5. Плани воюючих сторiн, що до України в роки першоi свiтовоi вiйни. Вплив першоi свiтовоi вiйни на активiзацiю дiяльностi украiнських полiтичних партiй та групп.

Разом з окресленням кордонів національних держав назрівали і міжнаціональні суперечності. Розвиток і зміцнення країн капіталістичного світу на межі XIX—XX ст. посилило міждержавні суперечності. Одні держави звикли до існуючих геополітичних реалій і вважали статус-кво непорушним. Інша група країн дотримувалася позиції, що геополітичний простір щодо них надто звужений, і висунула вимогу його розширення. Проблема перегляду існуючого статус-кво виявилася головною передумовою, що ввібрала в себе усі суперечності між країнами кінця XIX — початку XX ст. і в кінцевому підсумку призвела до першої в історії людства світової війни.

До 4 серпня 1914 р. склалися два великі блоки провідних країн. З одного боку, Троїстий союз, в якому об'єдналися Австро-Угорщина, Німеччина та Італія, а після виходу з нього уже в ході війни Італії до нього ввійшли Туреччина і Болгарія. Так із Троїстого утворився | Четверний союз. Йому протистояла Троїста згода, або Антанта: Англія, Франція і Росія. В ході війни до Антанти приєдналися Японія, Італія, Румунія і США.

Країни воєнних блоків оголосили війну одна одній, а до кінця 1914. р. вона переросла у світову. В її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу з потужним потенціалом і населенням в 1,5 млрд чоловік.

Особливого загострення набували суперечності між Німеччиною і Росією на 1914 р. На шляху здійснення далекосяжних планів Німеччини до розширення її геополітичного простору стала Російська імперія. Австро-Угорська імперія не тільки намагалася зберегти колоніальні володіння в Європі, а й виношувала плани на розширення своєї території за рахунок Волині та Поділля, що перебували в складі Росії та Балканських країн — Серби, Боснії і Герцеговини. Щодо Росії, то вона не вважала себе колоніальною державою Російські правлячі кола дотримувалися позиції щодо законності її володінь і не хотіли рахуватися з тим, що всі ці території були приєднані до неї внаслідок експансіоністської політики царизму. Крім того, царська Росія переслідувала мету приєднати Галичину, Буковину й Закарпатську Україну. Причому експансіоністська політика царизму маскувалася під личиною приєднання до Росії давніх «руських земель» і возз'єднання українського народу.

Австро-Угорська монархія, як і Російська імперія, пов'язувала свої сподівання із захопленням західноукраїнських земель. Більш конкретно на українські землі, що перебували в складі Росії, претендувала Австро-Угорщина, а ту частину земель, які належали Австро-Угорщині, прагнула захопити Росія.

В особливо тяжкому і складному становищі опинилися українські політичні партії. Це було пов'язано з тим, що, по-перше, вони діяли на етнонаціональній території єдиної нації, поділеної між двома імперіями. По-друге, українські національні парти повинні були виробляти тактику, яка справді відображала б інтереси свого народу в захисті не імперських амбіцій чужих йому держав, а власний патріотизм захисту своєї вітчизни. По-третє, національні партії діяли як в Австро-Угорській, так і в Російській частинах України в умовах заборони і переслідування з боку як центральних властей, так і місцевої адміністрації. З цього приводу В. Винниченко 22 серпня 1914 р записав у своєму «Щоденнику» «Спочатку дуже вражають виступи соціалістів Франції, Германії, Бельгії за війну Але як бути пригнобленій нації якоїсь держави?».

За таких складних обставин українські політичні партії розпочали пошуки найбільш раціональної орієнтації.