3 Листопада 1969 Брежнєв, прийнявши у Кремлі першого секретаря цк Компартії України Шелеста, висловив йому незадоволення «наявними фактами націоналізму в республіці».

У книзі «Україно наша Радянська» (1970) багато уваги Шелест приділяв важливості вивчення історії України і робив акцент на самобутність українського народу. На початку 1960-х рр.

Такий курс Шелеста не задовольняв московське керівництво, тому виникла потреба усунути його з України. 10 травня 1972 Шелеста звільнили з посади першого секретаря ЦК КП України «у зв'язку з переведенням на іншу роботу» — заступника Голови Ради Міністрів СРСР (де він не пропрацював і року).

Мотивуючи відставку Шелеста, Леонід Брежнєв закидав йому надмірну самостійність у вирішенні питань та у «місництві та проявах націоналізму». Книга Шелеста «Україно наша Радянська» зазнала гострої партійної критики за «ідеологічні помилки», зокрема, за «ідеалізацію» минулого України та обстоювання самобутності УРСР.

Шелест намагався знайти баланс між захистом інтересів радянської України та демонструванням своєї відданості Москві. Проте він так само боровся проти радянських політик русифікації та денаціоналізації

47 Основни напрямки политики русификации украини 70-80 роках 20 столиття вв Щербицький

Прихід нового секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького на місце Шелеста поклав початок масовим "чисткам" в державному і партійному апараті. У першій половині 1970-х була усунена від влади партійна республіканська еліта, пов'язана з Шелестом.

Одним із основних напрямків політики Щербицького була мовна русифікація України. Вживання російської мови стало ознакою політичної лояльності до режиму. Показово, що у своїх публічних виступах сам Щербицький відмовився від української мови, перейшовши майже виключно на російську. Після усунення Шелеста й міністра освіти Даденкова безперешкодно проводився процес русифікації середніх шкіл. Для переведення школи на російську мову викладання достатньо було заяви лише декількох батьків. Головною мішенню для радянського керівництва у 1970-1980-х рр. в Україні була національна свідомість українців. Тому репресії були спрямовані в першу чергу проти тих видів інтелектуальної діяльності, в яких ця пам'ять проступала найвиразніше – проти літератури й історії.

Історикам рекомендувалося зосередитися на вивченні історії радянського періоду.Переоцінці була піддана діяльність тих історичних постатей, які були частково реабілітовані у 1960-х роках: Михайло Драгоманов, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш.

постерігався сильний соціальний тиск у містах, спрямований на використання російської мови, а з української знущалися, як із «селюцької». У ставленні до рідної культури та мови режим послідовно виховував в українцях комплекс неповноцінності.

Інший метод, що його використовував режим для проведення русифікації на Україні, полягав у заохоченні переселення сюди росіян і виселенні українців. Ця політика проводилася під вивіскою «плідного обміну спеціалістами» між республіками. Відтак коли на Україну прибували величезні маси росіян, які мали збагатити її своєю майстерністю, такі ж великі маси освічених українців виряджалися на роботу в інші частини СРСР (де вони нерідко ототожнювалися з росіянами). Ці гігантські демографічні зрушення мали за мету перемішувати народи СРСР і сприяти зростанню серед них спільної ідентичності.