78. Розвиток місцевого самоврядування у середньовічній Німеччині. Любекське і Магдебурзьке право.

У ранньому Середньовіччі міста були нечисленними і відігравали роль укріплених адміністративних центрів (фортець-бургів), церковних резиденцій. У Х1-ХП століттях виникають передумови для виникнення феодальних міст як центрів ремесла і торгівлі. Населення середньовічного міста налічувало до 5 тис. чоловік і складалося з ремісників, крамарів, слуг, трактирників, цирульників, феодалів та королівської адміністрації, інтелігенції (нотаріусів, лікарів, викладачів). Міста розташовувалися на землях феодалів і були їхніми колективними васалами, тому в руках феодалів зосереджувалася вся міська влада. Частина городян перебувала в особистій залежності від сеньйора.

В X-XIII століттях у Західній Європі розвивається комунальний рух - міста розпочинають боротьбу за звільнення від феодальних повинностей, за торговельні привілеї та міське самоврядування, через що міста здобувають свої права або після тривалої збройної боротьби, або викупивши їх у феодала. Більшість міст стають містами-комунами. Вони звільнялися від феодальних повинностей, мали органи самоврядування, але сплачували феодалу грошову ренту. Такі міста могли виступати колективними сеньйорами стосовно селян околиці. Деякі міста набули статусу міст-республік (міста Північної Італії: Венеція, Генуя, Флоренція, Болонья; "імперські міста" в Німеччині: Любек. Нюрнберг, Франкфурт-на-Майні). Міста-республіки були незалежними і часто створювали торговельно-політичні союзи, наприклад Ганзейський союз, який об'єднав понад 100 міст Північної Європи.

Міський стан бюргерство володів низкою привілеїв: особиста свобода, підсудність міському судові, участь у міському ополченні, право участі у виборах органів міського управління. Але бюргерство розпадалося на соціальні прошарки:

1) патриціат - спадкова замкнена група міської аристократії (майстри, купці);

2) середні прошарки - ремісники, крамарі (яточники, рознощики), домовласники;

3) плебейські прошарки - наймані працівники, біднота.

У XII столітті статус повноправного городянина-бюргера перестає поширюватися на плебейські низи. Вони відлучаються від міського самоврядування. У XIV столітті бюргерами стали називатися тільки заможні прошарки міста.

Характерною особливістю міста була його корпоративна організація. Особи певної професії об'єднувалися в особливі спілки - цехи, гільдії, братства.

Належність до цеху була обов'язковою умовою для зайняття ремеслом. Цех установлював монополію на певний вил ремесла, тобто контролював виробництво і продаж продукції, захищав від конкуренції, нормував кількість підмайстрів та учнів, регламентував трудові стосунки. Очолював цех майстер - власник засобів виробництва. Для обіймання місця майстра вимагалися свідоцтво про навчання, відмінна характеристика, великий внесок до каси цеху, виконання видатної роботи. До цеху входили ремісники - підмайстри та учні. Останні навчалися майстерності від двох до 12 років, їхня праця не оплачувалася. Процес замикання цеху перетворив майстрів на вузьку, спадкову групу. Це призвело до боротьби між майстрами і підмайстрами. Для захисту своїх прав підмайстри стали створювати власні спілки взаємодопомоги ~ братства. Цехова система не одержала поширення в Північній Європі та на Півдні Франції. Тут існувало вільне ремесло, але виробництво і захист від конкуренції регламентувалися органами міського самоврядування.

На кшталт ремісничих цехів створювалися купецькі гільдії - об'єднання купців за професійними інтересами. Вони забезпечували членам гільдії торговельну монополію або торговельні привілеї, правовий захист, взаємодопомогу. Гільдії були релігійними і військовими організаціями. Поступово стали створюватися сімейні купецькі компанії - торговельні будинки. З розвитком міжнародних зв'язків виникають купецькі філіали в інших містах. Відповідно з'являються посади консулів, які захищали інтереси міста і городян за його межами.

Органи міського самоврядування створювалися на принципах представницького, строкового правління. У різних містах існували свої традиції у сфері міського управління. У континентальній Європі міське самоврядування здійснювалося колегіальними органами - радою або магістратом. У свою чергу вони обирали бургомістра, судову колегію (шефенів, скабінів) та інших посадових осіб. Магістрат мав право визначати податки, збирати військо, укладати союзи, карбувати гроші, визначати систему мір і ваги, встановлювати торговельні правила, реєструвати договори тощо. Спочатку члени магістрату обиралися на певний строк (один рік), потім влада ставала довічною. В Англії колегіальних органів не існувало, міська община безпосередньо обирала посадових осіб (управителів, збирачів податків, поліцейських, суддів).

Міста існували в умовах правової автономії. Спочатку міське право фіксувалося міськими статутами і хартіями, в яких закріплювалися права і свободи міст. Потім норми міського права розвивалися у формі прецедентів - рішень, які ухвалювалися міською радою в окремих випадках. Вони записувалися до міської книги і застосовувалися за аналогією. Пізніше з'явилися закони, статути, постанови, укази. Вони оголошувалися на торговій площі і оприлюднювалися. З часом відбувається систематизація міського права. Найбільшими системами міського права стали Любекське право (Ганзейський союз) та Магдебурзьке право (Німеччина, Чехія, Австрія). Наприклад, Магдебурзьке право було систематизовано у п'яти книгах (перша - органи управління, друга - судова організація, третя - скарги, четверта - родинне право, п'ята - неоднорідні норми і рішення).

У змісті міського права виділяються норми, які регулювали організацію міського життя та управління містом, і норми, які регулювали статус городянина.

Міське право поширювалося тільки на городян. Поселення у місті було вільним, але статус повноправного городянина передбачав ценз осілості (три місяці). Після цього строку новий мешканець користувався покровительством міського права, а феодально-ленні стосунки городянина припинялися. Усім городянам гарантувалося рівне правосуддя. Мешканців міста не можна було судити поза містом (за винятком скарги королю), арештовувати без судового розгляду.

Міське виборче право було цензовим: міські низи не мали виборчого права. Пасивним виборчим правом користувалися тільки.

Хоча міське право було частиною феодального права, воно підготувало появу майбутнього буржуазного права і сприяло створенню єдиних правових традицій Західної Європи. У межах міст розвивалося торговельне і міжнародне право. Торговельна революція XI XII століть призвела до появи нових правових інститутів: інституту зворотніх паперів; інституту кредитних гарантій; інституту юридичних осіб; інституту збанкрутування: векселя.

Міський суд не був спеціалізованим органом, не відділявся від адміністрації і навіть міг виконувати функції міської ради (реєстрація домовленостей, управління міською власністю). Судді обиралися з числа правочинних, авторитетних городян. Суддя розбирав справи одноособово, його рішення були остаточними.

Незначні справи вирішувалися на рівні гільдійського та цехового самоврядування.

Міське право самоврядування в Європі стало результатом боротьби міст проти феодального сеньйорального права і часто досягалося за викуп. Спочатку воно склалося у XIII столітті у місті Магдебургзі, згодом поширилося на міста Східної Німеччини, а потім на Східну Пруссію. Внаслідок німецької експансії воно було сприйняте Силезією, Чехією, Угорщиною, Польщею та Литвою. З XVI століття міське право проникло в Україну (Київ, Чернігів, Полтава). У цілому магдебурзьке право подібне до середньовічного права самоврядування французьких міст-комун. В основу магдебурзького права покладено привілеї, даровані у 1188 році Магдебургу його архієпископом, а також прецеденти суду шефенів Магдебурга, норми Саксонського зерцала. За магдебургським правом міста одержували самоврядування, звільнялися від феодальних повинностей (за винятком обозної), отримували судовий та податковий імунітети (незалежність), право власності на міські землі. Магдебурзьке право надавало мешканцям міст, переважно міському торговельно-ремісничому патриціату, право і порядок обрання органів управління - магістратів, бургомістрів, міських рад. Воно встановлювало порядок оподаткування, регламентувало діяльність купецьких об'єднань, містило норми цехового права, регулювало організацію ринків та визначало порядок відправлення правосуддя.

Разом з тим магдебурзьке право за своїм змістом залишалося правом феодальним, оскільки включало елементи соціальної нерівності, обмежувало права підмайстрів, учнів, міського плебсу. В литовських та білоруських містах воно зумовлювало привілейованість німецького населення, а в Білорусі та Україні - польського; осіб православного віросповідування позбавляло права вільного проживання, участі в органах міського самоврядування. Наприклад, у Львові українцям (вони називали себе русинами) дозволялося селитися тільки на "русинській" вулиці, їм заборонялося записуватися до цеху, утримувати корчму, під час поховання дозволялося супроводжувати померлого тільки через ворота, призначені для вивезення сміття.

У містах з магдебурзьким правом тривалий час вищою апеляційною інстанцією був суд міста Магдебурга (для Пруссії такою інстанцією з 1215 року було місто Хелмно - звідси Хелминське право). У містах Польщі, у тому числі білоруських та українських, відповідно до розпорядження короля Казимира III слід було звертатися до суду міста Кракова. Магдебурзьке право відбивалося у збірниках, які укладалися суддями, коментаторами.

79. Вплив Великої французької революції на німецькі держави. Утворення Рейнського союзу (1806 р.).

80. Наслідки наполеонівського панування в Німеччині. Характеристика політичної системи Німецького союзу (1815р.).

81. Революція 1848-49 рр. і невдала спроба демократичного об’єднання Німеччини «знизу».

82. Боротьба Пруссії і Австрії за гегемонію в Німеччині. Утворення Північно-німецького Союзу (1866 р.).

83. Австрійсько-угорський компроміс 1867 р. і утворення подвійної Австро-угорської імперії.

84. Утворення Німецької імперії та її державний устрій за Конституцією 1871 року.

Буржуазна революція 1848 року в Німеччині зазнала поразки. Завдання, які стояли перед революцією, – соціально-економічне (ліквідація феодальних відносин) і політичне (об'єднання країни) не були вирішені. Об'єднання Німеччини залишалося невідкладним завданням. Політична роздробленість гальмувала подальший економічний розвиток. Вона була основою реакційних політичних режимів.

Різні соціальні групи боролися за об'єднання країни. В цьому були зацікавлені буржуазія, частина юнкерства, робітничий клас, селянство.

Вирішення такого загальнонімецького питання можливе було двома шляхами: революційним — через великонімецьку республіку, і реакційним — через об'єднання країни під владою одного із німецьких монархів за допомогою насильницьких, грабіжницьких воєн. І слід визнати, що об'єктивно обидва варіанти були можливими.

Серйозною спробою реалізувати революційний варіант була революція 1848 року. Однак утворити великонімецьку республіку не пощастило.

Залишався реакційний варіант, а саме — об'єднання силою, під зверхністю наймогутнішої німецької держави.

Гегемоном серед німецьких держав спочатку вважалася Австрія. Але поступово на перше місце виходить Пруссія. У 1861 році королем Пруссії стає Вільгельм, який з метою посилення Пруссії вносить у ландтаг проект рішення про створення чотирьохсоттисячної армії. Ландтаг був проти цього, але Вільгельм витрачає необхідні суми без згоди ландтагу. В 1862 році він призначає міністром-президентом представника прусського юнкерства Отто фон Бісмарка, переконаного монархіста, прихильника рішучих дій.

Бісмарк відразу перейшов у наступ. Він роз'яснював парламентській опозиції, що її «паперова конституція і парламентське голосування не варті мідного гроша», що він буде до кінця «боротися з лібералізмом» і не допустить «хазяйнування парламенту». Бісмарк розпускає палати, провадить військову реформу, значно збільшуючи чисельність армії. «Не промовами і не голосуванням вирішуються найважливіші питання часу, — казав Бісмарк, — а залізом і кров'ю».

Посилившись, Пруссія починає загарбницькі війни, боротьбу за насильницьке приєднання сусідніх держав. У 1861 році відбулася війна проти Данії, внаслідок якої в Данії були відібрані Шлезвіг і Гольштинія. В 1866 році в битві при Садовій було розгромлено австрійську армію. Після цього Австрію виключили з Німецького союзу.

Перемога над своїм основним супротивником дозволила Пруссії створити об'єднання частини німецьких держав під власним керівництвом. У 1866 році було утворено Північнонімецький союз, що об'єднав двадцять одну німецьку державу, а 1867 року — прийнято Конституцію Союзу. Президентом Північнонімецького союзу Конституція визначила прусського короля. Він отримав всю повноту виконавчої влади, яку він доручав союзному канцлеру, що відповідав тільки перед президентом. Створювалися також дві палати: рейхстаг, який обирався населенням, і союзна рада з представників окремих держав. Так під гегемонією Пруссії було об'єднано частину Німеччини.

За межами утвореного Союзу залишалися південнонімецькі держави, їх приєднанню до Союзу заважала Франція. Конфлікт між Пруссією і Францією знайшов своє завершення у франко-прусській війні 1870 року. Перемога була на боці Пруссії, яка отримала контрибуцію з Франції і приєднала ряд південнонімецьких територій. Вісімнадцятого січня 1871 року в Версалі Вільгельм І був проголошений німецьким імператором. Так виникла нова (друга) Німецька імперія.

Шістнадцятого квітня 1871 року установчий рейхстаг прийняв Конституцію Німеччини. Союзна територія складалася з двадцяти двох монархій і трьох вільних міст. Конституція передавала всю повноту суверенних прав Німецькій імперії в цілому. «Імперія користується правом законодавства в межах союзної території на підставі змісту даної конституції і притому так, — було сказано в статті 2,— що імперські закони вважаються вищими від законів кожної держави». Імперському законодавству підлягали такі важливі справи, як зовнішні відносини, військо і військовий флот імперії, митне і торгове законодавство, законодавство про податки, які йдуть на потребу імперії, визначення системи мір і ваг, законодавство про цивільне, карне право і судочинство і т.д.

Окремі держави, що входили до складу імперії, зберігали свої конституції, ландтаги, уряди, але їх автономія була дуже обмеженою.

Імперське законодавство здійснювалося рейхстагом і союзною радою (бундесратом). Рейхстаг обирався спочатку на три, а потім на п'ять років. Збирався щорічно. Ніякого контролю над міністерствами рейхстаг не мав. Союзна рада складалася з представників союзних держав, призначених їх урядами. Всього було п'ятдесят вісім депутатів. Кожна держава отримувала певну кількість голосів — від одного до шести. Але Пруссії було надано сімнадцять голосів. Поряд з рейхстагом союзна рада брала участь у законодавстві, утворювала постійні комітети. Вона могла засідати самостійно, рейхстаг такої можливості не мав, Бундесрат мав право передавати імператору своє рішення щодо розпуску рейхстагу.

Главою імперії був Німецький імператор (кайзер) — король Пруссії. «Головування в союзі належить королю Пруссії, — було сказано в статті 11 Конституції, — який має титул Німецького імператора». Йому належало право скликати і закривати рейхстаг і союзну раду. Він призначав чиновників, а в разі необхідності давав розпорядження про їх відставку.

Особливе місце займав єдиний імперський міністр з величезними повноваженнями — імперський канцлер. Він призначався імператором і відповідав лише перед ним. Головував у бундесраті, керував постійними комітетами, підписував закони після імператора. За поданням канцлера імператор призначав і звільняв статс-секретарів закордонних справ, внутрішніх справ, адміралтейства, скарбниці і колоній.

Спеціальний розділ Конституції був присвячений імперській армії. Кожен німець повинен був служити в армії сім років, витрати на армію несли усі держави. Але і в мирний, і в воєнний час армія перебувала під командуванням імператора.

Конституція забезпечувала панування Пруссії в Німецькій імперії. Основний закон досить чітко відбивав гегемонію Пруссії в Союзі. Про це свідчили такі факти: головування в Союзі належало королю Пруссії, тобто імператору (ст. 11), в бундесраті Пруссія мала сімнадцять голосів, а зміни в Конституції вважалися недійсними, якщо чотирнадцять голосів будуть подані проти (статті 6 і 78), головував в союзній раді канцлер, який призначався королем Пруссії (ст. 15), армія була підпорядкована імператору — прусському королю (ст. 63), в армії було введено «в повному обсязі прусське військове законодавство» (ст. 61), імператор мав право оголосити на воєнному стані кожну частину імперії (ст. 68), було в нього і право екзекуції — покарання члена Союзу, який не хотів визнавати рішення імперії (ст. 19).

Особлива увага приділялася в Німецькій імперії поліції. Поліцейський корпус був підпорядкований статс-секретарю внутрішніх справ, що забезпечувало централізацію і давало можливість встановити найсуворіший поліцейський режим.

Судова система Німеччини визначалася Законом про судові установи 1877 року. В окремих державах Союзу існували три судові інстанції. Першою з них був дільничний суд. Тут усі цивільні справи розглядалися одноосібно суддею, а кримінальні — або одноосібно, або за участю двох шефенів (засідателів). Компетенцією земських судів був розгляд цивільних, комерційних і кримінальних справ, а також розгляд апеляційних скарг на вироки і рішення дільничних судів. Вищі земські суди розглядали скарги на рішення і вироки судових установ і в апеляційному, і в касаційному порядку.

Загальнонімецьким був імперський суд. Його члени призначалися імператором. У складі суду були цивільний і кримінальний сенати (відділення).

При всіх судах перебувала прокуратура, яка була реорганізована 1877 року на зразок французької. Прокуратурі була підпорядкована поліція, яка під її керівництвом провадила дізнання в кримінальних справах.

Адвокатура була організована на основі Положення 1878 року як самоврядна корпорація.

В цілому ж система вищих органів влади і управління Німецької імперії являла собою єдиний, в значній мірі централізований державний механізм з особливим привілегірованим становищем в ньому ряду прусських державних органів.

Об’єднання Німеччини навколо Прусії з її особливо сильними традиціями правлячої монархії і здійснене військовим шляхом доволі швидко привело до росту значення в урядовій політиці єдиної імперії військового мілітаризму, до прагнення підвищити державне значення Німеччини за рахунок інших сусідніх країн. Це стало передумовою агресивної зовнішньої політики Німеччини в Європі, яка в підсумку призвела до початку Першої світової війни. В ході цієї війни Друга Німецька імперія зазнала поразки і розпалась.