3. Філософія діяльності й. Г. Фіхте

Йоганн Готліб Фіхте (1762 – 1814) народився у незаможній селянській сім’ї. Здібного хлопчика помітив сусід-поміщик і влаштував у закритий дворянський навчальний заклад. Після закінчення цього закладу Й. Фіхте вступив на теологічний факультет Йєнського університету, працював домашнім учителем, вивчав філософію Канта. Його перша праця “Досвід критики будь-якого одкровення” вийшла анонімно і була сприйнята у філософському світі як твір Канта. Кант назвав справжнє ім’я автора, і Й. Фіхте одразу став відомим. 1794 р. Й. Фіхте очолив кафедру в Йєні. Незважаючи на велику зайнятість, Й. Фіхте в цей час написав низку праць, завдяки яким його філософія увійшла до класичної. Цими працями були: “Про поняття науковчення, або так званої філософії”, “Основи загального науковчення”, “Нарис особливостей науковчення щодо теоретичної здатності” та ін.

Свою філософію Й. Фіхте назвав “науковченням”, надаючи великого значення цій назві. Він посилив кантівську ідею активності суб’єкта у процесі пізнання. Увесь зміст пізнання або ж зміст наших уявлень можна вивести з активності Я, яке є джерелом будь-якої реальності. Тільки завдяки посередництву Я і разом із ним надається і поняття реальності. За Й. Фіхте, самоутвердження Я тотожне його буттю: “Будь-яка реальність діяльна, і все діяльне є реальністю”. Щодо людини, то Й. Фіхте вважав діяльність її першим і основним призначенням: “Діяти! Діяти! – ось для чого ми існуємо”. Особливою цінністю Й. Фіхте вважав свободу.

Основні ідеї філософії Й.Г. Фіхте

• Існує абсолютний суб’єкт – абсолютне “Я”. Абсолютне “Я” – це творча, діяльна сила;

• абсолютне “Я” є основою буття. Немає нічого у світі, що не було б результатом діяльності абсолютного “Я”;

• абсолютне “Я” своєю діяльністю створює індивідуальне “Я” і “не-Я” (людину і природу). “Я” творить “не-Я”;

• “не-Я” впливає на індивідуальне “Я”, на свідомість людини;

• джерелом розвитку є суперечність;

• накреслив тріадичну схему заперечення (теза, антитеза, синтез);

• свобода – це добровільне підпорядкування загальній необхідності.

4. Філософія г. Гегеля

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) народився в м. Штутгарті у сім’ї секретаря казначейства, вчився у латинській школі та класичній гімназії. Згодом він вступив до Тюбінгенського теологічного інституту, де познайомився і заприязнив із Шеллінгом, успішно склав випускний кандидатський екзамен із теології. Відмовившись від кар’єри протестантського пастора, Гегель став домашнім учителем у дворянській родині.

У вільний час він глибоко студіював твори Канта, Фіхте. Його першими працями були: “Життя Ісуса” (1795) і “Позитивність християнської релігії” (1796). У Йєні Гегель захистив дисертацію “Про орбіти планет”, читав лекції в університеті, написав і видав славетну “Феноменологію духу”. В грудні 1808 р. він переїхав до Нюрнберга і став директором гімназії. Саме в цей час була створена і видана “Наука логіки”.

З 1818 р. Гегель обіймав посаду професора філософії у Берлінському університеті, де читав лекції з логіки, естетики, філософії права, антропології, історії філософії, філософії природи.

Життя філософа несподівано обірвалося: він помер від холери і був похований поряд із могилою Фіхте.

Головна мета філософської творчості Гегеля – перетворення філософії на науку. Його система отримала назву “Енциклопедія філософських наук”, загальним предметом якої є абсолютна ідея – субстанція і суб’єкт творення дійсності. Абсолютна ідея є діяльною, діалектичною і цілеспрямованою.

Першою частиною “Енциклопедії філософських наук” є “Наука логіки”. Саме як чистий розум абсолютна ідея є предметом “Науки логіки”.

Наступна стадія розвитку абсолютної ідеї полягає в тому, що вона реалізується як природа. У такій якості абсолютна ідея є предметом другої частини “Енциклопедії філософських наук” – “Філософії природи”.

Духовні формоутворення (суб’єктивний, об’єктивний і абсолютний дух) стали предметом третьої частини “Енциклопедії філософських наук” – “Філософії духу”.

Основні праці Гегеля

“Феноменологія духу” (1807)

“Наука логіки” (1812 – 1816)

“Енциклопедія філософських наук” (1817)

“Філософія права” (1821)

Основні ідеї філософії Гегеля

• В основі світу лежить ідеальне начало – абсолютна ідея;

• природа і суспільство – лише форми розвитку абсолютної ідеї. Тому ідея і матеріальний світ тотожні;

• абсолютна ідея діяльна і діалектична;

• у своєму розвитку абсолютна ідея проходить три етапи (стадії):

  1. абсолютна ідея розуміє саму себе;

  2. абсолютна ідея реалізується як природа;

  3. абсолютна ідея повертається до самої себе у формі людського самопізнання;

     • Гегель розглядає основні закони діалектики:

       • закон взаємного переходу кількісних і якісних змін;

       • закон єдності та боротьби протилежностей;

       • закон заперечення заперечення;

         • у “Феноменології духу” викладене вчення про свідомість.

Розвиток свідомості має три ступені:

1. свідомість взагалі. Об’єктом пізнання є предмет, що перебуває поза свідомістю;

2. самопізнання. Об’єктом пізнання стає суб’єкт. Суб’єкт осягає свою спорідненість із предметом, адже і предмет, і суб’єкт є виявами абсолютної ідеї. Тому суб’єкт і об’єкт тотожні;

3. розум;

   • вищим і завершальним етапом розвитку абсолютної ідеї Гегель вважав філософію. Саме філософія найбільш повно виявляє абсолютну істину;

   • історія людства – це процес самореалізації абсолютного духу і вся вона є прогресом в усвідомленні свободи;

   • діалектичний метод Гегеля спрямований на нескінченність розвитку. Але цей метод вступає у суперечність із системою ”абсолютного ідеалізму” Гегеля. Свою філософську систему Гегель вважав завершенням всесвітньої історії, а це суперечило принципові розвитку. У цьому полягає суперечність між методом і системою гегелівської філософії.