з вірою, отримає багато настанов відносно начал та завершень речей, рівно ж як і того, що має знати філософ. Вони у своїх промовах не вдавались у доведення, бо були вище від усяких доведень, оскільки були достовірними свідками істини. Ті події, що тепер відбувається, змушують визнати їх свідчення. Вони заслуговують довіри також і через ті чудеса, що вони їх здійснили, тому що цим прославили Творця усього, Бога-Отця, і сповістили про посланого від Нього Христа – Його Сина, чого не робили і не зробили хибні пророки; останні наважуються творити деякі дива для дивування людей та поширювати славу духів хиби та демонів. То ж ти перш за все молися, щоб тобі відкрились двері світла, бо цих речей нікому не можна бачити або зрозуміти, якщо Бог і Його Христос не дарують розуміння.

8. Промовивши це, а також багато іншого, чого зараз повторювати немає часу, старий пішов, змусивши мене роздумувати над його словами, і я його більше не бачив. Але у моєму серці відразу ж спалахнув вогонь, і мене охопила любов до пророків та тих мужів, що були друзями Христа. І ось, роздумуючи наодинці із самим собою про його слова, я побачив, що ця філософія є єдиною, надійною та корисною. У такий спосіб я і став філософом. Бажав би я, щоби усі були єдиних зі мною думок та не відвертались би від вчення Спасителя, бо воно навіює якийсь страх і володіє силою вражати тих, що відвернули від істинного шляху, а разом із тим слугує солодким заспокоєнням для тих, хто живе згідно нього. Тому, якщо хоч наскільки турбуєшся про себе і бажаєш свого спасіння та покладаєшся на Бога, ти тепер зможеш легко, якщо не цураєшся праці, пізнати Христа Божого і, ставши старанним учнем, досягнути блаженства.

11. Закон, що був даний на горі Хориві, є Старим законом і лише для вас, іудеїв, а той, про який кажу я, – для всіх людей взагалі; Новий закон, поставлений над іншим законом, скасовує старий, тобто закон наступний знищує попередній. Нам даровані закон вічний, досконалий та остаточний, це є Христос, після якого немає більше законі, ні покірливості або заповіді. Чи не читав ти того, що каже Ісайя: «послухайте Мене, послухайте люди Мої та почуйте Мене, царі: від Мене вийде закон і суд мій у світ усіх народів; наблизиться скоро правда Моя та з’явиться спасіння Моє, і на волю Мою стануть покладатись народи» (Іс. 51:4-5). Про той же самий новий завіт говорить Бог через Єремію: «ось прийдуть дні, каже Господь, і Я здійсню новий завіт із домом ізраїлевим та домом юдиним – не той, що уклав Я з їх отцями у той день, коли взяв їх за руку, щоби вивести їх із землі Єгипетської» (Єр. 21:31-32). Отже, якщо Бог проголосив, що Він здійснить новий завіт та при тому такий, що буде світлом для народів, а ми бачимо та певні, що ім’ям цього самого розіпнутого люди звернулись до Бога від ідолопоклонства та іншого беззаконня і до смерті перебувають у своєму сповідуванні та зберігають благочестя, то усі можуть зрозуміти і із самих цих дій та із чудес, що їх супроводжують, що Він є новий закон і новий завіт та уповання тих, хто в усіх народах очікували благодіянь від Бога.

61. …Як начало, що передує усякому створеному, Бог породив із Себе Самого деяку розумну силу, котра від Духа Святого називається також славою Господнею, то Сином, то Премудрістю, то Ангелом, то Богом, то Господом і Словом. Сам Він називає Себе «вождем воїнства», коли зявився в образі людському Ісусу Навіну. Бо Він має усі ці назви і від служіння Свого Волі Отця і народжений за волею Отця. Чи не бачимо ми щось подібне і в нас самих? Проголошуючи якесь слово, ми породжуємо його, але не через відокремлення від нас так, що ніби зменшилось слово в нас самих, коли ми його кажемо. Подібним же чином, ми бачимо як від вогню запалюється інший вогонь, проте не зменшується той, від якого він запалюється, а залишається тим же, в той час, коли й запалений від нього дійсно існує і світить без зменшення того, від якого запалений.

Прочитавши наведені тексти Юстина Мученика, зверніть увагу на те, якими аргументами він захищає християн від звинувачень язичників, які вбачає підстави для того, щоб ствердити, що вчення християн істинне. Зверніть увагу на те, що ще у ІІ ст. Юстин формулює найбільш важливі тези християнського віровчення; зафіксуйте його найважливіші положення щодо свободи волі, безсмертя душі, воскресіння з мертвих, Святої Трійці, обрядів хрещення та євхаристії.

Належною мірою опрацюйте ті положення наведених текстів, в яких виражене ставлення Юстина до античної філософії, його переконання в тому, що й християнство постає своєрідним проявом філософії, тільки – остаточної та єдино істинної. Відзначте також і оцінку Юстином деяких представників античної філософії та проясніть, чому Юстин вважав їх гідними попередниками Христа, хоча й не християнами. Зверніть увагу на положення Юстина про запозичення грецькими філософами своїх найперших ідей у пророків та Мойсея; цей аргумент щодо більшої істинності християнського віровчення пізніше отримав назву «аргументу давнини». Проясніть, чи існують справжні підстави для тверджень про те, що грецькі філософи запозичили свої фундаментальні ідеї в іудеїв.

Нарешті, варто вдуматись і в те, на підставі яких аргументів Юстин переконується у перевагах християнського релігійного вчення над філософськими ідеями античності, зокрема – над положеннями філософії Платона.