93. Теорія природних прав та суспільної угоди, її значення для сучасних політичних доктрин.

Теорія природних прав людини та суспільної угоди, її значення для сучасних політ. доктрин. Неотомізм (Дабен, Катрайн, Марітен): першоджерелом усього буття, в тому числі держ. й права, є Бог, а всесвіт поєднує в собі два аспекти: духовний і похідний від нього — матеріальний. Держ. і право - результа Божого втручання, первинності духовних засад. Носієм природно-правового буття є природа людини. Правові настанови Бога віддзеркалюються в розумі людини і за допомогою незалежної волі втілюються в її діях задля досягнення обраної мети. Взагалі, абсолютні й вічні принципи природного права, такі як свобода, справедливість, благо, солідарність є вічними принципами, що переходять до людини від Бога. Держ. загального блага (Мюрдаль, Стречі). Держ. - засіб реалізації загальнолюдських цінностей та справедливості, здійснювати пол. соц. послуг, що передбачає забезпечення, страхування, допомогу. Феноменологія (Гуссерль) Предметом є опис актів свідомості в їхньому стосунку до об'єктів, а центральним поняттям — інтенційність, спрямованість свідомості на об'єкт. Свідомість - чиста, трансцендентальна, абстрагована від людини і від сусп. середовища. Ейдос - чиста сутність, апріорних нормативних ідеях. Приписи, норми природного права, що існують до виникнення позитивного права. Екзистенціалізм (Фехнер, Майгофер) Екзистенція — внутрішнє буття людини, те непізнаванне, ірраціональне в людському "я", внаслідок чого людина є конкретною неповторною особистістю. Заперечує буття сусп., виявляючи себе щодо нього як небуття, в якому на перший план виступає плинність, часовість, що надає екзистенції специфічного характеру буття, спрямованого в майбутнє. Право, протиставляючи емпіричне буття та екзистенцію людини. Позитивне право як результат досвіду, буття є штучним явищем. Свою життєву силу воно отримує від екзистенції, в процесі життєдіяльності людини в різних "граничних ситуаціях". Норма права прибічники - штучне явище, витвір свідомості, невідповідним екзистенції. Кауфман,Гассемер Герменевтика Сутність права у справедливості, яка передбачає формальну рівність людей, обмеження свавілля, сусп. безпеку. Для досягнення цього створюються позитивні правові норми відповідно до свого часу й місця. Право - процес, під час якого на основі живої історичної мови відбувається становлення конкретного історичного права. Поза процесом розуміння не може бути об'єктивної правильності права. Історичне право є ланцюгом подій, актів поведінки і ситуацій, яким повинні відповідати абстрактні норми. Не є приписами для виконання судовими та адмін. органами; своїми діями вони створюють правові форми.

94. Типологія політичних партій.

Типологія політичних партій П п — організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соц. верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю держ. влади або участі в ній. Пп відрізняються одна від одної походженням, місцем і роллю в пол. системі, соц. базою, ідеологією, програмою. Існує декілька класифікацій пол. партій за різними ознаками: За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні. За ставленням до сусп. прогресу: радикальні (революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не існує).За формами і методами правління та характером пол. поведінки: ліберальні, демократичні, диктаторські, тоталітарні.За принципами організації та членства: кадрові та масові.За місцем у системі влади: легальні, напівлегальні, нелегальні.За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські.За віросповіданням: християнські, мусульманські. Деякі політологи виділяють партії: прагматичні (виборчі), парламентські, харизматично-вождистські. Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями: -ставлення до держ. суверенітету; -соціально-економічні пріоритети;-ідейно-політичні засади. За ідейно-пол. спрямуванням виокремлюють: нац.-радикальні, нац.-демократичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, нац. меншин.

95. Головні процедури виборчої кампанії.

Головні процедури виборчої кампанії:

Політичні вибори не обмежуються самим тільки голосуванням. Це масова кампанія, широкий комплекс заходів та процедур для формування керівних органів у державі.

Головні з них наступні:

Призначення дати виборів. У більшості країн вибори проводять у встановлені законом строки. У парламентських республіках вибори за звичайних умов проводяться, коли спливає строк повноважень загальнонаціонального парламенту. Такі вибори називають черговими. Однак у випадках, визначених законом, парламент може бути розпущений. Тоді призначаються позачергові вибори.

Утворення виборчих округів та виборчих дільниць. Вибори проводяться по виборчих округах, які визначаються та встановлюються центральною владою в державі. Виборчим округом називають визначену сукупність виборців певної території, які обирають одну або іншу визначену кількість депутатів. Округ, від якого обирається один депутат, називається одномандатним (уніномінальним), коли ж одразу обирається декілька депутатів — багатомандатним (поліномінальним).

Формування виборчих комісій. Функція безпосереднього проведення виборів належить виборчим комісіям. Найчастіше утворюється така система виборчих комісій: Центральна виборча комісія, окружні та дільничні виборчі комісії.

Складання списку виборців.

Висування та реєстрація кандидатів. Виборчий процес починається з процедури висування й реєстрації кандидатів. У світі існує кілька способів висування кандидатів:

а) реєстрація через подання у відповідні органи заяви, підписаної самим кандидатом (інколи потрібно, щоб така заява була скріплена підписами певної кількості виборців);

б) висування кандидатів від імені партій, зборів громадян;

в) висування кандидатів, здійснюване у тому порядку, що й обрання (наприклад, первинні вибори, "праймеріз" в США).

В деяких країнах для того, щоб зареєструватись, потрібно внести грошову заставу. Дана норма була введена для того, щоб не давати можливості брати участь у виборах безвідповідальним кандидатам. Грошова застава залишається на користь держави, якщо кандидат не набирає встановлений законом відсоток голосів. Для висунення до парламенту Франції грошова застава — 1000 франків, Канади — 200 канадських доларів, Великобританії — 500 фунтів стерлінгів.

Від моменту реєстрації претендента на обрання на виборну посаду у відповідній окружній комісії для нього формально починається виборча кампанія. Відтепер він набуває статус кандидата в депутати і дістає право на проведення агітаційної кампанії. Статус кандидата обумовлено законом про вибори.

Передвиборна пропаганда і агітація. Починається передвиборна пропаганда і агітація з моменту реєстрації кандидата і закінчується напередодні голосування. У день голосування забороняється будь-яка передвиборна агітація. В різних країнах різним є термін, коли забороняється оголошувати в ЗМІ результати соціологічних досліджень та опитувань громадської думки про рейтинг партій, виборчих блоків, окремих кандидатів.

Голосування. Кульмінаційним пунктом усієї виборчої кампанії є голосування. Голосування може бути очним, коли сам виборець безпосередньо голосує, і заочним, коли його волю реалізують інші особи (за довіреністю), можливе голосування поштою. Такою формою голосування у Великобританії, Німеччині, Данії користуються 10% виборців.

96. М. Дюверже – засновник теорії політичних партій.

Моріс Дюверже у фундаментальній праці «Політичні партії», яка була опублікована в 1951 році, не тільки продовжив, а й логічно завершив низку блискучих досліджень з політичної соціології, підготовлених його попередниками. У монографії всебічно розглянуто питання походження політичних партій, дано об’єктивну оцінку їхніх місця та ролі в сучасному демократичному суспільстві, сформульовано найважливіші закономірності впливу виборчої системи та парламентаризму на їхній розвиток, визначено критерії класифікації партій і партійних систем. Саме завдяки своїй знаменитій праці М. Дюверже ввійшов в історію світової політичної думки як визнаний автор теорії політичних партій, фундатор сучасної партології.

«Головна мета цієї книги, – писав М. Дюверже, – в тому, щоб бодай у загальних рисах окреслити першу загальну теорію партій, надати об’єктивності галузі, де панують суб’єктивізм і упередженість».

У вітчизняних і зарубіжних довідкових й енциклопедичних виданнях міститься важлива, хоч і недостатньо повна, переважно фрагментарна інформація про науково-педагогічну та громадсько-політичну діяльність М. Дюверже. Зазначмо, що М. Дюверже (народився 5 червня 1917 року) – визнаний фахівець у галузі юридичної, політологічної та соціологічної наук. З 1955 року – доктор права та професор соціології Паризького університету.

Він викладав конституційне право та політичні науки в університетах Парижа, Женеви, Нью-Йорка, керував створеним ним Центром політичних досліджень, а згодом – Центром порівняльного аналізу політичних систем Сорбонни, працював політичним оглядачем газет «Монд» і «Нувель обсерватер», консультував уряди Франції, Мексики, Греції та інших держав з питань конституційного права та виборчих кампаній, був депутатом Європейського парламенту. Його було обрано членом Американської академії мистецтв і наук, почесним доктором багатьох зарубіжних університетів. З-під пера М. Дюверже виходили як академічні монографічні дослідження, підручники, так і яскраві оригінальні публіцистичні книги та статті, написані на злободенні теми й присвячені питанням тогочасного політичного життя Франції та Європи. Назвімо лише декілька його праць, які мають найвищий індекс цитування. Це, зокрема, підручник «Курс конституційного права» (1946), згадана монографія «Політичні партії» (1951), яка вважається класичною й активно використовується в навчальному процесі. Методологічне значення досі мають книги «Методи політичної науки» (1959), «Політичні інститути і конституційне право» (1960), «Політичні режими» та «Про диктатуру» (1961), «Методи соціальних наук» (1964). Вагомий внесок у розвиток політичних наук у Франції зробила опублікована в 1966 році книга М. Дюверже «Соціологія політики». Пафосом ідейно-політичної боротьби за втілення ідей і принципів демократичного розвитку французької і всієї європейської спільноти сповнені такі його науково-публіцистичні книги, як «Демократія без народу» (1967), «Янус: два обличчя Заходу» (1972), «Республіканська монархія» (1974), «Відкритий лист соціалістам» (1976), «Шах королю» (1978), «Республіка громадян» (1982), «Настільна книга співіснування» (1986), «Ліберальний заєць і європейська черепаха» (1990) та інші.

Одним із підсумків ефективно організованої М. Дюверже в Центрі порівняльного аналізу політичних систем роботи з вивчення уроків політичного розвитку в ХХ сторіччі, виявлення закономірностей функціонування й еволюції політичних режимів, шляхів політичного процесу стала опублікована під редакцією французького дослідника книга «Напівпрезидентські режими», в підготовці якої взяли участь відомі фахівці з європейських країн.

Примітною рисою публікацій М. Дюверже є їхня очевидна актуальність. Автору, як зазначали французькі видавці, притаманні незалежність мислення, логічна чіткість, глибина й масштабність поглядів.

Проте квінтесенцією наукових ідей М. Дюверже в царині політологічної соціології цілком слушно вважається його вже згадувана класична фундаментальна праця «Політичні партії». Саме завдяки цій книзі М. Дюверже й досі залишається відомим і популярним ученим як у Франції, так і далеко за її межами. Завдяки глобальному характеру політологічної проблематики, різноманітності емпіричної бази, високому рівню теоретичних узагальнень і прозорливим науковим передбаченням ця фундаментальна праця здобула міжнародне визнання, її перекладено понад 20 мовами світу.

Уже на перших сторінках М. Дюверже чітко й лаконічно поставив стратегічне завдання наукового дослідження – розробити загальну теорію партій, яка могла б стати фундаментом і методологічним орієнтиром для поглибленого вивчення партологічної проблематики. Указуючи на складність такого завдання, але водночас підкреслюючи його необхідність, автор зазначав: «Ми потрапили в замкнене коло… Тільки численні та достатньо ґрунтовні монографії дозволять колись побудувати загальну теорію партій. Проте такі монографії не зможуть бути по-справжньому глибокими, якщо їх написати в умовах повної відсутності загальної теорії партій».

Слід наголосити: М. Дюверже блискуче реалізував головну мету своєї книги. Використовуючи системний підхід і метод структурно-функціонального аналізу, французький учений розробив теоретичну модель сучасної політичної партії, з нових методологічних позицій підійшов до одного зі стрижневих категоріальних понять партології. На його думку, сучасна партія – це партія, яка здатна реалізувати загальне виборче право, сформувати парламентську більшість шляхом використання інститутів і механізмів демократичного суспільства. На відміну від своїх попередників він розглядає сучасну політичну партію не як ідейну чи соціально-класову єдність, а насамперед як єдність структурно-функціональну. Виходячи з цього, формулює одне із ключових положень: сутність сучасних політичних партій найповніше та найглибше розкривається через їхню організацію. Використовуючи структурний підхід до аналізу масових політичних партій, М. Дюверже як найважливіші атрибути партійних угруповань виокремив такі їхні характерні риси: особливості структури, тривалість існування, фактури організаційної будови.

Утворення та становлення політичних партій – це складний процес, що залежить від соціального й культурного контексту в конкретному суспільстві. У найзагальнішому вигляді партія формується із прибічників того чи іншого політичного курсу в достатньо локальних кон’юнктурних умовах, які згодом змінюються, що змушує вносити відповідні корективи й до діяльності самої партії. Розглядаючи цей важливий сегмент партологічної проблематики, М. Дюверже, зокрема, вважає, що важливою характеристикою розвитку партії та її базису є її зв'язок із владними структурами чи опозиційними групами. Для визначення генези будь-якої партії, на думку французького вченого, доцільно з’ясувати питання, з кого саме формується основне ядро партійних активістів у момент її утворення: з людей, причетних до влади та наділених владними функціями, чи з опозиціонерів, про існування яких політики можуть навіть не здогадуватися. М. Дюверже доходить висновку, що виникнення й розвиток політичних партій пов'язані з розширенням демократії та прав представницьких інституцій.

Слід зазначити: важливим внеском у партологію є здійснена М. Дюверже класифікація політичних партій і партійних систем. Залежно від ідеології, яку покладено в основу партійних політичних програм, він виокремив консервативні, ліберальні, соціалістичні, комуністичні та фашистські партії. В основу типологічного критерію поділу партій на масові та кадрові М. Дюверже поклав декілька організаційних ознак: історія виникнення, характер членства в партії, джерела фінансування, пріоритетні форми партійної діяльності, характер взаємовідносин між керівництвом, членами партії та її представниками у структурах влади. Використовуючи ці критеріальні ознаки, він, зокрема, вказав, що кадрові політичні партії є нечисленними, характеризується аморфністю організаційної структури, відсутністю фіксованого членства та членських внесків. Такі партії діють переважно під час передвиборних кампаній, а в період між ними – в парламентських групах.

97. Елементи політичних партій.

Політична партія - це організована група громадян, що виражає інтереси тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за державну владу і її використання.

Що відрізняє партію від інших суспільно-політичних організацій і груп тиску?

1. Організаційна оформленість: стійкі внутрішньопартійні відносини і наявність розгалуженої структури на загальнонаціональному, регіональному і місцевому рівнях (виборні центральні органи і сітка регіональних відділень).

2. Відкрита налаштованість на владу. Ця ознака відрізняє партії не тільки від суспільних рухів, але й від груп тиску. Останні часом володіють реальною владою, але не афішують цього, віддаючи перевагу озвученню своїх інтересів через партійних лідерів.

3. Пошук масової опори: безпосередньо активних членів і виборців. Це вимагає від партій проведення агітаційної роботи, пропаганди своїх доктрин.

4. Ідеологічність партійних доктрин. Правда, у сучасній практиці поширений феномен електоральних партій, в яких ідеологія виступає на задній план, а головними функціями стає висування кандидатів: мобілізація виборців на підтримку кандидата. На думку відомого французького політолога М.Дюверше, такими є демократична і республіканська партії США - свого роду команди спеціалістів з завоювання голосів і адміністративних посад. Але в будь-якому випадку партія пропонує своїм послідовникам певну систему орієнтацій стосовно стратегії розвитку суспільства.

5. Наявність програмної мети - певного проекту розвитку суспільства. Програма відображає інтереси окремої соціальної групи або претендує на вираження інтересів більш широких мас.

98. М. Острогорський про “теорію кокусу”.

В центрі наукового дослідження М.Острогорського – проблема внутріпартійного механізму влади, ролі та місця кокусу в діяльності партій нового типу. Під кокусом він розумів таку первісну партійну ланку, яка забезпечувала зв’язок політичного керівництва з масами. Сам факт утворення такого єдиного центру, який отримав назву головного кокусу, в концепції М.Острогорського виступає як вирішальна стадія консолідації партії, початок її бюрократизації та централізації.

”Кокус, який групував навколо себе всіх передових і відданих членів партії – скоро стає фракційною фортецею для групи, яка наповнена сектантським духом, і кокус був тим більш нестерпним і претензійним, що народна форма його організації давала йому привід видавати себе за єдиного і законного представника ліберальної  партії.- пише М.Острогорський.- Цей дух кокусу не забарився проявити себе в здійсненні ним свойого першого завдання: призначенні кандидатів для парламентських виборів”. Дане положення М.Острогорського знаходить своє продовження у теорії плебісцитарної демократії М.Вебера.

На відміну від традиційних носіїв влади, кокус, не лише не старається афішувати свій вплив в суспільстві та партії, а навпаки, намагається приховати його. Виникнувши спочатку як спеціалізований орган, що забезпечує зв’язок між парламентською фракцією та групами виборців, кокус з часом перетворюється у інститут, що займається мобілізацією населення на підтримку тієї чи іншої програми, координацією всієї партійної роботи в масах, підбором і призначенням функціонерів на керівні посади в центральному та місцевому апараті, і нарешті пропагандою партійної ідеології. Суть влади кокусу полягає в маніпулюванні матеріальними ресурсами, кадрами, інформацією. З самого початку свого існування кокус заявив про себе як про грізну силу, яка для зміцнення своєї влади та престижу не рахується ні з чим і може усувати навіть достатньо авторитетних політичних діячів.

Таким чином кокус представляє собою механізм, який дозволяє невеликій групі людей контролювати і направляти поведінку мас. Як говорить М.Острогорський достатньо купки людей, щоби створити могутню організацію, яка охоплює своїм впливом тисячі виборців. Кокус протиставляється реальним і живим політичним силам. Створюючи ілюзію реальності, умовні сили впливають на свідомість та поведінку людей. Удосконалення техніки ідеологічного впливу на маси зробило можливості кокусу практично безмежними. Неформальний центр керує організацією виборчої кампанії в суспільстві, пресі та парламенті, що дозволяє йому повернути громадську думку зразу ж в діаметрально протилежному напрямку.

З утворенням кокусу процес концентрації та централізації влади на цьому не зупиняється, а іде значно далі. Розвиток транспортних засобів та засобів комунікації ще більше посилюють ці тенденції. Під контролем центрального кокусу опиняється вся країна. Партійна організація набирає форми “партійної машини”. “Життя партії,- писав М.Острогорський,- зводиться до добре розіграного шоу. Жодної гнучкості, еластичності в рухах, по всій лінії строга гра, причому все наперід відредаговано, виключаються будь-які прояви ініціативи. Поширення ідей, конфлікти поглядів, демонстрації політичних почуттів… - все це є предметом виробництва, як на якій небудь Манчестерській фабриці чи на Бірмінгемському заводі”.

Розроблена М.Острогорським концепція кокусу була гідно оцінена і продовжує відігравати важливу роль і в сучасній соціології політичних партій. Таким чином М.Острогорський достатньо чітко визначив протиріччя між демократією і політичними партіями. Криза демократії, про яку писав М.Острогорський, стала таки реальністю там, де повалення абсолютизму в ході народних революцій ХХ ст. привело не до створення ліберальних режимів, а до панування масових монолітних політичних партій із вождистською структурою влади. Типовим прикладом цього була Веймарська республіка.

Значне місце у праці М.Острогорського займає обгрунтування позитивної програми виходу із існуючої ситуації. На місце політичних партій старого типу, які мають постійну структуру і організацію, що захоплені лише боротьбою за владу він пропонує створити вільні громадські асоціації, рухи, ліги, які ставлять перед собою більш конкретні завдання. Вони повинні бути дуже гнучкими і членство у одній із них не повинно виключати членства у іншій. З появою такого роду громадських асоціацій, які сприяють залученню громадян в політичне життя, М.Острогорський пов’язував великі надії. Він виступає проти ідеї Ж.-Ж.Руссо про “загальну волю”, яка веде до уніфікації людей. Загальна воля, на думку М.Острогорського, є втіленням різних переконань.

“Завдання, яке слід виконати – колосальне – потрібно повернути громадянину владу над державою і відновити дійсні цілі цієї держави; потрібно ліквідувати поділ між суспільством і політичним життям і анулювати розрив між політикою та мораллю; потрібно, щоб громадянська байдужість поступилася місцем активній і пильній громадській свідомості; потрібно, щоб свідомість громадянина звільнилася від формалізму, який її опанував, щоб виборці і вищі керівники влади підпорядкували свою політичну діяльність суті справи, а не умовності фраз; потрібно, щоб переваги характеру і розуму, іншими словами істинне управління лідерів, витіснене політичним механізмом, було відновлене у праві очолювати собою управління республіки; в політичному суспільстві необхідно відновити як авторитет так і свободу, які узурповані людьми, що торгують суспільним благом під прапором партії та ім’ям демократії”.

Фундаментальним недоліком парламентської демократії на який так переконливо вказав М.Острогорський є відчуження суспільства від управління і державної влади. Він показав яким чином при наявності рівного виборчого права основна маса населення тим не менше витісняється із активного політичного життя, стає об’єктом маніпулювання зі сторони партійної еліти.

99. Р. Міхельс і його “залізний закон олігархії”.

Праця М.Острогорського справила значний вплив на формування поглядів іншого теоретика політичних партій – Роберта Міхельса. Його основна книга “До соціології партій в сучасній демократії” (1910) була присвячена проблемі олігархічних тенденцій в масових партіях нового типу. Загалом Р.Міхельс повязував діяльність партійних структур із “загибеллю демократії”.

Своє вчення про партії він будує на узагальненні досвіду німецької соціал-демократії перед першою світовою війною. Вчений аналізує розвиток масових партій і процес перебудови партійно-політичних інститутів в умовах виходу на політичну арену широких мас трудящих. Його концепція відображає переломний момент в життєдіяльності партій – перехід від вільних об’єднань однодумців  елітарного типу до організацій з розгалуженим бюрократичним апаратом, націленим на вербування масової членської бази, завоювання максимального числа голосів. 

“Без організації демократія немислима.- зазначає Р.Міхельс,- Всякий клас, що пред’являє суспільству певні вимоги… потребує як економічної так і політичної організації, як єдиного засобу для здійснення сукупної волі. Організація, заснована на принципі найменшої трати сил, тобто на максимально можливій економії сил, є готовою зброєю слабих у боротьбі із сильними”. Безпосередня реалізація сукупної волі неможлива в силу формально-технічних причин. “До прийняття навіть самих необхідних рішень безпосередньо і самостійно суверенні маси є не здатними. Неможливість прямої, як і можливість представницької демократії визначаються насамперед чисельністю. Та ж сама постановка питання і відповідь на нього можуть сьогодні бути віднесені і до організації партії. У великих промислових центрах робітнича партія нараховує сотні тисяч членів, і ведення справ цієї гігантської корпорації вже неможливе без представницької системи. Очевидно, що використання такої величезної маси людей, які належать до єдиної організації, як основи прямого прийняття рішень, практично  неможливе. Так виникає потреба у делегатах, які виступають в підтримку інтересів мас і полегшують останнім виконання їх волі.”

Однак політично необхідний принцип організації таїть в собі серйозну небезпеку і веде до серйозних змін у діяльності самої організації. У всякій, навіть найбільш демократичній групі, підготовка і здійснення будь-якої акції потребує лідера. Спочатку даний лідер є лише слугою мас. Основу організації складає принцип рівноправності всіх членів, який гарантує максимальній кількості її членів участь у прийнятті рішень. Всі мають право обирати і бути обраними. Всі посади в організації є виборними. Партійні чиновники підкоряються виконавчим органам масової волі і знаходяться в постійній залежності від всієї партії і можуть бути нею відкликані. По відношенню до своїх вождів маса членів партії є всесильною. Однак далі, в міру ускладнення завдань і зростання індивідуальних вимог до партійного керівництва розвиток партійної організації відбувається в напрямку обмеження природнього відбору лідерів і посилення ролі останніх в житті організації. “Ініціатива і здатність формувати точку зору стають таким чином професією вибраних, в той час як масам залишають можливість проявляти таку більш пасивну чесноту як дисципліну. Вожді, які спочатку були лише виконавцями волі мас, стають незалежними, звільняються від мас. Визнання організації – це завжди вираження тенденції до олігархії. Суть всякої організації (партії, профспілок і т.д.) містить в собі завжди глибоко аристократичні риси. Організаційна машина, яка створює масивні структури викликає в організованих масах серйозні зміни. Відношення вождя до мас вона перетворює у свою протилежність. Організація завершує остаточний поділ всякої партії чи профспілки на меншість, що керує і бльшість, якою керують. З посиленням організації демократія починає зникати. За правило можна вважати наступну закономірність: влада вождів зростає пропорційно росту організації”. 

Із зростанням організації ускладнюється процес управління нею. Члени організації все частіше змушені відмовлятися від самостійного регулювання цілого ряду питань і навіть їх перевірки. Їм все частіше доводиться при цьому довіряти платним функціонерам, іншим довіреним особам. В такий спосіб формується строго відособлена бюрократія. “Таким чином, немає сумніву в тому, що бюрократизм олігархічної партійної організації зумовлений практичною формальною необхідністю. Він представляє собою неминучий продукт всякого принципу побудови організації як такої. Проти цього закономірного руху не здатний нічого зробити навіть радикальний напрям в соціал-демократичній партії”. Результати свого дослідження Р.Міхельс формулює як “залізний закон олігархії”. Загалом Р.Міхельс вважав демократію несумісною з партіями ні в плані їх внутрішньої організації, ні на державному рівні.

100. Влада як суспільне явище.

Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи ним є політична влада. Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї точиться політична боротьба, вона – джерело соціального управління, яке, в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.