Піфагорійський союз (піфагорійці)

Засновник – філософ, математик і астроном Піфагор

(570 – бл. 500 рр. до н.е. )

Сучасник Геракліта Піфагор народився на о. Самос, в юнацькі роки перебував під впливом мілетської натурфілософії (Фалес, Анаксімандр), багато подорожував. У Південній Італії Піфагор заснував так званий Піфагорійський союз. Піфагорійці поєднували аскетичну заглибленість у релігійні переживання з інтенсивними заняттями з дослідження природи. Піфагор першим почав розглядати всесвіт з архітектурної точки зору, називаючи його світобудовою. Він першим увів до обігу поняття «філософія». Піфагорійці навчились виражати раціональні співрозмірності за допомогою відношень між числами. Числа від природи посідають перше місце. Наприклад, така-то властивість чисел є справедливість, а така-то – душа і розум, інша – вдача. Увесь Всесвіт є гармонією і числом.

Кожне число піфагорійці зіставляли з певним геометричним об’єктом, оскільки геометрією легше пояснити порядок світобудови. Кожен фрагмент світобудови нагадує певну геометричну фігуру. З одиниці походить точка, з двійки – лінія, з трійки – площина, з четвірки – об’єм.

Як послідовник релігії орфізму (вчення, засновником якого вважається міфічний поет Орфей), Піфагор обстоює концепцію переселення душ. Душа є центром і єднальним началом людини. Символом душі у піфагорійців було число сім. Воно посідало особливе місце у числовій містиці піфагорійців. Сімка не народжена і не народжує, вона дорівнює самій собі і нерухома.

Отже, високий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував античних філософів шукати зв’язків між абстракціями та конкретним життям.

Основні погляди піфагорійців

• Першоосновою світу є число. Число є ідеальним, повністю відірваним від чуттєвого світу утворенням. "Все подібне до числа або пропорції" (Піфагор);

• світ пізнається через число;

• виділили співвідносні категорії буття (верх-низ, праворуч-ліворуч, парне-непарне).

Елейська школа (елеати) Основними представниками школи були Ксенофан (прибл. 570 – 478 рр. до н.е.), Парменід (бл. 540 – бл. 470 рр. до н. е.) і Зенон Елейський (бл. 490-430 рр. до н.е.)
	Основні ідеї представників елейської школи
Існує лише те, що мислиме і що виражається в словах, тобто буття; буття – це те, що існує, а те, що не існує, є небуття; мислити – означає бути, тобто мислення і буття тотожні; головне доведення буття полягає в тому, що його можна мислити; на противагу Геракліту, який стверджував, що світ постійно змінюється, Парменід доводив, що у світі панує нерухомість і несуперечність; буття непорушне тому, що йому нікуди рухатися, оскільки саме воно є єдиним буттям; Зенон висунув п’ять спростувань руху, так званих "апорій" (грец. "апорія" – відсутність виходу), довівши об’єктивну суперечність руху. Одна з них формулюється так: Ахілл ніколи не дожене черепаху. Перш ніж він подолає шлях до черепахи, вона проповзе певну відстань. Щоб подолати цю відстань, Ахіллові знадобиться певний час, протягом якого черепаха проповзе ще якусь відстань, і так без кінця; заперечення руху базується на сприйнятті головної тези елеатів про єдність і несуперечливість буття.