1. Теорія природного права (Платон, Сократ, г. Гроцій, т. Гоббс, д. Локк, о. Радищев), що має такі загальні риси та положення:

• право виникло з природи людини та існує незалежно від держави, тому воно вічне і незалежне;

• право, яке створюється державою, має значення лише тоді, коли воно відповідає основам природного права.

У XX ст. ця теорія набула вигляду "відродженого природного права", представники якого поділяють право на:

• постійне природне право;

• тимчасове позитивне право, яке залежить від природного права і має відповідати йому.

Залежно від того, як і з чого виникають природні права людини, розрізняють такі доктрини:

а) неотомізм, протестантизм та інші, згідно з якими ці права походять від створеного Богом порядку буття;

б) неогегельянство — природні права є результатом гармонії об'єктивного розуму та ідеї права;

в) неокантіанство — джерелом цих прав є "чисте" мислення, що охоплює і "належне", і "суще";

г) феноменологічну доктрину — природні права випливають з правових цінностей;

д) екзистенціалістську — вони виникають з існування абстрактної людини;

е) герменевтичну — природні права випливають з історичного праворозуміння.

2. Історична школа права (Г. Гуго, Ф. Савіньї, Г. Пух-та) доводить, що природне право тотожне позитивному, а останнє — не тільки право, яке породжується державою. Законодавча державна влада лише систематизує, доповнює те право, яке виникає стихійно в результаті діяльності людей.

Тому право у своєму історичному розвитку проходило два послідовних етапи:

• у формі звичаїв (звичаєве право);

• У формі матеріалу для опрацювання його законодавцем (позитивне право).

Будь-яке право не може функціонувати, якщо воно відірване від історичного розвитку суспільства. Таке твердження в цілому є позитивним. Недолік цієї теорії в тому, що перебільшено роль правових звичаїв.

3. Концепція позитивізму (Д. Остін, К. Берг, М. Коркунов, Г. Шершеневич) закликає до вивчення лише позитивного права — його оцінки та критики, неможливості пізнання сутності права, опису та систематизації норм права, формального їх аналізу.

Представники позитивізму вважають, що право є сукупністю норм, поданих об'єктивно, які не потребують ідеологічного обґрунтування. Тому роль права в суспільстві полягає в забезпеченні соціального компромісу. Вихідним елементом права є його норми, що розглядаються як назавжди встановлені догми, а його єдиним джерелом — державна влада, наділена примусовою силою.

4. Теорія нормативізму (Г. Кельзен) яка виникла в результаті подальшого розвитку позитивізму доводить, що юридична наука повинна займатися формою права, а не його змістом, обмежуючи себе лише вивченням норм права, його елементів та структури. Вона не повинна вивчати ідеологічні, ціннісні аспекти права, моральні та політичні його оцінки. Тому за цією теорією право — це сукупність правил поведінки, які регулюють суспільні відносини з погляду належного і сущого, незалежно від реального життя.

Захищається так звана "багатоступінчастість" у праві, сутність якої у тому, що вищі норми є базою для нижчих, ступінь яких утворюють індивідуальні норми, що створюються судом та органами управління.

У цій теорії позитивним є те, що такий підхід дає змогу створити і вдосконалити систему законодавства, а негативним — нехтування природними та моральними аспектами в праві.

5. Соціологічна концепція (Є. Ерліх) доводить, що право корениться не в законах, а в суспільстві, тому його джерело слід шукати в поведінці людей, які реалізують право. Отже, перевага віддається судовій та адміністративній правотворчості (ідея "живого права").

У сучасній юридичній науці ця концепція представлена в основному гарвардською школою права (Р. Паунд) і "реалістами" (Д. Франк, К. Левелін, М. Коген), які вивчають право в тісному зв'язку та взаємодії із суспільством і оголошують його головним інструментом соціального компромісу (право функціонує з метою забезпечення загальної єдності). Тому реальне право — це право, що створюється в процесі практичної діяльності суддів і посадових осіб.

6. Психологічна школа права (Л. Петражицький, Г. Тард, Л. Кнапп) вважає, що джерелом права є переживання та емоції людини, тому воно розглядається в декількох аспектах:

• як право офіційне — засновується державною владою;

• як право неофіційне — право взагалі, груп, спільнот;

• як позитивне право — викладене в кодексах, законах тощо;

• як інтуїтивне право — складається у психіці індивіда як результат його самовизначення в суспільстві.

Головним є інтуїтивне право, яке є динамічним та завжди виражає інтереси людини. Воно визначається критерієм оцінки позитивного права.

Позитивним у цій теорії є те, що вона враховує психологічні особливості людей, роль правосвідомості у правовому регулюванні суспільних відносин, негативним — те, що ця теорія відірвана від об'єктивної реальності.

7. Теорія інтегративної юриспруденції пов'язується з ім'ям Д. Холла. Суть її полягає у спробі поєднати окремі елементи теорії природного права, позитивізму та соціологічної школи, створивши тим самим нову школу права, яка б відповідала духові часу. Згідно з таким підходом уся структура права одночасно перебуває як у стані статики — норми права, так і в стані динаміки — правові відносини. Джерелами права є і законодавча діяльність держави, і правотворча діяльність суду.