4. Психоаналіз і неофрейдизм

Психоаналіз – учення про позасвідоме, його роль у житті людини, про конфлікти та гармонію позасвідомого і свідомості.

		Аспекти психоаналізу
пізнавальний			соціокультурний			лікувально-практичний

Основоположник психоаналізу – Зиґмунд Фрейд – австрійський психіатр, психолог і філософ.

Основні твори З. Фрейда

“Тлумачення сновидінь”, “Нарис історії психоаналізу”; “Масова психологія й аналіз людського “Я” та інші.

З. Фрейд (1856 – 1939) народився в Чехії у родині торговця-єврея. Пізніше родина переїхала до Відня, жила досить бідно. У школі Фрейд вирізнявся блискучими знаннями, добре володів латинською, грецькою, англійською, французькою, італійською мовами. У 1873 р. він вступив до Віденського університету з метою вивчення медицини, після навчання став фахівцем із нервових хвороб.

Вивчаючи різні неврози, З. Фрейд дійшов висновку, що вони зумовлені дією досить потужного шару людської психіки. Цей шар він назвав несвідомим. Людська психіка за своєю будовою нагадує айсберг: найбільша, прихована, але і найпотужніша частина – це несвідоме, прояви у людській психіці головних інстинктів життя. Ці інстинкти сягають коріннями ще передпсихічних процесів, тому вони несвідомі. Щодо видимої частини “айсбергу”, то вона складається з двох частин: одна з них – це свідоме, усвідомлене, друга – надсвідоме, привнесене в людську свідомість нормами соціального життя.

Несвідоме невидиме, але воно присутнє у психіці й відіграє величезну роль у життєдіяльності кожної людини. До змісту несвідомого, за Фрейдом, входять два найпотужніші інстинкти: “лібідо” (“ерос”) – сексуальний інстинкт, та “танатос” – інстинкт смерті й руйнування. Все живе народжується і вмирає, тому воно водночас прагне до самопродукування та знищення існуючого.

Проте ці інстинкти суперечать культурі, яка являє собою систему певних заборон (табу). Інстинкти спонукають мати те, що заборонено культурою і нормами соціального життя. Людина опиняється у ситуації, коли, з одного боку, на неї тиснуть недозволені інстинкти, а з іншого – існують правові, моральні, естетичні та інші норми.

Така напруга може зруйнувати людську особистість. За цих умов соціум шукає способи “розвантаження психіки”. З одного боку, суспільство завжди припускало існування певних “дозволених форм недозволеного”. Це оргії, пов’язані з культом давньогрецьких, давньоримських богів (вакханалії), танці, балет, показ мод та ін. З іншого боку, існують форми сублімації – непрямого вивільнення енергії несвідомого. Це, наприклад, малювання оголених тіл, еротика у художніх фільмах тощо. Сублімація є необхідним показником цивілізації. Чим вищий рівень цивілізації, тим більше енергії людина сублімує.

Там, де слабшає контроль свідомості, виникають захисні механізми, що виражаються в несвідомому. Сновидіння, як і неврози, нормальної людини є цим наповненням витіснених бажань. Сновидіння містять у собі прихований зміст. Справжній зміст сновидінь не можна зрозуміти без розшифровки. Уві сні часто реалізуються прагнення людини, які не були реалізовані у стані неспання.

Фрейд увів у психоаналіз поняття “комплекс”. Едипів комплекс, за Фрейдом, - витіснені в несвідоме ревнощі дитини до одного з батьків протилежної статі. Наслідком цього комплексу є агресивність. Цей комплекс долається шляхом ідентифікації себе з одним із батьків своєї статі, самореалізації та сублімації надлишків сексуальної енергії (лібідо) у творчості.

Основні положення психоаналізу

• Створюється класична модель психіки людини: “Воно” (позасвідоме, або підсвідоме), “Я” (свідомість, або “Его”) та “Над-Я” (“Супер-Его”, або “Цензор”);

• головним рушієм поведінки людини вважаються два інстинкти: самозбереження та сексуальний;

• позасвідоме (підсвідоме) – джерело сексуальної енергії – лібідо. Лібідо (потяг, бажання) – психічна енергія, яка спрямовує діяльність людини;

• позасвідоме і свідомість перебувають у постійному конфлікті, який розв’язується шляхом витіснення – повернення позасвідомих імпульсів до своїх витоків, а також сублімації;

• сублімація (лат. “високо піднімаю”) – зміна, раціоналізація несвідомих потягів, реалізація їх у формі діяльності, прийнятної для суспільства.

Неофрейдизм – напрям у філософії та психології, який визнає значення психоаналізу Фрейда й обґрунтовує його обмеженість.

Основні представники неофрейдизму

Карл Юнг (1875 – 1961) – швейцарський психолог, психоаналітик, основоположник аналітичної психології;

Основні твори: “Психологічні типи”, “Архетипи і колективне позасвідоме” тощо.

К. Юнг у 1907 р. познайомився із З. Фрейдом, але невдовзі у них з’явилися серйозні теоретичні розбіжності. Юнг висунув концепцію колективного несвідомого й архетипів, трактував лібідо не як сексуальну енергію, а як психічну енергію взагалі.

Головна заслуга Юнга полягає у відкритті “колективного несвідомого”, яке являє собою залишки примітивної психіки первісної людини. Він увів у психоаналіз поняття “комплекс Електри”, під яким розумів уроджений еротичний потяг дівчинки до батька і пов’язане з ним несприйняття матері. Електра – дочка міфічного царя Аргоса Агамемнона та Клітемнестри – дочки спартанського царя Тіндарея. Коли Агамемнон воював під Троєю, Клітемнестра зрадила його з Егістом. Після повернення чоловіка Клітемнестра вбила його. Електра ненавиділа матір та її коханця, звинувачуючи її у смерті батька. Вона намовила свого брата Ореста помститись за Агамемнона. Орест убив матір і Егіста.

“Колективне несвідоме” – це відображення досвіду попередніх поколінь. Його змістом є архетипи, завдяки яким здійснюється смисловий зв’язок епох, підтримується духовна цілісність культур. Реальний прояв архетипів у житті – це існування міфів, казок, видінь. Архетипи допомагають культурам постійно відтворювати своє минуле. Усі існуючи ідеали – це певні варіанти архетипів. Наприклад, поняття “батьківщина” ототожнюється з образом матері. Архетип змушує вийти за межі людського, адже люди завжди відчували потребу в богах.

За Юнгом, структура людської психіки складається із чотирьох основних елементів:

• особистої свідомості;

• колективної свідомості;

• особистого несвідомого;

• колективного несвідомого.

К. Юнг виділив два основні протилежні типи особистостей: екстравертний та інтравертний. Екстравертний тип далекий від самоспоглядання, самоаналізу, самооцінки. Його психічна енергія спрямована на зовнішнє середовище. Натомість психічна енергія інтраверта спрямована всередину самого себе.

К. Юнг виділив чотири типи усвідомлення особистісного буття в часі.

1. Емоційний тип. Для представника даного типу час циркулює: минуле стає сьогоденням, а потім знов повертається в минуле, як спогад. Людям такого типу здається, що час змінюється, а вони самі – ні. Їм простіше перетворити буття, ніж перетворити себе.

2. Ситуативно-сенсорний тип. Люди цього типу сприймають сьогодення в усій повноті й ігнорують свій минулий досвід. Неувага до минулого і майбутнього пояснює прагнення людей цього типу до все нових і нових відчуттів. Вони згодні пережити будь-яке відчуття, ніж не мати жодного.

3. Мислительний тип. Представники цього типу сприймають ходу часу як його рух із минулого в майбутнє. Для них важливо, щоб усі вчинки органічно поєднувалися в певну єдину концепцію. Випадковість зведена до мінімуму. Перш ніж діяти, вони серйозно розмірковують. Їм не властива швидкість рішень і дій.

4. Інтуїтивний тип. Для людини цього типу сьогодення – лише бліда тінь, минуле у тумані. Життя цих людей – майбутнє. Те, що буде, для них реальніше за те, що відбувається. Вони нетерплячі, постійно змінюють один вид діяльності на інший. Ці люди надихають інших, пропагуючи своє бачення майбутнього.

Основні ідеї К. Юнга

• Критичне ставлення до перебільшення ролі сексуальних потягів у житті людини;

• лібідо – не лише сексуальні зваби, а й психічна енергія, яка визначає всю життєдіяльність людей;

• людську психіку, крім індивідуального несвідомого, визначає колективне несвідоме;

• зміст колективного несвідомого становлять архетипи (наскрізні символічні структури історії культури);

• архетипи становлять основу загальнолюдської символіки, є умовами інтуїції, колективним осадом історичного минулого, що зберігається в пам’яті людства;

• архетипи виявляються у формах різних бачень, релігійних уявлень, втілюються у міфах, казках, снах, у випадках розумового розладу тощо;

• мета філософії – допомогти людині зрозуміти сенс архетипів, а через них – себе у світі.

Еріх Фромм (1900 – 1980) – німецько-американський психолог і філософ.

Основні твори: “Втеча від свободи”, “Мати чи бути?”, “Людина для себе” тощо.

Е. Фромм намагався пов’язати дію несвідомого, як і всієї людської психіки взагалі, із соціальним життям.

У праці “Мати чи бути?” Е. Фромм схарактеризував два типи (модуси) системної організації цінностей.

1. Модус володіння – це жагуче бажання здобувати, утримувати, реалізовувати чи зберігати речі. Цей модус зумовлений інстинктом самозбереження.

2. Модус буття. Його орієнтири: незалежність, свобода, критичне мислення.

Особливостями модусу буття як способу існування Е. Фромм вважав:

• альтруїстичну солідарність на противагу егоїзму;

• активність, спілкування з іншими людьми;

• вихід із кола самотності й егоїзму;

• самопожертву;

• єднання з іншими людьми, суспільством, природою.

Е. Фромм звертав увагу на проблему добра і зла. Люди, за Фроммом, наділені патологічною агресивністю. Ставши на шлях прояву тваринних інстинктів, людина зазнає саморуйнування. Людина агресивна ще й тому, що деструктивні, руйнівні процеси пов’язані з меншими витратами енергії.

Е. Фромм запропонував ряд способів, завдяки яким можна змінити загальну ціннісну установку – з “володіння” на “буття” і тим самим здійснити перехід до нового суспільства. Одним із таких способів є це орієнтація на любов, як основу продуктивного характеру і критерій буття людини.

Основні ідеї Е. Фромма

• Критика фрейдівського панпсихізму;

• сучасне суспільство хворе. Хвороба виявляється у деструктивізмі – прагненні руйнувати все і вся, у погоні за владою, престижем, у алкоголізмі, наркоманії тощо;

• багатство не робить людину щасливою;

• вводить поняття “соціальний характер”, яке пов’язує психіку людини та соціальну структуру суспільства;

• розробляє “гуманістично орієнтований психоаналіз”, мета якого – саморозвиток людини, її моральне відродження, відновлення гармонії між індивідом і природою;

• дійсною цінністю людини є здатність до любові.