Тема 10. Сучасна філософія заходу

1. Сцієнтистський напрям у філософії. 2. Антропологічний напрям західної філософії. 3.  Екзистенціалізм як філософський напрям. 4. Психоаналіз і неофрейдизм. 5. Філософська герменевтика. 6. Прагматизм. 7. Структуралізм і постструктуралізм. 8. Соціально-критичний напрям сучасної філософії Заходу (неомарксизм). 9. Сучасна західна релігійна філософія.

Література:

• Андрущенко В.П. Історія соціальної філософії (Західноєвропейський контекст): Підруч. для студ. вищ. навч. закл. – К., 2000.

• Бичко А.К. Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії: Підручник. – К., 2001.

• Волинка Г.І., Гусєв В.І., Мозгова Н.Г. та ін. Історія філософії в її зв’язку з освітою: Підручник. / За ред. Г.І. Волинки. – К., 2006.

• Вступ до філософії: Підручник / За ред. Г.І. Волинки. – К., 1999.

• Загородняк В. Мова в модерновій та постмодерновій парадигмах // Філософська думка. – 2003. – № 6.

• Зарубіжна філософія XX ст. – У 6 кн. – К., 1993.

• Історія філософії: Підручник для вищої школи. – Х., 2003.

• Качуровський М.О., Тарєлкін Ю.П., Цикін В.О. Історія філософії в запитаннях і відповідях. – Суми: СумДПУ, 2009.

• Малахов В.С. До характеристики герменевтики як способу філософування // Філософська і соціологічна думка. – 1991. – № 6.

• Новая философская энциклопедия: В 4 т. – М., 2000.

• Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. – К., Львів, 2002.

• Постмодернізм і культура // Вопросы философии. – 1997. - № 1.

• Філософія / За ред. І.Ф. Надольного. – К., 2004.

• Філософія: Підручник / За ред. Г.А. Заїченка. та ін. – К., 1995.

• Флизберг В. Хабермас и Фуко: мыслители для гражданского общества // Вопросы философии. – 2002. – № 2.

1. Сцієнтистський напрям у філософії Заходу

		Основні течії сцієнтистського напряму
позитивізм				неопозитивізм			постпозитивізм

	Позитивізм – філософська течія, яка проголошує ідею про те, що справжнє, “позитивне” знання про світ дають лише спеціальні науки, та заперечує пізнавальну цінність філософського знання.

Засновники позитивізму

Огюст Конт (1798 – 1857) – французький філософ;

Джон Стюарт Мілль (1806 – 1873) – англійський філософ, логік, економіст;

Герберт Спенсер (1820 – 1903) – англійський філософ і соціолог.

Основні історичні форми позитивізму

1. Класичний позитивізм (Конт, Мілль, Спенсер).

О. Конт – засновник класичного позитивізму – стверджував, що все наше знання потребує процедури перевірки за допомогою досвіду і що кожна наука сама по собі є філософією. Головні твори О. Конта: “Курс позитивної філософії” (у 6 томах), “Система позитивної політики”, “Суб’єктивний синтез”.

О. Конт закликав поєднати філософію із життям. Він наголошував на необхідності конкретного аналізу фактів і явищ. При цьому філософ відмовляв від пошуку причин явищ, вважаючи це марною метафізикою. О. Конт дотримувався погляду на суспільство як на систему, розвиток якої визначається формами мислення. У своєму розвитку суспільство проходить три стадії:

• теологічну;

• метафізичну;

• позитивну (наукову).

На теологічній стадії люди пояснюють усі явища, спираючись на релігію, на метафізичній, чи абстрактній, – природні явища пояснюють причинами та наслідками, сутностями і явищами. На позитивній, чи науковій, стадії всі явища одержують наукове пояснення, а пізнавальний інтерес спрямовується на реальні факти.

Позитивна наука спрямовує свої зусилля на вивчення законів природи та суспільства. Питання ж буття і його сутності (метафізичні проблеми) роз’язати неможливо.

Провідні ідеї О. Конта

• Усяке людське мислення підкоряється закону трьох стадій – релігійної, метафізичної й позитивної;

• вінцем усіх наук є соціологія;

• соціологія і позитивна філософія є підґрунтям для перебудови політики, релігії й етики;

• розробка позитивної філософії – це засіб забезпечення надійного наукового підґрунтя для позитивного державного устрою і позитивної релігії;

• пошуки причин подій – марна втрата часу.

2. Емпіріокритицизм (махізм) – засновники: австрійський філософ Ернст Мах (1838 – 1916) і швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843 – 1896).

Основні ідеї махізму

• Підґрунтя філософії має становити критичний досвід;

• усі предмети та явища є комплексами відчуттів;

• пізнання світу – пізнання людських відчуттів;

• філософія повинна стати позитивною наукою про відчуття людини, перекласти абстрактні наукові поняття мовою відчуттів.

3. Неопозитивізм. Як філософська течія сформувався на основі Віденського гуртка, до якого входили Мориц Шлік, Рудольф Карнап, Отто Нейрат та інші. До неопозитивізму належали також представники Львівсько-Варшавської школи: Альфред Тарський, Казимеж Айдукевич. На формування неопозитивізму особливий вплив справили погляди англійського філософа Бертрана Рассела австрійського логіка Людвіга Вітгенштейна.

Рудольф Карнап (1891 – 1970) – австрійський філософ і логік, один із найвідоміших представників логічного позитивізму. Він намагався замінити метафізику (філософію) логікою науки, яка повинна сприяти створенню ідеальних, тобто формальних і точних мов. Основні праці: “Значення і необхідність” (1959); “Вступ до символічної логіки”. Усі пропозиції науки повинні підлягати верифікації, тобто узаконюватися “протокольними підтвердженнями”. Пропозиції, які не можна верифікувати, не мають змісту і усуваються з науки.

Бертран Рассел (1872 – 1970)– англійський філософ, логік, математик, соціолог, суспільний діяч.

Основні праці: “Проблеми філософії” (1913), “Аналіз мислення” (1921), “Історія західної філософії” (1945).

Свій твір “Проблеми філософії” Рассел розпочав із питання: “Чи існує у світі яке-небудь знання, яке було б настільки безсумнівним, що жодна розумна людина не могла б сумніватися в ньому?” Рассел доклав значних зусиль до становлення майже всіх галузей філософії. Особливо значний внесок він зробив у розвиток логіки.

Людвіг Вітгенштейн (1880 – 1951) – австрійський філософ, логік і математик, найбільш яскравий представник філософії лінгвістичного аналізу, один із найбільш видатних філософів ХХ ст.

Основні праці: “Логіко-філософський трактат” (1918), “Філософські дослідження” (1953). Філософію Л. Вітгенштейн трактував як активність, спрямовану на з’ясування смислу мовних виразів. Застосування мови в нашому житті філософ називав мовними іграми. Вислів “мовна гра” має на меті підкреслити, що мовлення є діяльністю або певною формою життя. Слова займають свої місця у мові за певними правилами, немов фігури в шахах.

Основні ідеї неопозитивізму

• Філософія має займатися логічним аналізом мови науки;

• мова – головний засіб позитивного сприйняття світу;

• основний принцип пізнання – верифікація (порівняння висловлювань з фактами);

• більшість філософських проблем мають бути виключені з філософії, оскільки вони не піддаються верифікації (перевірці);

• необхідність очищення філософії від складних слів, ускладненої мови.

Обмеженість неопозитивізму

• Приведення філософії до методології окремих наук;

• зведення філософії до аналізу мови науки;

• абсолютизація формальної логіки й мови в пізнанні;

• перебільшення ролі принципу верифікації (підтвердження).

4. Постпозитивізм – сучасна течія філософії науки.

Основні представники постпозитивізму

Карл Поппер (1902 – 1994) – англійський філософ, логік;

Томас Кун (1922 – 1996) – американський філософ науки;

Імре Лакатос (1922 – 1974) – англійський філософ, історик науки.

Основні ідеї постпозитивізму

• Інтерес до синергетики як теорії, що розкриває найбільш загальні механізми самоорганізації складних систем, хаосології, теорії дисипативних систем, які довільно виникають у неврівноваженому середовищі, теорії катастроф тощо;

• принцип верифікації замінюється принципом фальсифікації: йдеться про відмову від попередніх наукових теорій через їх спростування;

• визнання пріоритету “історії науки” над “філософією науки”;

• відхід від аналізу структури науки, перевага аналізу історичного розвитку фундаментальних наукових теорій (Кун);

• філософія уявляється лише як компонент структури науки, а не як автентичне (справжнє) знання (Лакатос).