П’ять доказів буття Божого, висунутих Томою Аквінським у “Сумі теології”:

1. Рух. Усе, що рухається, має причиною свого руху щось інше. Останньою причиною руху є Бог.

2. Причина. Все, що існує, має причину. Першопричиною всього є Бог.

3. Випадковість і необхідність. Випадкове залежить від необхідного. Абсолютною, первинною необхідністю є Бог.

4. Ступінь якості. Все, що існує, має свою якість (краще – гірше, добро – зло). Тому повинно бути мірило якостей. Цим мірилом, вищою досконалістю є Бог.

5. Мета. Світ цілеспрямований. Отже, існує той, хто спрямовує все до мети. Це Бог.

Учення Томи Аквінського в 1879 р. було проголошене офіційною філософською доктриною католицької церкви під назвою “неотомізм”.

3. Арабський арістотелізм, аверроїзм

Наприкінці VII ст. в результаті арабських завоювань утворилася держава, що простягалася від Туркестану до Іспанії, – Арабський халіфат. Релігійним центром халіфату стало місто Мекка, де народився пророк Мухамед (бл. 570 - 632).

З VIII ст. в арабському світі почався стрімкий розвиток наук – математики, хімії, географії, медицини, музики тощо.

З ІХ ст. розвиток арабської філософії був тісно пов'язаний із проблемою примирення філософського знання і мусульманського віровчення.

Родоначальником ісламської філософії був великий прибічник ідей Арістотеля аль-Кінді (800 – бл. 879), який обстоював тезу: "якщо віруємо у те саме, у що вірив Мухамед, то можна філософувати так, як Арістотель". У трактаті “Про розум” аль-Кінді ввів до ісламської духовної культури арістотілевське розрізнення розуму пасивного та розуму пошуково-активного. Активний, діяльний розум приходить “ззовні”. Він виконує функцію каталізатора пасивних людських розумів, спонукаючи їх до трансцендування – виходу за власні природні межі.

Послідовником аль-Кінді був аль-Фарабі (870-950) – яскравий представник арабської класичної філософії.

Народився аль-Фарабі у рустиці Фараб на березі Сирдар’ї у сім’ї полководця Тюрка. Здобувши початкову освіту на батьківщині (сучасний Казахстан), він удосконалював свої знання у Багдаді. Аль-Фарабі – один з основоположників арістотелізму на Близькому і Середньому Сході. Він носій почесного прізвиська “альмуалхім ассані” (“другий учитель” після Арістотеля). Аль-Фарабі створив коментарі до творів Арістотеля “Категорії”, “Аналітика”, “Топіка” та ін., а загалом понад сто оригінальних творів. Найбільшу популярність здобули трактат “Перлина премудрості” і “Трактат про погляди мешканців доброчесного міста”. Мислитель високо оцінював роль філософії у суспільстві. Соціальне призначення філософії – бути джерелом громадської та інтелектуальної доброчесності. Аль-Фарабі розвивав учення про “доброчесне місто”, яким керує філософ. У “доброчесному місті” найвища цінність – філософія, а теологія – її служниця. В основі онтології (вчення про буття) лежить платоністичне вчення про еманацію (витікання різних середовищ буття з “Єдиного”). Матеріальний світ складається із субстанції та її акциденції (постійного й тимчасового). “Все, що існує, або існує само собою, або не існує само собою”. Цей поділ через суперечності, за якими не можна помислити і зрозуміти дещо середнє між ними. Існуюче само собою називають субстанцією, а те, що не існує само собою, – акциденцією. Світ складається з речей, які утворюються з матеріальних елементів. Речі виникають, змінюються і знищуються, а елементи існують вічно. Предметний світ містить у самому собі можливість руху.

Процес пізнання, за аль-Фарабі, має два ступені: відчуття і мислення. Вони відображають різні аспекти речей і явищ. Через відчуття пізнаються зовнішні властивості речей, а за допомогою мислення – їх сутність.

	Головні філософські ідеї аль-Фарабі
Підґрунтя вчення про буття становить платонівська ідея еманації; погоджується з арістотелівським поділом буття на два види – речі, існування яких обумовлене зовнішніми причинами, й речі, існування яких закладене в їх сутності; істотою, що породжує "перший розум" і володіє абсолютним знанням, є Аллах; “перший розум” не лише споглядає Бога, який є джерелом абсолютного буття, а й мислить самого себе. Із споглядання Бога породжуються розуми все менших розмірів. Із самомислення “першого розуму” породжується матерія і душі дев'яти включених одна в одну сфер – небосхилів; буття пізнаванне за допомогою відчуття і мислення. Провідне місце в системі наук посідає логіка, яка дає змогу відокремити істинне знання від хибного; людське щастя – абсолютна цінність, тому щастя – межа устремлінь всіх людей.

Спрямування на пріоритет розуму продовжував виходець із туркестанської Бухари, філософ і лікар Ібн Сіна (980 – 1037), якого в Європі називали Авіценною.

На Сході його називали аш-Шейх – мудрець, духовний наставник або ар-Раїс – глава, правитель, тому що він виховав цілу плеяду обдарованих філософів і став візирем (вищим сановником).

Ібн Сіна аш-Шейх ар-Раїс народився в одному із селищ Афшана, поблизу Бухари, у родині чиновника фінансово-податкового відомства. Юнаком вивчив Коран, опанував основами мусульманського права поступово – філософією, логікою, фізикою та іншими науками, згодом вивчив праці з медицини, займався зціленням. Наукова діяльність Ібн Сіни охопила всі галузі середньовічних знань. Йому належать праці з медицини, математики, астрономії, хімії, фізики, музики, психології, логіки, філософії. Найвидатнішими філософськими працями Ібн Сіни є “Книга зцілення”, “Книга порятунку”, “Книга знання”. Його головна енциклопедична праця “Книга зцілення” складається із чотирьох розділів: логіки, фізики, точних наук (математики, астрономії, музики) та метафізики (філософії).

Головне завдання філософії, на переконання Ібн Сіни, – пізнання істини й добра. Філософія поділяється на умоглядну та практичну. До умоглядної філософії належать фізика (природознавство), математика і теологія, до практичної філософії – етика, економіка і політика. Всі природні тіла складаються з матерії та форми. Форма є досконалістю предмета, наприклад, душа є формою тіла і його першою досконалістю. Як і Арістотель, Ібн Сіна стверджував, що душа має три види: рослинний, тваринний й розумний.

Учення про пізнання ґрунтується на чуттєвому сприйманні образу речі, існуючої об’єктивно. Людина здатна досягти вищого ступеня інтелектуального розвитку – абстрактного мислення.

	Основні філософські ідеї Ібн Сіни
У творі "Книга зцілення" з позицій арістотелізму вчений розглядав широке коло питань з логіки, математики, фізики та метафізики (філософії); Бог (як і в Арістотеля) є формою всіх форм; заперечує створення світу Богом і пояснює виникнення світу, в річищі неоплатонізму, еманацією (виливання); природа розвивається за принципом саморуху; головне завдання філософії – пізнання істини і добра; філософія поділяється на умоглядну та практичну; теорія пізнання ґрунтується на чуттєвому сприйманні предметів і явищ.

Аверроїзм – це напрям середньовічної філософії, що його заснував арабський мислитель ХІІ ст. Ібн Рушд (1126-1198) – арабський філософ, відомий під латинізованим іменем Аверроеса.

Ібн Рушд жив і творив на заході Арабського халіфату, в іспанській Кордові.

Ібн Рушд – яскравий представник східного арістотелізму. Він мешкав у Севільї, Кордові і Марокко, обіймав посади судді та придворного лікаря емірів Юсуфа й аль-Мансура. Тоді ж слава Ібн Рушда як філософа і вченого досягла апогею. Більшість філософських праць Ібн Рушда являють собою коментарі до вісімнадцяти творів Арістотеля. Про виняткову працелюбність великого філософа свідчить зізнання, що він не працював у своєму житті лише два дні – у день смерті батька і в день свого весілля.

Із філософських творів Ібн-Рушда популярністю користувалися “Спростування спростування”, твори з логіки, “Проблема часу”, “Питання філософії” та ін. Ібн Рушд ставив під сумнів ісламський догмат, за яким Божа воля не тільки створила світ, але й безперервно діє на всі явища навколишнього світу. Бог у Ібн Рушда – перша дійсність усього існуючого. Але Бог не спроможний створити будь-що без матерії. Якщо немає матерії – джерела, то і дійсності немає.

Ібн Рушд розходив з Арістотелем у поглядах на взаємодію матерії та форми. Матерія сама має всі форми і витворює їх із себе.

Розглядаючи взаємодію філософського, наукового знання і віри, філософ стверджував, що філософія та релігія різняться між собою, тому що мають різні сфери застосування. Метод філософії полягає в чистому умоспогляданні. Проте істини релігії розкриваються в образній, зрозумілій для будь-якого простолюдина формі. Такі висновки сприяли формуванню вчення про “двоїсту істину”. Ібн Рушд стверджував, що чернь має потребу у вірі. Віра “тримає в шорах людей з народу, перешкоджає їм нищити одне одного і сваритися”.

Наприкінці життя філософ був звинувачений у єресі. Приводом для звинувачення стала його бесіда з приводу передбаченого астрологами урагану. Ібн Рушд висловив сумнів у тому, що у Корані містяться достовірні дані про причини походження урагану. Присутні були вражені таким зухвалим запереченням положень Корану. Після суду філософ потрапив у немилість, а його праці зібрали та спалили на вулицях Кордови.

	Основні філософські погляди Ібн Рушда
Матерія має всі форми і витворює їх із себе; абсолютну істину слід шукати не в божественному одкровенні, а у творах Арістотеля; одкровення не лише не засуджує філософію, а, навпаки, зобов'язує звертатися до неї. Коран зобов'язує людину вивчати природу речей, щоб вона могла піднестися думкою до пізнання Творця; закон Божий зобов’язує спостерігати природу за допомогою розуму, завдяки чому ми можемо зробити висновок про існування Бога через його творіння; філософія є абсолютною істиною у чистому вигляді; дійшов висновку про “двоїсту істину” – філософську і релігійну.

Точка зору Ібн Рушда на співвідношення філософії (розуму) й одкровення (віри) надзвичайно вплинула на західну схоластику, сприявши розвитку концепції незалежності філософії від теології.

Визначною постаттю пізнього Середньовіччя був англійський філософ Вільям Оккам (1285 – 1349). У творах “Розпорядок”, “Вибране”, “Вся логіка” Оккам наголошував на неможливості розумового осягнення сутності Бога. Він рішуче обстоював номіналістичну традицію. Універсалії не можуть існувати поза свідомістю; у такому випадку вони були б одиничними речами. За Оккамом, знанню відкриті лише окремі речі. Міркування й обґрунтування не повинні надмірно віддалятися від речей. Якщо якесь поняття не підлягає перевірці досвідом, то його слід виключити з науки. Цей принцип пізніше одержав назву “бритви Оккама”, або “принципу економії мислення”. Стисло він формулюється так: “Не слід множити суть, не маючи необхідних на це підстав” (“Не слід надмірно множити суть”), або “Без необхідності не слід стверджувати більшого”, або “Даремно робити за допомогою більшого те, що може бути зроблене за допомогою меншого”.

Цей принцип, урешті-решт, був спрямований проти схоластики з її прагненням до нескінченних логічних побудов.

Такою є загальна характеристика схоластики як найважливішого філософсько-теологічного напряму середньовічної філософії і теоретичних надбань найяскравіших її представників. Цей напрям із часом визначив важливий етап у становленні сучасної філософії Заходу.