4. Принципи державного управління

Принципи державного управління – це закономірності, відносини, взаємозв’язки, керівні засади, на яких ґрунтуються його організація та здійснення і які можуть бути сформульовані в певні правила. При цьому принципи не повинні сприйматися як постулати. На кожному етапі розвитку суспільства і держави постає потреба виокремлення та визначення принципів державного управління, оскільки очевидно, що не всі його закономірності, відносини і взаємозв’язки пізнано й описано через принципи. Практичне значення і дія принципів державного управління не залежать від них самих, а повністю визначаються ставленням до них людей.

До принципів державного управління належать:

1) принцип верховенства права. Принцип верховенства права в Україні закріплений у ст. 8 Конституції. Відповідно до нього Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України й повинні відповідати їй;

2) принцип законності. Законність в управлінні означає: а) точне й однакове виконання законів всіма органами виконавчої влади; б) відповідність управлінських дій державній волі, яку висловлено в законах; в) прийняття рішень у межах компетенції, у встановленому порядку і певної форми; г) неможливість зміни компетенції державного органу ним самим; д) ефективний контроль за дотриманням законів [7, с. 13]. Дотримання принципу законності в державному управлінні передбачає:

– утворення управлінських органів на підставі суворого дотримання чинного законодавства;

– функціонування державних органів і органів місцевого самоврядування виключно у межах правових приписів;

– високу свідомість і дисциплінованість службовців апарату управління.

Законність як найважливіший принцип діяльності фіксується у нормативних документах, які визначають правовий статус суб’єктів державного управління [6, с.23];

3) принцип гласності. Гласність – це відкритість діяльності органів виконавчої влади, обнародування рішень, які ними приймаються, результатів їх діяльності, надання громадянам та їх об’єднанням необхідної інформації. Винятки з цього принципу становлять випадки, коли певні відомості не може бути розголошено (які становлять державну, військову або службову таємницю, якщо їх розголошення порушує законні права громадян або завдає шкоди громадському порядку, безпеці, здоров’ю населення і моралі) [3, с. 11];

4) принцип поєднання демократизму і централізму – самостійне вирішення органами виконавчої влади питань, віднесених до їх компетенції; підпорядкування нижчих органів вищим;

5) принцип науковості управління передбачає використання наукових досягнень у процесі прийняття та реалізації управлінських рішень, урахування об’єктивних законів суспільного розвитку;

6) реальної відповідальності органів виконавчої влади та їх посадових осіб за результати своєї роботи. Принцип відповідальності органів виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу перед людиною і державою випливає зі змісту статей 3, 17, 19 Конституції України тощо. Згідно зі ст. 3 Конституції держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Органи виконавчої влади відповідальні перед Президентом України, підконтрольні й підзвітні Верховній Раді України в межах, передбачених статтями 85, 87 Конституції України, органам виконавчої влади вищого рівня, а також районним і обласним радам у межах, установлених законом. Рішення вищих органів є обов’язковим для нижчих згідно з розподілом їх повноважень. Взаємовідносини вищих і нижчих органів виконавчої влади здійснюються на основі субординації [9];

7) поєднання колегіальності і єдиноначальності. Сутність єдиноначальності полягає в тому, що керівник конкретного рівня управління користується правом одноособового вирішення питань, що входять до його компетенції. По суті, це надання керівникові органу широких повноважень, які необхідні йому для виконання покладених на нього функцій управління, реалізації персональної відповідальності. Колегіальність передбачає вироблення колективного рішення на основі думок керівників різного рівня, а також виконавців конкретних рішень. Дотримання правильного співвідношення між єдиноначальністю та колегіальністю складає одне з важливіших завдань управління, від вирішення якого багато в чому залежить його ефективність і дієвість [11, с. 118];

8) принцип участі громадян в державному управлінні. Громадяни можуть брати участь в управлінні як особисто, так і через різноманітні об’єднання. До форм участі громадян в управлінні належать обговорення проектів державних рішень, участь в референдумах, участь у роботі різних органів на громадських засадах (виконкомів, рад, адміністративних комісій тощо), робота позаштатними та громадськими інспекторами тощо;

9) принцип раціонального співвідношення цілей та способів їхнього досягнення з ресурсним забезпеченням містить вказівку на необхідність попереднього визначення «ціни» кожного рішення, що приймається, причому не тільки в економічному, але й у політичному, моральному та інших аспектах. Цілі управління обумовлюють вибір способів їх досягнення. Способи залежать від цілей, але не можуть бути ідеальними, оскільки кожна система має ресурсні обмеження. Ступінь співвіднесеності вказаних елементів визначає кінцеву ефективність управління. Так, якщо цілі не є чіткими або суперечать одна одній, то можуть бути вибрані та здійснені нераціональні витратні способи їхнього досягнення, може виникати дефіцит ресурсів, що розпорошуються через відсутність ясно сформульованих цілей та завдань [11, с. 118].

Критерієм ефективності використання принципів державного управління є перш за все досягнення системності державного управління, а за її допомогою – гармонійності та комплексності суспільного життя в цілому та його окремих сфер.