4. Скептицизм

Скептицизм – філософський напрям, що піддає сумніву можливість достовірного пізнання обєктивного світу. Виник у IV ст. до н.е. Набув завершеності в ученнях давньогрецьких філософів Піррона, Енесідема, Секста Емпірика та ін.

Основні ідеї скептицизму

• всяке знання недостовірне. Об'єктивний світ існує, але про нього не можна нічого достовірно сказати;

• у світі все тече і змінюється, і ні про що загалом сказати не можна, бо всі говорять не про те, що є насправді, а тільки про те, що їм здається. Кожна точка становлення буття йде в минуле в той самий момент, коли вона з'явилася, а її місце заступає інша, з якою знову відбувається те саме;

• кожна річ є "це" не більшою мірою, ніж "те", бо все існує і не існує, однакове і неоднакове, постійне і непостійне (Піррон);

• щодо світу, слід повністю утриматися від будь-яких суджень;

• вищим блаженством мудрої людини є безтурботність, байдужість, незворушливість.

В основі всіх суджень скептиків лежали три запитання з трьома відповідями:

1. Якими є всі речі? – Не більше такими, ніж будь-якими іншими.

2. Що можна сказати про такі речі? – Краще не сказати нічого, утримуючись від суджень.

3. Як чинити людині, яка перебуває у стосунках із такими речами? – Зберігати самовладання.

Останній злет, а згодом і занепад античної філософії знайшли вияв у неоплатонізмі.

5. Неоплатонізм

Неоплатонізм – впливовий напрям у філософії, що виник у часи занепаду Римської імперії (ІІІ – VI ст. н.е.) і пропагував нову інтерпретацію ідей Платона.

Основними представниками неоплатонізму були Плотін, Порфірій, Ямвліх, Прокл. Це була остання спроба на ґрунті платонізму поєднати різні системи античної філософії, насамперед стоїцизм, скептицизм, піфагореїзм, арістотелізм.

Основні ідеї неоплатоніків

• Платонівську ідею "блага" як Єдиного, неоплатоніки тлумачили як абсолютну повноту буття, яке "переповнює" саме себе і ніби "переливається через край". Це "переливання" неоплатоніки називали "еманацією" (випромінюванням). Таким чином виникає Розум ("Нус") – мислення й одночасно вищий ступінь буття. Нус, у свою чергу, породжує нову "еманацію" – світову Душу, яка висвітлює другу душу – природу;

• матерія є нижчим продуктом розгортання першоєдиного і першопричинного зла всього світу людського буття;

• щоб досягти блаженства, людина мусить відмовитися від усього матеріального, позбавитись усіх тілесних бажань;

• доброчесність дозволяє звільнити душу для її вищого призначення – мислення і пізнання, мета яких – злиття з Богом.

6. Епікуреїзм

Епікуреїзм – філософсько-етичне вчення, яке виходить з атомістичних та етичних ідей давньогрецького філософа Епікура (342 – 271 рр. до н.е.) і є різновидом гедонізму – філософсько-етичного вчення, згідно з яким найвищим благом, до якого прагне людина, є насолода До розвитку епікуреїзму прислужився римлянин Тит Лукрецій Кар (95 – 55 рр. до н.е.).