50. Судова система Великої Британії.

Незважаючи на численні судові реформи, на сучасному етапі британська судова система і досі залишається складною та децентралізованою. У зв'язку з тим, що прецедентне право є суттєвою складовою частиною конституції, система вищих судових інстанцій дуже розгалужена. Вищою судовою інстанцією в Об'єднаному Королівстві є Палата лордів, яка розглядає апеляції апеляційних інстанцій Англії та Уельсу, а також Шотландії (тільки з цивільних справ). Висновок Палати лордів передається до відповідної апеляційної інстанції, яка формулює постанову відповідно до цього висновку.

Верховний суд Англії та Уельсу очолюється лордом-канцлером та складається з трьох самостійних судових установ - Апеляційного суду, Високого суду та Суду Корони. Судді Верховного суду призначаються Королевою довічно за рекомендацією лорда-канцлера з числа баристерів (юристів, що мають виступати виключно у вищих судових інстанціях).

Апеляційний суд складається з цивільного та кримінального відділення та колегіально розглядає апеляції на постанови інших суддів. Високий суд має три відділення - королівська лава, канцлерське та сімейне відділення. Відділення королівської лави у першій інстанції розглядає найбільш складні цивільні справи та апеляції на вироки магістратських судів. Канцлерське відділення у першій інстанції заслуховує цивільні справи, які пов'язані з власністю, банкрутством тощо. Сімейне відділення розглядає скарги на рішення магістратських судів з усіх сімейних відносин.

У зв'язку із судовою реформою 1971 р. був утворений Суд Корони, який у першій інстанції за участю присяжних (в інших британських кримінальних судах присяжних немає) розглядає найбільш серйозні кримінальні злочини, а також апеляції на вироки та рішення магістратських судів.

До категорії нижчих судів британської судової системи належать суди графств і магістратські суди. Суди графств (їх нараховується близько 350) є основними органами цивільного правосуддя, які у першій інстанції розглядають 90% усіх цивільних справ. Магістратські суди вирішують близько 98% кримінальних справ, але, якщо злочин особливо серйозний, то справа передається до Суду Корони.

Поряд зі судами загальної юрисдикції в Англії та Уельсі функціонують спеціалізовані суди (трибунали), які утворюються за галузевим принципом. Наприклад, Суд з розгляду скарг на обмеження свободи підприємців, промислові трибунали тощо.

Судова система Північної Ірландії в основному аналогічна англійській. До вищих судів належать: Верховний суд, який включає Високий суд, Апеляційний суд і Суд Корони. До нижчих судів належать суди графств і магістратські суди. Що стосується судової системи Шотландії, то порівняно з англійською судовою системою вона має значну самостійність. З кримінальних справ вищою судовою інстанцією є Високий суд юстиціаріїв, який розташований в Единбурзі. Сесійний суд, розташований також в Единбурзі, є вищою судовою інстанцією з цивільних справ. Важливу ланку у судовій системі Шотландії займають шерифські суди. Шерифи - це професійні судді, які очолюють кожне з шерифств і розглядають кримінальні та цивільні справи. Нижчою інстанцією з кримінальних справ є окружні суди, в яких магістрати або мирові розглядають малозначні правопорушення. Судді шотландських судів призначаються на посади британським Монархом за рекомендацією державного секретаря зі справ Шотландії.

51. Поліція та пенетиціарна систем Великої Британії.

52. Економічні, політичні та ідейні передумови боротьби англійських колоній за незалежність у Північній Америці.

53. Війна за незалежність США (1775-1783 рр.): хід та підсумки війни.

54. Декларація незалежності 1776 р. і утворення США.

19 квітня 1775р. у відповідь на спробу англійського командування захопити склад зброї, створений колоністами в Конкорді поблизу Бостона, місцеве насе-лення розгромило англійський загін. Відсіч англійським війскам з боку народ-них організацій, подібно до штурму Бастилії 14 липня 1789р. у Франції, спри-чинила початок американської революції.

Десятого травня 1775 року у Філадельфії зібрався Другий континентальний конгрес, який з огляду на обставини, що склалися, відіграв роль першого центра-льного уряду. Саме цей Конгрес вимушений був розглядати і вирішувати важливі со-ціально-політичні питання. Успішній боротьбі проти Англії заважала роз'єднаність повстанських загонів та відсутність централізованого керівництва, тож першочерго-вим завданням було створення регулярної армії. Своїм рішенням від 15 червня 1775 року Конгрес затвердив утворення єдиної революційної армії на чолі з Дж. Вашинг-тоном, — армії, що відстоювала інтереси всіх колоній. Велике значення мала і на-ступна робота Конгресу щодо забезпечення армії зброєю, обмундируванням, продук-тами харчування. Ще одним важливим напрямком його діяльності була фінансова по-літика, зокрема введення своєї американської валюти. Займався Конгрес і питаннями зовнішньої торгівлі.

Колонії підтримували діяльність Конгресу, одержували від нього допомогу і різно-го роду вказівки. У травні 1776 року Конгрес прийняв постанову, у якій рекомендував колоніям розірвати зв'язки з Англією. Колонії відгукнулися на цей заклик. Вони про-голосили себе незалежними державами — штатами.

Збройна боротьба з Англією вже на першому етапі революції тісно перепліталася з боротьбою проти внутрішньої реакції, з прихильниками британського панування — лоялістами. Коли останні перейшли до збройних виступів, Конгрес доручив 2 січня 1776 року нагляд за ними місцевим органам влади. Велику допомогу в цьому відно-шенні надали комітети безпеки. Вони брали участь у комплектуванні армії, провади-ли арешти підозрілих, активно боролися проти лоялістів. Революція розвивалася по висхідній, і її вершиною стало прийняття Конгресом Декларації незалежності.

Хоч збройна боротьба проти Англії вже велася, буржуазія і плантатори, що стояли на чолі революції, довгий час не наважувалися на відкритий розрив державних зв'язків з метрополією. Тільки під тиском народних мас Другий континентальний конгрес проголосив незалежність колоній.

У червні 1776 року представник Віргінії в Континентальному конгресі Р. Лі вніс на його розгляд резолюцію. «Об'єднані колонії, — було сказано в ній, — по праву пови-нні бути і є вільними і незалежними штатами, вони звільняють себе від будь-яких зобов'язань перед британською короною. Всі політичні зв'язки між ними і Велико-британією повинні бути і є повністю знищеними». Однак багато хто з членів Конгресу вважав, що недостатньо простої констатації відділення від метрополії. Вони визнавали за необхідне дати в окремому документі розгорнуте обґрунтування мотивів такого розриву. Для розробки проекту такої декларації Конгрес утво-рив.комісію з п'яти членів.

За дорученням комісії текст Декларації незалежності був написаний делегатом від Віргінії, відомим буржуазним демократом Т. Джефферсоном. Другого липня 1776 року Другий континентальний конгрес прийняв резолюцію Р. Лі, а четвертого липня 1776 року — Декларацію незалежності Сполучених Штатів Америки.

Декларація незалежності стверджувала: всі люди створені рівними, всі вони наді-лені своїм творцем певними невід'ємними правами, серед яких — життя, свобода і прагнення щастя. Для забезпечення цих прав установлюються уряди. І коли будь-яка форма правління стає згубною для цієї мети, то народ має право змінити або знищити її і встановити новий уряд.

«Звичайно, обережність, — було сказано в Декларації, — радить не змінювати уряду з неважливих або тимчасових причин». Але коли довга низка зловживань розкриває намір віддати народ під владу необмеженого деспотизму, то народ «не тільки має право, а й зобов'язаний скинути такий уряд». Саме таким і було прав-ління короля Великобританії. На доказ цього висновку Декларація перелічувала далі всі зловживання і кривди, вчинені королем та урядом Великобританії щодо колоній ( відмова затвердити корисні для колоній закони, свавільний розпуск за-конодавчих органів, податковій тягар,заборона переселення емігрантів, розквар-тирування війська без згоди колоністів, скасування суду присяжних та ін.), які давали останнім підставу для розриву державних зв'язків з Англією.

Декларація незалежності від імені і за уповноваженням народу проголошувала: «...колонії є і по праву повинні бути вільними і незалежними Штатами. З цього ча-су вони звільняються від усякого підданства британській короні і будь-який по-літичний зв'язок між ними і британською державою зовсім поривається». Колонії проголошували своє право на суверенітет, право оголошувати війну й укладати мир, вступати в міжнародні зв'язки, здійснювати всі ті права, які має незалежна дер-жава.

Декларація незалежності була зустрінута з величезним ентузіазмом. Водночас Де-кларація виражала класові інтереси буржуазії і плантаторів, тому в ній не обумовлю-валися права корінного населення Америки — індіанців. Всупереч проголошеним у Декларації принципам з її проекту був викреслений пункт, що засуджував рабство і торгівлю рабами, як «жорстоку війну проти самої природи людства». І все-таки прого-лошені в Декларації ідея рівності людей, право народу на революцію і утворення ново-го уряду мали величезне прогресивне значення. З прийняттям Декларації незалежності завершився перший етап американської революції і розпочався другий — формування нової держави і перемоги над її супротивниками.

Правлячим колам країни стало зрозумілим, що лише міцна централізована держава буде в змозі придушити подібні бунти та установити класовий мир у країні. Тільки такою ціною можна було досягнути швидкого відродження економіки, зруйнованої недавньою війною. Тому з 25 травня по 17 вересня 1787 р. в умовах глибокої таємності проходила робота Конституційного конвенту. Серед його 55 депутатів майже половину (24) становили фінансисти, 11 - судновласники, 15-рабовласники. Політичні симпатії учасників нерідко були діаметрально протилежними. Так, А. Гамільтон схиляв законодавців до встановлення монархічної форми правління.

Після чотирьох місяців дебатів була вироблена конституція, якою США послуговуються і сьогодні. 4 березня 1789 р. вона була ратифікована 3/4 штатів і вступила в дію. За конституцією 1789 p., конфедерація перетворювалася у федерацію, встановлювався принцип поділу властей і їх взаємного контролю. Законодавчу владу представляє двопалатний парламент - Конгрес. Нижню палату - Палату представників - обирало населення у виборчих округах з рівним числом виборців. Сенат формувався шляхом виборів - по 2 сенатори від штату, незалежно від кількості виборців у кожному штаті. До 1913 р. Сенат обирали парламенти штатів, пізніше - усі виборці штату. Обидві палати отримали рівні права у законодавчій ініціативі та у прийнятті законів.

Головою виконавчої влади ставав Президент. Дискутувалося питання, чи має він обиратися пожиттєво, чи тільки на чотири роки. Перший президент Дж. Вашингтон виставляв свою кандидатуру двічі, оголосивши про небажання балотуватися на третій строк. За винятком Ф. Д. Рузвельта, який чотири рази обирався президентом (1932, 1936, 1940 та 1944), президенти США перебували на своїй посаді максимально дві каденції. Основне міркування: президент, якого турбують наступні вибори, часто домагається дешевої популярності. Сьогодні вважається, що перший термін перебування при владі новообраний президент виконує основні передвиборні обіцянки, натомість у разі обрання на другий строк він має змогу проводити у життя малопопу-лярні, але життєво необхідні для країни реформи. Президент виступає главою держави, прем'єр-міністром і головнокомандуючим в одній особі. Він має бути не молодшим за 35 років. Обирається в ході двоступеневого голосування. Раз на чотири роки в «перший вівторок після першого понеділка листопада» обирається колегія виборців, а уже вона і обирає президента. До складання нині діючої двопартійної системи другий тур виборів мав певне значення - кандидатам, щоб заручитися голосами колегії виборців, доводилося домовлятися з ними, йти на певні поступки.

Сьогодні уже після першого туру, в силу партійної дисципліни, особа наступного президента перестає бути загадкою. Президент призначає міністрів та вищих чиновників зі згоди Конгресу (частину затверджує Сенат, частину - палата представників), але може зміщувати їх одноосібно. Тим самим забезпечується єдність президентської команди -жоден міністр не може з якихось міркувань перейти у опозицію президентові, опираючись на підтримку конгресу. Також зі згоди Сенату затверджуються посли та члени Верховного Суду країни. Сенат же затверджує міжнародні договори, укладені президентом. У виключному віданні Палати представників - закони з регулювання внутрішньої і зовнішньої торгівлі, грошова емісія, трудове законодавство, військові витрати, зовнішні позики, правила натуралізації та набуття громадянства.

Президент і міністри не є членами Конгресу і не залежать від його рішень. Президент не має права законодавчої ініціативи, але протягом 10 днів після прийняття закону зберігає право президентського вето. Це вето може бути подолане кваліфікованою більшістю обох палат. Питання про імпічмент президента (піднімалося двічі за усю історію США, кожного разу безуспішно) вирішується у Сенаті кваліфікованою більшістю у 2/3 голосів.

За конституцією 1787 рі встановлювався ряд цензів. Виборче право регулювалося конституціями штатів, тим самим індіанці, негри, жінки були первісно позбавлені виборчих прав. Для працюючих білих чоловіків існували віковий (25 років), освітній, майновий цензи та ценз осідлості. У 1787 р. з трьохмільйонного білого населення країни виборчим правом могли скористатися не більш як 120 тис. чоловік.

Третьою гілкою влади стала судова. Конституція встановлювала Верховний Суд для перегляду законів, прийнятих Конгресом. Члени Верховного Суду призначаються сенатом за поданням президента, їх посада є пожитєвою, але тільки «поки їх поведінка є бездоганною». Членам Верховного Суду не можна зменшувати заробітну плату. Згідно із Законом про судовлаштування (1789 p.), питання про неконституційність закону в цілому чи його частини може бути поставлене будь-якою приватною особою чи організацією на тій підставі, що цей закон порушує якусь гарантію, встановлену конституцією для особи, честі, майна чи інших прав позивача.

Конституція 1787 р. врегулювала питання про федеральні повноваження та компетенцію штатів. Так, податки, бюджет, міжнародні договори та безпека Сполучених Штатів, питання зовнішньої торгівлі та торгівля між штатами є прерогативою федерального конгресу. Конгресу заборонено вводити подушний податок, призупиняти Habeas Corpus Act, крім випадків відкритого заколоту, вводити дворянські титули, встановлювати закони зі зворотною дією. В компетенції окремих штатів перебуває організація власного уряду, усі місцеві справи, включаючи поліцію і суд, карне, цивільне і процесуальне законодавство, торгівля в кордонах штату, робітниче законодавство і навіть невеликі збройні сили. Федеральному уряду втручання у внутрішні справи штатів дозволене виключно для придушення заколотів і безпорядків.

Як уже зазначалося, конституція 1787 р. вступала у дію після ратифікації законодавчими зборами штатів. Під час обговорення було звернуто увагу на відсутність Білля про права (у Англії подібний документ діяв ще з 1689 p.).

У 1789 р. був обраний перший конгрес і перший президент США. Ним став Дж. Вашингтон. Під тиском демократичних елементів у вересні 1789 р. були прийняті 10 перших доповнень до конституції. Вони набрали чинності у грудні 1791 р. і дістали назву «Білля про права».

Цей документ не скасовував рабовласництва, але вводив у молодій республіці основи буржуазної демократії. На той час це було великим завоюванням. Уже перша поправка встановлювала свободу віросповідання, свободи слова і друку та право на подання петицій. Друга - право народу зберігати і носити зброю, «оскільки для безпеки вільної держави необхідна добре влаштована міліція». Третя - визначала порядок розміщення військ на постій у житлах цивільних громадян. Четверта встановлювала порядок обшуків і затримань/ П'ята поправка визначала права підсудного, якому загрожує смертна кара за т. зв. capital crimes, зокрема право відмовлятися від надання показань, які можуть зашкодити тому, хто їх надає. Заборонялося двічі притягати особу до відповідальності за одним звинуваченням. ІШоста поправка гарантувала права звинуваченого у карному злочині на адвокатську допомогу, на дотримання судової процедури і на суд присяжних та визначала право на швидкий судовий розгляд справи. Сьома поправка стосувалася майнових позовів на суму, не меншу за 20 доларів. Гарантувався розгляд цих цивільних справ судом присяжних. Восьма поправка забороняла «надмірні» штрафи і застави для досудового звільнення та накладення «жорстоких і надзвичайних покарань». Дев'ята поправка стверджувала, що «перечисления в Конституції певних прав не повинне тлумачитися як заперечення чи зменшення інших прав, що зберігаються за народом», десята - надавала штатам можливість збільшувати громадянські права свого населення звиш загальнофедеральних.

Ці поправки не зачіпали основ работоргівлі, навпаки, остання продовжувала визнаватися федеральним інститутом. Водночас десята поправка теоретично надавала законодавчим органам окремих штатів право скасовувати рабство на території власної юрисдикції.

Відзначимо, що в конституції та у 10 поправках («Білль про права») відбилися три головні ідеї американської визвольної війни: народовладдя, громадянська рівність, засудження колоніальної політики. На жаль, наприкінці XVIII ст. ці ідеї історично не могли бути реалізовані у повному обсягу. Фактично конституція була прийнята голосами 2% населення, або близько 8% дорослих білих чоловіків. Корінне населення, жінки, негри, рівно як і білі чоловіки, які не подолали численних виборчих цензів, не були допущені до здійснення народовладдя, не користувалися громадянськими правами у повному обсязі або узагалі позбавлялися багатьох громадянських прав.

Підкреслимо і ту обставину, що боротьба населення північноамериканських колоній широко підтримувалася прогресивною громадськістю усього світу. На боці повстанців билися понад 7 тисяч європейських добровольців, в тому числі майбутній провідник польського повстання 1794 р. Тадеуш Костюшко, французький соціаліст-утопіст Сен-Сімон, діяч Французької революції Лафайєт та ін. В країнах Європи було зібрано 2 млн ф. ст. на підтримку повсталого народу.

55. Статті Конфедерації 1781р. та їх роль у державотворенні США.

56. Прийняття Конституції США, її джерела та основні риси.

57. Перший цикл поправок до Конституції США (1791 р.).

58. Громадянська війна в США та її наслідки. Другий цикл поправок до Конституції США (1865 – 1870 рр.).

59. Структура і функції законодавчої влади у США.

Конгрес США складається з двох палат – Палати представників і Сенату, він обирається на основі загальних рівних і прямих виборів таємним голосуванням.

Палата представників є органом загальнонаціонального представництва. Палата представників у складі 435 депутатів обирається строком на два роки в перший вівторок після першого понеділка листопада кожного парного року в одномандатних округах. Між штатами депутатські місця розподіляються пропорційно до чисельності населення. Перерозподіл місць здійснюється раз на десять років за підсумками перепису населення. Виборчі округи у виборах до Палати представників повинні мати рівну, по можливості, кількість населення.

Нині квота представництва становить 520 тис. осіб. Найбільше представництво мають штати Каліфорнія (45), Нью-Йорк (34), Техас (27), Пенсільванія (23) та Іллінойс (22). Ряд штатів – Аляска, Вермонт, Вайомінг, Делавер, Південна і Північна Дакота – мають по одному представнику. Це мінімальна норма представництва за Конституцією.

Крім повноправних членів до палати обираються по одному делегату від Федерального округу Колумбія, о-ва Гуам, Віргінських о-вів, Східного Самоа і Пуерто-Рико. Вони мають право брати участь у роботі палати та п комітетів, але позбавлені права голосу.

Депутатом може бути обрана особа, що є громадянином США не менше семи років, досягла 25 років і проживає в штаті, де знаходиться її виборчий округ.

Сенат є органом представництва штатів і складається зі 100 сенаторів: кожен штат обирає по два сенатори строком на 6 років одночасно з палатою представників. Проте сенат оновлюється на 1/3 кожні два роки. Сенатором може бути вибрана особа, що є громадянином США не менше дев'яти років, досягла ЗО років і проживає в штаті, від якого обирається.

Структура Конгресу.

Кожна палата Конгресу має внутрішню розгалужену систему допоміжних органів, які покликані сприяти виконанню конституційних повноважень: голови палат, комітети, партійні фракції, адміністративно-технічні служби.

Головою палати представників є спікер, формально обраний палатою. Його обрання визначене заздалегідь, оскільки він є представником партійної фракції більшості в палаті. Спікер палати представників – "третя" посадова особа в державі. Він займає пост президента республіки вслід за віце-президентом у разі вакансії. У сенаті головує за посадовим становищем віце-президент. У разі його відсутності обирається тимчасовий голова від партійної фракції більшості.

Важливу роль у діяльності Конгресу виконують комітети: об'єднані, комітети всієї палати, спеціальні, погоджувальні, постійні. Об'єднані комітети включають членів обох палат Конгресу (економічний, з оподаткування, з бібліотеки Конгресу) і координують діяльність палат Конгресу в певній сфері. Комітет усієї палати – це засідання палати у повному складі, що виступає як комітет, щоб прискорити проходження якого-не-будь законопроекту. При цьому обговорення питання проходить за регламентною процедурою комітету. Спеціальні комітети мають тимчасовий характер. Вони створюються для вирішення конкретного питання. Погоджувальні комітети фундуються обома палатами у разі виникнення розбіжностей між ними з певного питання.

Вирішальна роль у законодавчій діяльності Конгресу належить постійним комітетам палат. У палаті представників створено 22 постійні комітети. У сенаті працює 16 постійних комітетів. Постійні комітети визначають долю кожного законопроекту. Практика свідчить, що 90 % законопроектів, схзалених постійними комітетами, приймається палатами без поправок.

Компетенцію Конгресу США встановлено Конституцією в розділах 8 і 9 ст. 1, а також визначено поправкою 16.

Вони можуть бути представлені дещо спрощеною схемою: 1) прийняття законодавства; 2) бюджет і фінанси; 3) формування апарату виконавчої і судової влади; 4) контроль за діяльністю урядового апарату; б) здійснення квазісудових функцій;

6) регулювання міжурядових відносин. До цього переліку слід додати функції, які не відображені в Конституції, але багато в чому визначають роль Конгресу. До таких неконституційних функцій можуть бути віднесені представництво партій, соціальних прошарків і груп, громадських і професійних організацій; участь у формуванні громадської думки; визначення політичної лівії розвитку тощо.

Законодавчі акти Конгресу США називаються біллі. Білль – законопроект, прийнятий в однаковій редакції обома палатами, після схвалення президентом або подолання його вето білль стає законом (актом, статутом). Прийняття в США нормативних актів вищої юридичної сили у вигляді біллів є своєрідною даниною англійській традиції. Ці документи поділяються на публічні й приватні. Перші є актами загальної дії, другі – актами індивідуального застосування або локальної дії.

Слід зазначити, що в рамках американської моделі системи поділу влади законодавчий процес жорстко залежить від президента. Глава держави тією або іншою мірою ініціює близько ЗО % законопроектів, щорічні послання президента визначають принципові напрями законотворчості.

Фінансові повноваження Конгресу полягають у праві встановлювати і стягувати податки, мита, податі й акцизні збори однаково на всій території США, сплачувати борги, робити позики, карбувати монету, регулювати вартість валюти США, встановлювати покарання за підробку державних цінних паперів і монет. Разом із тим підготовку проекту бюджету повністю зосереджено в руках виконавчої влади. Проте, розглядаючи бюджет у палатах, конгресмени мають право значно коригувати запрошувані суми асигнувань.

У Сполучених Штатах існує оригінальний інститут імпаундмент. Він полягає у відмові президента витрачати гроші, виділені згідно із законом Конгресом. Законодавче регулювання подібної ситуації було визначене лише 1974 р. Відповідно до закону президент у разі бюджетного конфлікту зобов'язаний звернутися до Конгресу зі спеціальним посланням, у якому Дається пояснення причин, що викликали відмову від використання або припинення витрачання асигнованих коштів. Подолати "саботаж" президента Конгрес може, прийнявши білль, який санкціонує асигнування.

Повноваження в галузі економіки і торгівлі включають прерогативи приймати одноманітні закони з питань про банкрутство, регулювати торгівлю з іноземними державами і між окремими штатами.

Військові повноваження означають право оголошувати війну, формувати і забезпечувати армію, створювати й утримувати військово-морський флот. Президенти упродовж усієї американської історії багато разів (близько 200) використовували збройні сили за кордоном без оголошення Конгресом війни. Навіть якщо такі акції означали грубе нехтування міжнародного права і прав людини, але обіцяли або створювали високу підтримку громадськості усередині країни, вони без коливань вдавалися до військової сили, ігноруючи світову громадську думку, і виправдовували такі дії національними інтересами. Так було у В'єтнамі, коли заявила про себе ніксонівська "мовчазна більшість", і в результаті президент затягнув американську участь у війні ще на декілька років; так було на Гренаді та під час бомбардування Лівії, так було в Панамі.

Крім того, Конгресу належать повноваження, що стосуються регулювання порядку набуття громадянства США, установи федеральних судів.

Цей перелік не є вичерпним. Адже, визначивши повноваження, творці Конституції записали, що "Конгрес має право... видавати всі закони, які будуть необхідні і доречні" для реалізації цих повноважень. Зазначене конституційне положення дає можливість конгресу розширювати свою компетенцію.

Разом із тим Конституція встановила для Конгресу низку заборон: не присвоювати дворянські титули, не порушувати процесуальних прав громадян, не обкладати податком або митом товари, що вивозяться зі штату, не видавати грошей з казначейства інакше, як на основі закону.

Донедавна Конгрес володів так званим "законодавчим вето". За допомогою його Конгрес міг анулювати або припинити дії актів виконавчої влади, приймаючи як резолюції обох або однієї з палат. Проте в 1983 р. Верховний суд США визнав його застосування неконституційним, нуліфікувавши (тобто анулювавши) положення майже 200 законодавчих актів Конгресу і позбавивши останнього дієвої форми контролю.

Компетенція палат Конгресу не є однаковою. Лише до палати представників можуть вноситися фінансові законопроекти. Вона формулює також звинувачення у порядку імпічменту стосовно президента та інших вищих посадовців, обирає президента у випадку, якщо жоден кандидат не одержить абсолютної більшості голосів виборців. Верхня палата також наділена виключними повноваженнями. Лише сенату належить право ратифікувати міжнародні договори, затверджувати призначення на вищі посади в державі, здійснювані президентом, вирішувати питання про винність посадовця у порядку імпічменту, обирати віце-президента, якщо жоден кандидат не одержить абсолютної більшості голосів виборців. Сенат розглядається як орган, що представляє інтереси штатів і забезпечує спадкоємність державної влади, для цього сенат обновляється частинами.

Конгрес реалізує свої повноваження шляхом прийняття законів і резолюцій. Законодавчий процес у Конгресі США реалізується, як і в багатьох інших державах, у таких стадіях: внесення законопроекту, обговорення і прийняття. Право внесення законопроекту мають лише члени палат. Причому законопроекти, як правило, вносяться одночасно представниками і сенаторами. Практично законодавча ініціатива членів Конгресу багато в чому визначається посланнями президента республіки, в яких прямо вказується, які закони слід прийняти. Обговорення проходить у трьох читаннях. Перше читання є формальним: законопроект реєструється, інформуються члени палат, і законопроект направляється в постійні комітети. Під час другого читання вносяться поправки. У третьому читанні відбувається обговорення законопроекту з внесеними поправками, внесення поправок (окрім редакційних) у третьому читанні не допускається. Після цього законопроект ставиться на голосування. Третя стадія – прийняття законопроекту. Після прийняття закону в кожній палаті він направляється на затвердження президенту.

У разі виникнення розбіжностей між палатами за яким-не-будь законопроектом із членів обох палат на паритетних засадах створюється погоджувальний комітет. Текст законопроекту, схвалений погоджувальним комітетом, палати змінити не

можуть. Проте якщо палати знову виявлять незгоду, то створюється новий погоджувальний комітет або законопроект вважатиметься знехтуваним.

Палати американського Конгресу є рівноправними у законотворчості: усі закони приймаються за згодою обох палат.