28. Державний устрій Римської імперії.

З 30-х років до н.е. починається нова історична епоха в історії Римської держави й стародавнього світу взагалі - епоха Римської імперії, що прийшла на зміну Римській республіці. Падіння республіканської форми правління й народження монархічного ладу в Римі не було другорядним епізодом соціально - політичної боротьби.

Падіння Римської республіки й твердження Римської імперії стало подією величезного історичного значення, радикальним соціально – політичним переворотом, революцією, викликаною перебудовою традиційних суспільно – економічних і політичних інститутів. Основою перебудови стало перетворення полісно-общинної організації як всеосяжної системи в структуру іншого типу.[5]

Історію імператорського Рима прийнято ділити на два періоди: перший період - принципату, другий - період домінанту. Границею між ними служить III в. н.е.

В 27м до н.е. на римський престол сходить, внучатий племінник і приймач Юлія Цезаря, Октавіан. До моменту загибелі Марка Антонія Октавіан користувався владою отриманою в надзвичайних обставинах громадянської війни й при її закінченні повинен був скласти свої повноваження й повернутися до традиційної системи республіканського правління. Однак як показали події кровопролитних громадянських воєн, республіканська форма правління виявила свою неефективність і розпорошеність у порівнянні з одноособовою владою диктатора або тріумвірів. От чому перші роки правління Октавіана пішли на те щоб вирішити досить суперечливі завдання, а саме скласти із себе надзвичайні повноваження й повернутися до колишнього правління, але разом з тим перешикувати його в монархічному дусі, використовуючи традиційні ідеї римського державного права.[6] У Римі й провінціях установлюється державний лад, що одержав назву принципат (від слова «принцепс», як називали імператора по його званню «перший сенатор»).

а) Встановлення принципату, його сутність і розвиток. Реформа Октавіана Августа

Перехід керування державою до принцепсу відбувся завдяки наділенню його вищою владою, обранню на найважливіші посади, створенню ним окремого від магістратур чиновницького апарата, забезпечуваного утворенням власної скарбниці принцепса, і командуванню всіма арміями.

Princeps по ідеї, є тільки вищий республіканський магістрат, щоправда, довічний і з надзвичайною владою, але все-таки тільки магістрат, внаслідок чого цей період називають також і періодом республіканської імперії. В особі принцепса зосереджує влада, що звичайно ділиться на наступні елементи: а) як військовий командир імператор має право повного й безконтрольного керування тими провінціями, у яких звичайно стоять війська; б) imperium proconsulare, тобто право загального проконсула управляти сенатськими провінціями; в) tribunicia potestas, що дає імператорові якість sacronsanctus і право intercessio стосовно всіх республіканських магістратів.[7]

Принцепси обираються в порушення республіканських традицій одночасно консулами, цензорами й народними трибунами. Як консул він міг, скориставшись правом інтерцесії, скасувати рішення будь-якого магістрату, як цензор - формувати сенат зі своїх прихильників, як трибун - накласти вето на постанову сенату або рішення магістрату.

Спочатку влада принцепса не була спадкоємною. Юридично він одержував владу за рішенням сенату й римського народу, але він міг указати свого спадкоємця (звичайно сина або всиновленого), якого сенат і обирав принцепсом. Разом з тим все частіше бували випадки скинення принцепсів і призначення нових у результаті двірських переворотів, чинених за допомогою армії.

Щоб більш докладно описати сутність і розвиток епохи принципату варто звернутися до реформ, що проводились Октавіаном у системі державного устрою в цей період.

В 29 р. до н.е. склад Сенату був поповнений новими людьми (вірними Октавіану), а його загальний список скорочений з 1000 до 600 членів. У період з 27 по 23 р. до н.е. Октавіан з'єднав у своїх руках повноваження консула, народного трибуна, він був поставлений на чолі сенатського списку й став як би головою вищого органу Риму, постійний титул імператора закріплював його права як головнокомандуючого.

Август поступово підсилює й свій моральний авторитет. Так він одержав від Сенату повноваження по охороні вдач і авторитету законів (cura legum et morum) був обраний у багато релігійних колегій Рима, в 13 році був обраний верховним понтифіком - главою самої авторитетної релігійної корпорації Рима. Свого роду завершенням цього процесу стало присвоєння Августу особливого титулу «батько батьківщини» (2р. до н.е.) (pater patriae).

Новий характер у процесі формування імператорської влади придбали відносини між правителем Октавіаном і головними органами колишнього республіканського ладу: народними зборами, Сенатом і системою магістратур.1

З народних зборів збереглися тільки трибуні, але вони також збиралися й приймали закони, у тому числі багато законів про владу самого правителя, продовжували обирати магістратів (консулів, преторів, квесторів), однак втратили яку або самостійну роль і перетворилися в слухняне знаряддя Октавіана.

Більш складним був правовий відносини між Октавіаном і Римським Сенатом. Сенат був уособленням республіканського ладу як такого й Октавіан проводив стосовно нього дуже обережну політику, постійно скорочуючи його компетенцію, зовні залишаючи за ним більші права. В 27 р. до н.е. він повернув Сенату верховну владу, склавши із себе надзвичайні повноваження тріумвіра, а Сенат у свою чергу наділив його новими, так сказати, легальними повноваженнями, залишивши за собою значну компетенцію. Між Октавіаном – носієм нової влади й Сенатом – органом традиційної республіки, була встановлено як би юридична рівноправність.[8] Але право принцепса призначати сенаторів і періодично проводилися принцепсами "чищення" сенату привели до того, що з II ст. сенат практично тільки затверджував пропозиції принцепса. Майже те ж відбулося із правом, що перейшов від народних зборів до сенату, обирати й контролювати магістратів - частина з них могла бути обрана тільки з кандидатів, запропонованих принцепсом. Обмежуються права сенату за розпорядженням державними фінансами й керуванню провінціями. Повністю втрачається його компетенція у військовій і зовнішньополітичній областях.[9]

Ще більше органічними виявилися включення в структуру монархії, що народжується, традиційних виборних магістратур. І в часи Августа також як при республіканському ладі щорічно обиралися консули, претори, еділи й квестори, і вони здійснювали свої традиційні функції, однак тепер вони втратили своє самодостатнє значення як суверенні органи виконавчої влади, відповідальних тільки перед народними зборами. Вони ставали відповідальними не стільки перед народними зборами, де вони продовжували обиратися, а перед принцепсом і імператором. Адже принцепс одержав від Сенату дуже важливе право рекомендації, тобто серед різних претендентів на магістратську посаду він мав право вказувати свого кандидата, і така рекомендація виявлялася вирішальної, а вибори перетворювалися фактично в призначення.[10]

Паралельно із проведенням реформування магістратур створюється імператорський чиновницький апарат, на вершині якого стояли рада й канцелярія принцепса, у яку входило кілька відомств зі штатом чиновників. У раду включалися префекти, "друзі" імператора, начальники відомств канцелярії. У канцелярію входили відомства фінансів, прохань, офіційної переписки, особистого майна імператора, імператорського суду й ін. Члени ради, що виповняли дорадчі функції, і начальники відомств канцелярії призначалися самим принцепсом з його наближених.

Крім змінивших свій зміст традиційних виборних магістратур Октавіан почав формування органів управління містом Римом (префект Рима, префект води й т.п.). Відбулася реорганізація керування провінціями, що стали складовими частинами Римської держави. Вони були розділені на імператорські й сенатські. Перші управлялися призначуваними принцепсом легатами, що здійснювали військова й цивільна влада за допомогою власної ради й канцелярії, другі - призначуваними сенатом проконсулами й пропреторами, що обиралися із сенаторів по жеребі й, що перебували в подвійному підпорядкуванні - сенату й принцепса.

Поділ провінцій на імператорські і сенатські мало ще один важливий наслідок. Доходи із сенатських провінцій надходили в державну скарбницю, якою розпоряджався сенат, доходи ж з імператорських провінцій ішли в скарбницю принцепса - фікс. Оскільки до перших минулому віднесені нечисленні (11 з 45), давно завойовані й, отже, розграбовані Римом провінції, скарбниця сенату була перманентно вбогої, а часом і порожній. Імператорські провінції були завойовані порівняно недавно, і пограбування їх тільки починалося, що давало принцепсу величезні доходи, що збільшують надходженнями від імператорських маєтків і широко, що практикувалися проскрипцій. Сенат іноді змушений був брати в принцепса гроші в борг.

Поступово влада принцепса поширювалася й на сенатські провінції, і до III в. вони всі стали імператорськими.[11]

Починають проводитися й реформи у військовій сфері. Право командування армією й можливість утримувати її за рахунок не тільки державної, але й власної скарбниці дозволили принцепсам перетворити її в потужну опору особистої й державної влади. Більше того, армія перетворюється у впливову політичну силу, від якої залежала часом і доля самого принцепса. Якщо при республіці єдність політичної влади й військової сили персоніфікувалося центуріальними зборами військовозобов'язаних громадян і сенатом, що розпоряджався армією, то тепер ця єдність персоніфікувалася принцепсом. У Римі виникає єдина військово-бюрократична організація керування.

Після переходу до професійної армії вона перетворюється в корпоративну організацію. Октавіан зробив її реорганізацію, розділивши на три частини. Привілейоване становище займала преторіанська гвардія. Її когорти при Октавіанові нараховували 9000 чоловік. Преторіанці набиралися з римських громадян італійського походження й одержували платню в 3,5 рази більше, ніж легіонери, служили 16 років і після відставки мали у своєму розпорядженні солідне майно й поповнювали ряди панівного класу. Основну частину армії (при Октавіанові 300 000 чоловік) становили легіонери, що набиралися із громадян римських провінцій. Вони служили 20 років і одержували платню, що дозволяла після відставки завести невелике рабовласницьке господарство й влитися до складу провінційної знаті. Третю частину армії становили допоміжні війська (чисельністю до 200 000 чоловік), що комплектувалися з жителів провінцій, що не мали прав римських громадян. І хоча платня в них було в три рази менше, ніж у легіонерів, і термін служби 25 років, а дисципліна жорсткіше й покарання суворіше, служба в допоміжних військах все-таки залучала можливістю одержати римське громадянство, а для незаможних і зібрати деякі засоби. Поступово соціальна різниця між легіонами й допоміжними частинами зникає, росте корпоративний дух армії, що ще більше збільшує її політичну роль.[12]

І так, до кінця багаторічного правління Августу вдалося створити основи майбутнього монархічного ладу, що ввійшов у світову історію під назвою Римської імперії. Ця форма монархії виростала на ґрунті властиво римських державних структур, що панують ідей, що надавало імператорському режиму, так сказати, національний характер, хоча не можна заперечувати вплив на його формування деяких тиранічних режимів Древньої Греції.

Оскільки монархічний лад формувався на основі традиційних полісно-общинних інститутів, що народжуються імперські структури виявилися пов'язаними з колишніми порядками, а нова монархія пронизаної деякими республіканськими правовими ідеями.