7. Структуралізм і постструктуралізм

Структуралізм – філософський напрям, що спирається на тезу про структурно-організовані системи буття.

Засновником структуралізму вважається Клод Леві-Стросс (1908) – французький філософ, антрополог.

Основні представники структуралізму

Жак Лакан (1901 – 1981) – французький філософ.

Мішель Фуко (1926 – 1984) – французький філософ.

Основні ідеї структуралізму

• За допомогою аналізу “несвідомих” структур розуму можна розкрити закони структурування суспільного життя;

• подолання суспільних суперечностей відбувається за допомогою міфу;

• обґрунтовування об’ємності, структурності та багатоступеневості людської психіки;

• розгляд людської сексуальності не як природного явищя, а як політичної конструкції;

• ретельна розробка механізму комунікації.

Постструктуралізм (постмодерн) – течія філософії науки, лінгвістики, літератури, мистецтва.

Основні представники постструктуралізму

Жак Дерріда (1930) – французький філософ;

Жіль Дельоз (1925 – 1995) – французький філософ, один із авторів концепції шизоаналізу;

Жан-Франсуа Ліотар (1924 – 1998) – французький філософ;

Жан Бодріяр (1929) – французький філософ та інші.

Основні ідеї представників постструктуралізму

• Будь-яка реальність ототожнюється зі своєрідним письмовим текстом. Як текст розглядаються суспільство, культура, історія, література і сама людина;

• тексти багатозначні. Серед безлічі значень тексту немає “єдино істинного”;

• заперечення точної науковості, чітко вивіреного понятійного апарату, логіки, формул, схем, таблиць;

• відмова від спроб систематизувати світ, оскільки події завжди випереджають теорію;

• критика попередньої філософії за її “логоцентризм” (спроба в усьому знайти смисл і порядок, виявити першопричину), “раціоцентризм”, “теоцентризм” і навіть “фаллоцентризм” (ігнорування жіночого начала);

• істини не існує. Вона належить висловлюванню; "там, де нема речень, нема й істини" (Р. Рорті);

• уважне ставлення до всього нестабільного, випадкового, суперечливого, фрагментарного;

• пошуки шляхів розв’язання суперечностей сучасного світу;

• пошук за всіма філософськими цінностями мови влади і влади мови;

• на зміну лінійному мисленню має прийти поліфонія думок про світ, соціум і людину.

8. Соціально-критичний напрям сучасної філософії Заходу (неомарксизм)

Неомарксизм – соціально-філософські погляди представників Франкфуртської школи, які об’єдналися на ліворадикальних позиціях навколо франкфуртського інституту соціальних досліджень.

Основні представники неомарксизму

Макс Хоркхаймер (1895 – 1973) – німецький філософ і соціолог;

Теодор Адорно (1903 – 1969) – німецький філософ і соціолог;

Герберт Маркузе (1898 – 1979) – німецько-американський філософ і соціолог;

Юрген Габермас (1929) – німецький філософ і соціолог та інші.

Основні ідеї неомарксистів

• Створюється “негативна діалектика”, основним принципом якої є заперечення тотожності речей і понять;

• предмет пізнання не є чимось зовнішнім, а є продуктом діяльності людини;

• розробка критичних теорій, які мають допомогти людині вистояти під натиском авторитарних режимів;

• намагання поєднати марксизм з екзистенціалізмом і фрейдизмом (Маркузе);

• викриття соціальних маніпуляцій на ґрунті ідеології, результатом яких є формування “одновимірної” людини;

• революційною силою є не пролетаріат, а “критично мисляча інтелігенція”;

• у культурі та мистецтві панує тенденція комерціалізації, стандартизації, псевдоіндивідуалізації (Адорно).