4. Острозький культурно-освітній осередок (1576 – 1636)

Основні представники Острозького культурно-освітнього осередку

Герасим Данилович Смотрицький (? – 1594) – перший ректор Острозької колегії, письменник-полеміст;

Клірик Острозький (? – ?) – письменник-полеміст;

Дем’ян Наливайко (? – 1627) – брат народного героя Северина Наливайка, проповідник-полеміст;

Іван Вишенський (бл. 1530 – 1620) – письменник-полеміст, філософ.

Основні філософські ідеї представників Острозької колегії

• Відкриття історичного часу;

• у пошуках причин історичних подій, вихід за межі провіденціалізму (релігійно-філософської концепції про історію людства як промислу Божого);

• нахил до пантеїзму (природа зливається з Богом);

• боротьба проти гноблення українського народу;

• самореалізація людини в земному житті;

• природна рівність усіх людей. Однакова здатність безпосередньо спілкуватися з Богом;

• свобода сумління.

5. Філософія Просвітництва у Києво-Могилянській академії

Основні просвітники Києво-Могилянської академії

Петро Могила (1596 – 1647) – фундатор академії, богослов і мислитель, митрополит;

Йосип Кононович-Горбацький (? – 1653) – один із перших професорів академії;

Інокентій Гізель (бл. 1600 – 1683) – богослов і філософ, ректор Києво-Могилянської академії;

Стефан Яворський (1658 – 1722) – письменник, церковний і політичний діяч, філософ;

Теофан Прокопович (1681 – 1736) – мислитель, богослов, церковний діяч;

Георгій Кониський (1717 – 1795) – учений, мислитель, письменник і поет.

Основні філософські ідеї професорів Києво-Могилянської академії

• Поступова переорієнтація з богопізнання на пізнання природи;

• обґрунтовується вчення про ненароджуваність і незнищенність матерії, невіддільність форми від матерії;

• фундаментом пізнавальної діяльності є відчуття;

• пріоритет розуму над волею, активна роль розуму;

• найкращою вчителькою розуму вважають логіку;

• велич, гідність, досконалість людини;

• активність людини має бути скерована на боротьбу зі злом;

• сенс життя полягає у творчій праці, спрямованій на власне і громадське добро;

• досягнення щастя – задоволення тілесних і духовних потреб пізнання істини;

• “земне” походження держави;

• суспільна злагода.

6. Антропологічна спрямованість філософської думки г.С. Сковороди

Видатний український філософ Григорій Савич Сковорода (1722 – 1794) народився в селі Чорнухи Полтавської області в козацько-селянській родині. Після закінчення Києво-Могилянської академії він виїхав за кордон, відвідав німецькі університети, подорожував Австрією, Польщою, Італією. Він є автором численних філософських праць, не всі з яких, на жаль, дійшли до нас. Філософ не залишив майбутнім поколінням своїх міркувань у вигляді готової системи, як, наприклад, у німецьких мислителів. Свої думки він виклав безсистемно у різних творах, які з’явилися друком у збірці через 100 років після його смерті.

Г. Сковороду часто називають українським Сократом. Він не тільки за способом життя нагадував давньогрецького мислителя, а й у його вченні практична філософія переважала над суто теоретичними питаннями. Головні його твори теж написані у формі сократових діалогів.

Провідна думка Г. Сковороди про взаємозв’язок життя і філософії сприяла зосередженню його уваги на релігійній і моральній проблематиці. Він прагнув виробити такі принципи, які б допомагали людині віднайти істинний шлях до щастя.

Важливою особливістю світоглядної системи Г. Сковороди є так звана “філософія серця”. Поняття “серце” означає дух і символізує індивідуальність кожної людини як істоти духовної. У “філософії серця” перевага віддається ірраціональному шляху пізнання істини. “Саме із сердечної глибини виходять думки, що рухають давнішню плоть, – наголошував Г. Сковорода, - голова усього в людині є серце людське”.

Ставлення Г. Сковороди до Бога і релігії можна назвати пантеїстичним. Бога як всемогутньої сили, що перебуває над природою і людьми, не існує. Він тотожний природі та має різні імена – “природа”, “натура” тощо. Тому Бог всюдисущий, невидима натура. У трактаті “Вступні двері до християнської доброзвичайності” філософ відзначав: “Весь світ складається з двох натур: одна видима, друга – невидима. Видима натура зветься твар, а невидима – Бог”. Невидима натура (Бог) первинна щодо видимої (матеріальної). Бог у всьому матеріальному, в нашій плоті, в кожному з нас, він вічний. “Ця невидима натура, чи Бог, усю твар прозирає й утримує; скрізь завжди був, є і буде. Наприклад, тіло людське видно, але прозирливого й утримуючого його розуму не видно”.

Усю дійсність Г. Сковорода поділяв на три гармонійно взаємопов’язані світи: макрокосм, мікрокосм і символічний світ, або Біблію. Кожен із них складається з видимої та невидимої натури. Найбільш повно ця концепція викладена у діалозі “Потоп зміїний”.

Макрокосм – природний світ реальних, видимих речей і явищ. Він є “тінню” справжньої невидимої “натури” – Бога. Мікрокосм – малий світ, людина – теж складається з видимої та невидимої натур. Справжня людина народжується тоді, коли осягає невидимість, стає духовною, за умови, що вона пов’язана із своїм внутрішнім світом, єством якого є Бог. За своєю сутністю, за своїм “серцем” людина тотожна Богові. Пізнаючи своє єство, людина пізнає Бога. Посередником між макро – і мікрокосмом є третій, символічний світ – Біблія.

Питанню про те, як проникати в таємничий світ Біблії, запозичувати звідти повчальне знання, мислитель присвятив ряд творів, зокрема такий, як “Книжечка про читання Святого Письма, названа Жінка Лотова”. Автор витлумачив символічний зміст ряду образів: Сонце – істина; змій – вічність; якір – утвердження; лелека – шанування Бога; зерно – думка та ін. Основним символом у Біблії є Сонце – істина, вічна натура, Бог.

Осердям філософії Г. Сковороди є його етика, яку він вважав наукою про людину, її щастя і шляхи його досягнення. Досягти щастя, на думку філософа, можна лише тоді, коли чинити за велінням своєї внутрішньої натури. Виявом внутрішньої натури мислитель вважав сродність із певним видом праці. Правильний вибір “сродної праці”, тобто праці за покликанням, є істинним виявом людини. За Г. Сковородою, принцип “пізнай себе” означає пізнання власних природних здібностей, нахилів до певного виду діяльності. “Несродна” праця – головне джерело великого нещастя. У творі “Розмова названа Алфавіт, або Буквар миру” Г. Сковорода закликав “жити по натурі”, за велінням Божим, тобто по сродності: “Роби те, для чого народжений”. Сам процес праці може бути насолодою для людини.

Отже, творча спадщина Г. Сковороди є важливим етапом у розвитку філософської думки в Україні. Саме в його філософії найбільш виразно виявилися такі специфічні риси українського світогляду, як кордоцентризм, антеїзм, екзистенційна неповторність людського існування, шанування краси в усіх її проявах.

Основні Ідеї Г. Сковороди

• Світ – це вічна матерія, безмежна і нескінченна у просторі й часі;

• світ складається з двох натур – видимої та невидимої, зовнішньої та внутрішньої. Видима натура – це світ речей, землі тощо. Невидимий світ – це дух, істина, Бог;

• усе існуюче поділяється на три види буття, або світи – великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний – Біблію;

• шлях пізнання невидимої натури – Бога – полягає в самопізнанні людини;

• людське самопізнання є основою пізнання законів природи;

• домінують не теоретико-пізнавальні здібності людини, а її “серце”. Звідси вимога “пізнай себе”;

• головне джерело всіх бід людських – “несродність” зі світом. Тому життя людей має грунтуватися на ідеї “сродної праці”;

• ідеальним може бути лише таке суспільство, яке забезпечує реалізацію творчих здібностей людини шляхом освіти.

Резюме

На підставі аналізу особливостей вітчизняної філософської думки виділяють такі етапи її роз витку.

1. Докласичний період: філософська думка Київської Русі, формування гуманістично-реформаційних ідей, які визначили ідеологію передбуржуазних рухів (Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський та ін.) і сприяли формуванню нового, раціоналістично-світського світогляду. Ідеї гуманізму, самоусвідомлення, протесту проти католицької експансії успішно розвивались братствами, представниками Острозького культурно-освітнього осередку та ін.

2. Класичний період: філософія Києво-Могилянської академії, філософські курси якої були досить ґрунтовними, широкими за світоглядною проблематикою. Відбулося чітке розмежування філософії та теології, увага зосереджувалася на ролі відчуттів, розуму і мови у гносеології, на значенні практичного використання знання у вченні про сутнісні сили людини. Найбільш уславленим вихованцем Києво-Могилянської академії був Г. С. Сковорода, який, маючи глибоку філософську освіту, створив цілісну філософську концепцію, що відродила традиції давньоруського філософування і спрямовувалася на органічне поєднання життя і філософської мудрості.

3. Некласичний період: філософські ідеї представників українського романтизму першої половини ХІХ ст., натуралістично-позитивістські ідеї другої половини ХІХ ст., новітня українська філософія. Цей період розглядатиметься в наступній темі.