Теорія держави і права є соціальною, юридичною та загальнотеоретичною наукою, тому її предмет — загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку й функціонування держави і права, що розглядаються як цілісні соціальні інститути.

Елементами предмета цієї дисципліни є:

• сутність та соціальне призначення політико-правових явищ;

• закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права;

• система категорій та понять (право, держава, їх сутність, функції, форми тощо);

• принципи, аксіоми, презумпції, фікції теорії держави і права;

• правотворча, правозастосувальна та інтерпретаційна практика;

• прогнози та практичні рекомендації щодо удосконалення та розвитку державно-правових явищ.

Функції теорії держави і права — це основні напрями ЇЇ діяльності, через які реалізується соціальне призначення цієї науки.

Теорія держави і права як фундаментальна наука виконує низку важливих функцій:

• онтологічну — пояснення змісту і сутності закономірностей розвитку процесів державно-правового життя суспільства (онтологія — наука про буття);

• методологічну — понятійний апарат теорії держави і права виконує роль своєрідного фундаменту для формування понятійного апарату інших юридичних наук;

• ідеологічну — вироблення ідей як результат теоретичного мислення з метою перетворення державно-правової дійсності, сприяння визнанню значимої і дедалі зростаючої ролі держави і права у політичному та соціально-культурному житті країни;

• політичну — частина загальнотеоретичної наукової доктрини певною мірою впливає на політичний курс держави, тенденції розвитку її законодавства;

• практичну — теорія держави і права виступає як знаряддя перетворення, реформування реальних процесів і явищ державно-правової дійсності;

• прогностичну — передбачення можливих шляхів подальшого розвитку держави і права;

• евристичну — відкриття нових закономірностей державно-правового життя суспільства;

• комунікативну — наближення юридичної науки до рівня розвитку науки в цілому.

Методологія пізнання держави і права — це наука про систему підходів і методів, способів наукового дослідження, а також теорія їх використання під час дослідження державно-правових явищ (вчення про метод).

Методи пізнання держави і права — це певні теоретичні принципи (підходи), логічні прийоми та спеціальні способи дослідження, які дають змогу установити істинні знання про загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку й функціонування держави і права.

Методами науки теорії держави і права є:

1) загальнофілософські методи:

• діалектичний метод — вивчення державно-правових явищ у їх розвитку, багатоманітності та зв'язку;

• метафізичний метод — розглядає державу і право як вічні й незмінні інститути, не пов'язані один з одним та з іншими суспільними явищами (економікою, політикою, мораллю тощо);

2) загальнонаукові методи:

• історичний метод — вивчення специфіки державно-правового явища конкретного історичного періоду, розгляд динаміки його історичного розвитку;

• системний метод — розгляд держави і права як систем, вивчення різноманітних типів зв'язків у них;

• функціональний метод — вивчення державно-правових явищ через дослідження їх функцій;

• соціологічний метод — вивчення державно-правових явищ на базі конкретних соціальних фактів;

• статистичний метод — отримання, обробка, аналіз інформації, що характеризує кількісні показники й закономірності життя суспільства;

3) загальнологічні методи:

• аналіз — розчленування (уявне або реальне) об'єкта на складники;

• синтез — з'єднання елементів в єдине ціле;

• індукція — умовивід від фактів до загального твердження;

• дедукція — умовивід від загального твердження до фактів;

• аналогія — схожість предметів або відносин, а також вивчення через їх порівняння;

• абстрагування — відволікання від деяких ознак окремих державно-правових явищ з метою узагальнення цих ознак та отримання цільного знання про них;

• сходження від конкретного до абстрактного та від абстрактного до конкретного;

4) спеціально-наукові методи;

• порівняльне правознавство — вивчення правових систем різних держав через зіставлення однойменних державних та правових інститутів, систем права, їх основних принципів тощо;

• правовий експеримент — апробація законодавчих нововведень в обмеженому масштабі з метою визначення їх ефективності та можливості подальшого використання у більш широких масштабах;

• правове прогнозування — вивчення конкретних перспектив розвитку державно-правових явищ.

Держава і право — суспільні явища, які характеризуються багатогранністю, системністю, складноструктурністю, багатофункціональністю тощо. Тому вони е предметом вивчення багатьох юридичних і суспільних наук, кожна з яких має власні дослідні завдання, мету, підходи.

Систему суспільних (неюридичних, гуманітарних) наук становлять філософія, історія, соціологія, політологія, економічні науки тощо.

Філософія пояснює найбільш загальні закономірності суспільного буття, зокрема й ті, які стосуються держави і права. Понятійний апарат філософії є теоретико-методологічним орієнтиром для всіх суспільних наук, у тому числі теорії держави і права та інших юридичних наук.

Історія, досліджуючи в хронологічному порядку етапи розвитку суспільства, конкретні факти державно-правового життя народів, не дає узагальнюючих висновків, не шукає в них, на відміну від теорії держави і права, загальних закономірностей.

Соціологія, досліджуючи суспільство в цілому, окремі його інститути, процеси, групи, вивчає державу і право лише в їх зв'язках з елементами соціуму.

Політологія предметно наближена до держави і права, оскільки держава — важливий суб'єкт політичної системи суспільства, вона впроваджує певну політику в життя через правове регулювання суспільних відносин. Але політична влада, політичні відносини, процеси, партії, лідери вивчаються як самостійні явища.

Юридичні науки — це система знань про загальні та окремі політико-юридичні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ.

Систему юридичних наук становлять:

• історико-теоретичні науки — теорія держави і права, історія держави і права, історія політичних і правових учень;

• галузеві науки — конституційне, цивільне, трудове, адміністративне, кримінальне право тощо;

• спеціально-юридичні (прикладні) науки — криміналістика, судова медицина, судова психіатрія, судова психологія, судова бухгалтерія, оперативно-розшукова діяльність тощо;

• науки, що вивчають міжнародне право та право зарубіжних країн — міжнародне публічне право, міжнародне приватне право, європейське право, конституційне право зарубіжних країн тощо.

Роль теорії держави і права як самостійної галузі наукового знання та місце в системі юридичних наук характеризуються тим, що вона є:

• загальною наукою, тобто призначена вивчати ті закономірності державно-правової дійсності, які "працюють" в усіх галузях юридичного знання;

• узагальнюючою наукою, тобто її висновки за своєю природою є інтегративними, це систематизовані знання, накопичені окремими юридичними науками;

• методологічною наукою, оскільки її висновки як загальнотеоретичні фундаментальні положення застосовуються під час вирішення конкретних питань у межах окремих юридичних наук.

У сучасній юридичній науці е досить широке коло теорій, які пояснюють походження держави і права. Основні з них такі:

1. Теологічна (Фома Аквінський, Лебюфф), яка базується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Ця теорія обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви над державою. Раціональним зерном можна вважати ідею про утворення порядку як загального блага у державі.

2. Патріархальна (Арістотель, Р. Філмер, М. Михайловський), згідно з якою держава походить із патріархальної сім'ї як наслідок її розростання: сім'я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава).

3. Договірна (природно-правова) (Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, О.М. Радищев, І. Кант), яка ґрунтується на ідеї виникнення держави у результаті угоди (договору) як акту розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз трактується як природна вимога збереження людського роду та забезпечення справедливості, свободи й порядку. Об'єднавшись, люди або передають правителю частину своїх невід'ємних (природних) прав з тим, щоб потім отримати їх із його рук (перший варіант), або домовляються про збереження своїх природних прав (другий варіант). Отже, у будь-якому випадку передбачається забезпечення прав і свобод людини в межах держави.

4. Органічна (Г. Спенсер, К. Вормс) — теорія, що ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом, тому держава — це соціальний організм, який складається з окремих людей, як і живий організм складається з окремих клітин. Згідно з цією теорією, держава базується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як проста політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави у результаті її старіння. Спеціалізація передбачає, що становлення держави супроводжується об'єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, лише їй притаманну, функцію. У результаті складається система органів держави.

5. Теорія насильства (Є. Дюрінг, Л. Гумплович, К. Ка-утський) пояснює виникнення держави як результат війн, примусового підкорення одними людьми інших. Насильство лежить в основі і виникнення приватної власності, і поділу суспільства на класи, а державна влада базується на фізичній силі.

Лише теорією насильства не можна пояснювати походження держави, хоча історичний досвід показує, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (Золота Орда), що елементи насильства супроводжують утворення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі, США та ін.).

6. Економічна (класова, матеріалістична) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) пов'язує виникнення держави з наявністю економічних причин (насамперед, приватної власності), які привели до розпаду первісного суспільства на класи з протилежними та антагоністичними інтересами. Тому, на відміну від теорії насильства, цією теорією обґрунтовується положення, що держава — не сила, що нав'язується ззовні, а результат внутрішнього розвитку суспільства.

7. Патримоніальна теорія (Р. Галлер) стверджує, що держава є похідною від права власника на землю (патримоніум). З права володіння на землю влада автоматично поширюється і на людей, які проживають на ній.

8. Психологічна теорія (Цицерон, Л. Петражицький, Б. Фромм). За цією теорією держава виникла завдяки особливим властивостям психіки людей. Людській психіці притаманна потреба покори, усвідомлення залежності від видатної особи, пошуку авторитета, вказівками якого можна було б керуватися у повсякденному житті, бажання підкоряти й підкорятися. Народ є інертною масою і не здатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва. Для обґрунтування своєї ідеї прибічники цієї теорії посилаються на історичні приклади залежності людської свідомості від авторитету вождів, релігійних і політичних діячів, царів, королів та інших лідерів.

9. Гідравлічна (іригаційна) (К. Вітфогель) — теорія, в основі якої лежить думка, що держава виникає з необхідності організовувати великі маси людей для будівництва іригаційних споруд. У Стародавньому Єгипті, де на берегах Нілу люди поступово стали переходити до осілого життя, необхідно було будувати канали та гідравлічні споруди для ведення землеробства. Іригаційні роботи потребували спеціальної організації та навичок. їх виконували люди, здатні керувати іригаційним будівництвом. Ці організатори з часом стали першими державними службовцями.

10. Теорія інцесту (К. Леві-Строс) вважає заборону інцесту (кровозмішення) вихідним соціальним фактором у виділенні людини зі світу природи, структуризації суспільства і виникненні держави. На етапі розвитку родової общини люди стали помічати, що від кровозмішення народжуються неповноцінні діти. Для реалізації заборони інцесту необхідно було створити спеціальні органи всередині родової общини, які здійснювали б контроль за дотриманням заборони, застосовували жорсткі міри покарання до тих, хто її порушив, а також встановлювали б зв'язки з іншими общинами для обміну жінками. Ці контрольні органи з часом і трансформувалися в державу.

На етапі первісного розвитку суспільства держави не було, тому цей період називають додержавним суспільством. Універсальною формою організації аграрних та інших ранніх суспільств, через яку пройшли всі народи світу, е община. Найбільш соціально організованою була родова община завдяки колективізму у виробництві та споживанні. Спільність інтересів, виробництва та споживання членів роду зумовила таку організацію суспільної влади, як первісне самоуправління, яке характеризується такими ознаками:

• існувало тільки у межах роду, виражало Його волю та базувалося на кровно-родинних зв'язках;

• суб'єкт та об'єкт управління збігалися;

• влада не поділялася за окремими функціями на певні види;

• органами самоуправління виступали збори членів роду та старійшини (вожді), що на них обиралися;

• суспільні справи вирішувалися волевиявленням дорослих членів роду на цих зборах;

• влада старійшин (вождів) ґрунтувалась на їх авторитеті, досвіді, повазі до них, ця посада не давала ніяких переваг — старійшина вважався "першим серед рівних".

Поведінка членів первісного суспільства регламентувалася первісними соціальними нормами, такими як звичаї (правила поведінки, що склалися внаслідок фактичного їх застосування протягом тривалого часу) або табу (заборона, що накладалася на певний предмет, діяння, слово тощо, порушення яких призводило до покарання (статеве табу, харчове табу)).

Первісні норми ґрунтувалися на природній необхідності та мали значення для усіх сфер життя общини, роду, племені. Це були "мононорми", тобто нерозчленовані, єдині норми. У них змішувалися різні елементи: моральні, релігійні, правові начала.

Ознаки первісних соціальних норм:

• виникали і формувалися поступово в процесі суспільного життя, складалися в результаті багаторазового повторення;

• виражали волю та інтереси роду або племені;

• були наявні у свідомості людей, не мали письмової форми вираження;

• забезпечувалися засобами суспільного впливу, силою звички, традицій.

Виявлення причин (закономірностей) виникнення держави і права багато в чому залежить від того, які соціальні інститути їх тлумачать. Тому, з урахуванням положень різних теорій походження держави і права, можна виділити такі основні причини виникнення цих явищ:

1. Три великі суспільні поділи праці.

2. Необхідність удосконалення управління суспільством, яке ускладнюється внаслідок розвитку та ускладнення виробництва, зміни умов розподілу продуктів праці, зростання кількості населення та відокремленням соціальних груп, класів.

3. Необхідність ведення війн (як оборонних, так і загарбницьких) та захисту власної території.

4. Утворення спеціальних організацій людей, що професійно здійснюють керівництво в суспільстві, забезпечують його соціальну стабільність та цілісність, що досягається за допомогою обов'язкових для всіх соціальних норм, у тому числі юридичних.

5. Неспроможність суспільної влади первісного ладу врегулювати в нових умовах соціальні суперечності й конфлікти.

6. Необхідність організації великомасштабних громадських робіт (наприклад, іригаційних), об'єднання з цією метою великих груп людей.

7. Введення офіційної податкової системи. Завершення розкладу організації влади первісного ладу

й утворення власне держави пов'язуються з установленням публічної влади, що вже не збігається з інтересами населення (у вигляді армії, флоту, поліції, виправних установ тощо).

Розрізняють два основних шляхи виникнення держави:

• європейський (Афіни, Рим, давньогерманські держави);

• східний, азіатський (Єгипет, Вавилон, Китай, Індія).

В основному розглядають три форми виникнення держави:

• афінську, що є класичною формою виникнення держави. Держава виникає як результат класових антагонізмів, що розвивались усередині суспільства;

• римську — процес виникнення держави був прискорений тривалою боротьбою плебеїв (прийшлого населення, що не було визнане окремим класом цього суспільства) проти патриціїв (римської родової знаті);

• давньогерманську — виникнення держави було прискорене завоюванням чужих територій і підкоренням народів, що жили на цих територіях, для управління якими родове суспільство не було пристосоване.

Особливостями виникнення держав східного типу слід вважати такі:

1) основу економічних відносин становить державна форма власності;

2) приватна власність має другорядний характер;

3) державна влада є деспотичною;

4) великий апарат чиновників;

5) відбувається сакралізація (освячення) влади.

Держава як якісно нова організація влади суттєво відрізняється від організації первісної суспільної влади. Це виявляється у виникненні:

• соціально неоднорідного, класово розшарованого суспільства, що має антагоністичні суперечності;

• адміністративно-територіального розподілу населення, державна влада поширюється на всіх людей, які перебувають на території, належній їй;

• публічної влади, відокремленої від населення (державний апарат), яка виражає та захищає інтереси економічно панівної частини суспільства;

• апарату примусу — груп озброєних людей у вигляді армії, поліції та ін., на які спирається державний апарат;

• певних функцій (законодавчої, виконавчої) в окремих органів публічної влади;

• офіційної податкової системи;

• писаних загальнообов'язкових правил поведінки — юридичних норм.

Держава — продукт соціального розвитку, тому з розвитком самого суспільства змінюється держава, її мета та завдання, керівні структури та функції. Відповідно змінюються і погляди на поняття, сутність та призначення держави. Усі різноманітні підходи до визначення держави можна звести до двох основних:

• або держава розглядається з соціологічного погляду як організація загального блага;

• або з класових позицій — як організація класового насильства.

Але за будь-якого тлумачення державі притаманні такі основні ознаки, без яких така організація не може існувати, а саме:

1) це єдина територіальна організація політичної влади у масштабі всієї країни;

2) це особлива організація політичної влади, яка має спеціальний апарат (механізм) управління суспільством для забезпечення його нормальної життєдіяльності;

3) вона організовує суспільне життя на правових засадах;

4) це суверенна організація політичної влади;

Функції держави — це основні напрямки діяльності держави щодо управління суспільством.

Класифікувати функції держави можна таким чином:

1. Загальноприйнятою є класифікація функцій держави на внутрішні та зовнішні (основна увага приділяється функціям сучасної держави).

До внутрішніх функцій зараховують:

1) політичну — держава регулює сферу політичних відносин, визначає "правила гри" суб'єктів політичної системи суспільства, забезпечує здійснення народовладдя;

2) економічну — держава регулює сферу економічних відносин, але її втручання обмежене ринковими відносинами, які розвиваються на основі саморегулювання;

3) соціальну — держава забезпечує соціальну захищеність особи, її діяльність спрямована на зняття та пом'якшення соціальних суперечностей;

4) культурно-виховну — держава займається організацією освіти, виховання, підтримкою та розвитком науки, культури;

5) екологічну — держава забезпечує екологічну безпеку особи, видає та впроваджує в життя відповідні природоохоронні закони;

6) функцію охорони правопорядку — держава забезпечує охорону й відновлення порушеного правопорядку внаслідок державно-правового регулювання суспільних відносин;

7) фінансового контролю — держава контролює легальність прибутків фізичних та юридичних осіб, частина з яких спрямовується у бюджет для задоволення загально-соціальних інтересів, утримання державного апарату.

Основними зовнішніми функціями вважають:

1) економічну співпрацю — держава сприяє інтеграції національної економіки у світову;

2) співпрацю у забезпеченні світового правопорядку — держава бере участь у збереженні миру, у боротьбі з наркобізнесом, тероризмом тощо;

3) співпрацю у розв'язанні глобальних проблем сучасності;

4) оборону — держава захищає незалежність і територіальну цілісність країни, виконує міжнародні зобов'язання.

Правоохоронні органи — це державні органи, основною (спеціальною) функцією яких є забезпечення законності та охорона правопорядку, боротьба з правопорушеннями, охорона законних прав та інтересів громадян, юридичних осіб, суспільства і держави в цілому.

1. Прокуратура як специфічний орган державного управління виконує такі завдання та функції:

• підтримання державного обвинувачення в суді;

• представництво інтересів громадянина або держави в суді;

• нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, досудове слідство, дізнання;

• нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також вжиття інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

2. Служба безпеки як державний правоохоронний орган спеціального призначення виконує такі завдання та функції:

• захист незалежності, територіальної цілісності та обороноздатності країни від розвідувально-підривної діяльності спецслужб іноземних держав;

• захист незалежності, територіальної цілісності та обороноздатності країни від підривної діяльності з боку власних злочинних організацій, груп людей чи навіть окремих осіб;

• боротьба з організованою злочинністю, мафією, корупцією, які становлять загрозу життєво важливим інтересам.

3. Державні служби (інспекції, адміністрації) — санітарні, податкові, протипожежні та інші — спеціальні державні органи, що виконують функції контролю та нагляду за дотриманням підприємствами, організаціями, установами, посадовими особами та громадянами окремих, встановлених відповідними актами правил: санітарних, податкових, ветеринарних та ін.

4. Органи внутрішніх справ — правоохоронні органи, які виконують такі функції:

• економічні — діяльність щодо захисту власності, економіки в цілому від злочинних посягань та ін.;

• екологічні — діяльність екологічної міліції та ін.;

• охорони правопорядку — діяльність ДАІ, патрульно-постової служби та ін.;

• співробітництва у забезпеченні світового порядку — участь у діяльності Інтерполу.

5. Органи юстиції — органи виконавчої влади, призначенням яких є організація здійснення державної правової політики:

• розробка проектів законів, здійснення систематизації законодавства;

• забезпечення організаційної діяльності судів;

• керівництво нотаріатом, судово-експертними установами, державною виконавчою службою та ін.;

• організація правового навчання населення;

• реєстрація політичних партій та інших об'єднань громадян, а також нормативних актів міністерств та відомств.

До останнього часу питання типології держав розглядалося, як правило, з позиції формаційного підходу, сутність якого полягає в тому, що в основу класифікації держав покладена категорія суспільно-економічної формації, яка ґрунтується на тому чи іншому способі виробництва і відображає співвідношення базису й надбудови, мету, завдання та функції держави з позиції її соціального призначення.

Представники цього підходу (К. Маркс, Ф. Енгельс) за цим критерієм виділяють такі типи держав:

• рабовласницький;

• феодальний;

• буржуазний;

• соціалістичний (ідеї цього типу держави на практиці не були цілком реалізовані в жодній країні).

Переваги формаційного підходу:

1) продуктивна сама ідея поділяти держави на основі соціально-економічних факторів, що, справді, дуже істотно впливають на суспільство;

2) він показує поетапність, природно-історичний характер розвитку держави. Джерело розвитку держави замкнуте, на думку представників цієї теорії, у самому суспільстві, а не поза ним. Зміна одного типу іншим — процес об'єктивний, природно-історичний. У цьому процесі кожний наступний тип держави має бути історично більш прогресивним, ніж попередній.

Недоліки:

1) такий підхід багато в чому однолінійний, характеризується зайвою запрограмованістю, у той час як історія різноманітна і далеко не завжди вписується в накреслені для неї схеми;

2) недооцінюються духовні фактори (релігійні, національні, культурні тощо), які часом можуть дуже істотно впливати на природу тієї або іншої держави.

Прихильники цивілізаційного підходу (А. Тойнбі, П. Сорокін, О. Шпенглер, М. Вебер) у співвідношенні держави і соціально-економічного устрою враховували духовно-культурні фактори суспільного розвитку. В основу типології держав за цим критерієм покладається досягнутий тими чи іншими народами рівень цивілізації.

Цивілізація — соціокультурна система, яка охоплює як соціально-економічні умови життєдіяльності суспільства, так і етнічні, релігійні його основи, ступінь гармонізації людини й природи, а також рівень економічної, політичної, соціальної й духовної свободи особистості. Отже, кожна цивілізація надає стійку спільність усім державам, які існують у її рамках, що і дає змогу здійснити їх класифікацію.

Прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на первинні й вторинні. До первинних належать держави — давньосхідна (Єгипет, Вавилон, Бірма тощо), еллінська (Афіни, Спарта), римська, середньовічна. До вторинних — держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін.

Переваги цивілізаційного підходу:

1) враховуються певні духовні фактори, які є суттєвими в тих або інших конкретно-історичних умовах;

2) у зв'язку з розширенням діапазону духовних критеріїв, що характеризують саме особливості тих або інших цивілізацій, утворюється більш заземлена (географічно адресна) типологія держав.

Недоліки:

1) недооцінюються соціально-економічні фактори, що найчастіше визначають політику конкретної країни;

2) виділяючи велику кількість ідеально-духовних факторів як ознак цивілізацій, автори, по суті (вільно або мимоволі), дали типологію не стільки держави, скільки суспільства. Держава має свою природу і характеризується власними параметрами, які не збігаються з критеріями суспільства як більш широкого й місткого поняття.

Форму держави визначають як порядок (спосіб) організації та здійснення державної влади в країні. Тому її структуру становлять три взаємопов'язаних елементи: форма державного правління, форма державно-територіального устрою та форма державно-правового (політичного) режиму.

Форма державного правління — це спосіб організації верховної державної влади та ступінь участі населення в її формуванні.

За формою правління розрізняють:

• монархії — вища державна влада повністю або частково здійснюється одноособово та передається у спадщину;

• республіки — верховна державна влада здійснюється органами, що обираються населенням на певний строк.

Форма державно-територіального устрою — це спосіб поділу території держави на складові та порядок співвідношення влади між ними і державою в цілому. За формою устрою розрізняють:

• унітарну державу, частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, що не володіють суверенними правами;

• федеративну, тобто складну союзну державу, частинами якої е державні утворення, що мають суверенні права;

• конфедеративну, тобто тимчасовий союз суверенних держав, які об'єднуються для досягнення певної мети та спільно здійснюють деякі напрямки державної діяльності при збереженні в інших питаннях повної самостійності;

• співдружність — особливу форму об'єднання держав, які виступають як асоційовані учасники, при збереженні ними повного суверенітету та незалежності.

Форма державно-правового (політичного) режиму — це способи та методи здійснення державної влади. Виділяють:

• демократичний режим, тобто такий стан державного (політичного) життя, за якого дотримується демократична конституція, реалізується принцип "поділу влади", державна влада здійснюється на основі вільної і рівної участі громадян та їх об'єднань в управлінні державою, гарантується здійснення прав і свобод громадян;

• антидемократичний режим, який характеризується відсутністю дійсної участі населення в здійсненні державної влади та порушенням прав і свобод громадян та їх об'єднань.

Форма державного правління показує:

• як створюються вищі органи державної влади та яка їх будова;

• як будуються взаємовідносини між вищими та іншими державними органами;

• як будуються взаємовідносини між верховною державною владою і населенням країни;

• якою мірою організація вищих органів держави дає змогу забезпечити права і свободи громадян.

Різновидами держав за формою правління, тобто порядком організації верховної державної влади та ступенем участі населення в її формуванні, є монархія та республіка.

Монархія — це така форма державного правління, за якої державна влада повністю чи частково зосереджується в руках однієї особи — монарха, передається у спадщину та не залежить від населення.

Традиційно розрізняють абсолютні (необмежені) та конституційні (обмежені) монархії.

Абсолютна (необмежена) — характеризується тим, що монарх не обмежений конституцією і сам здійснює законодавчу діяльність; керує урядом, який сам і формує; контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в руках монарха;

Конституційна (обмежена) — влада монарха обмежена тією чи іншою мірою повноваженнями певних державних органів. Різновидами конституційної монархії є дуалістична (вона практично не існує) і парламентська монархії.

Парламентська монархія — форма правління, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади і за ним лише формально зберігається статус глави держави, але тільки з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний.

Дуалістична монархія — форма правління, де монарх — глава держави особисто формує склад уряду, яким керує сам або через прем'єр-міністра, якого він призначає.

Республіка — це така форма державного правління, за якої вища державна влада здійснюється представницьким загальнонаціональним колегіальним органом (парламентом), який обирається населенням на певний строк.

Парламентська республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. У такій республіці глава уряду має більше повноважень, ніж глава держави, здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається всім населенням країни, глава держави обирається парламентом або більш великою колегією, але за участю парламенту.

Президентська республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) одноособово або з подальшим схваленням парламенту формує склад уряду, яким сам і керує. Тому уряд підзвітний президенту, а не парламенту (в руках президента поєднується повноваження глави держави і глави уряду). Президент обирається непарламентським шляхом — прямими або непрямими виборами населення. До таких держав належать США, Аргентина, Мексика, Бразилія.

Змішана (напівпрезидентська) республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, насамперед кандидатуру прем'єр-міністра, який підлягає обов'язковому затвердженню або погодженню парламентом. Виконавча влада в такій республіці належить не тільки президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент обирається непарламентським шляхом.

Форма державно-територіального устрою показує;

• з яких частин складається внутрішня структура держави;

• яке становище цих частин і які взаємозв'язки їх органів;

• як будуються відносини між центральними і місцевими державними органами;

• в якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, яка проживає на території країни.

За формою державно-територіального устрою, тобто способом розподілу території на частини та порядком співвідношення влади між ними і державою в цілому, вирізняють держави прості (унітарні) та складні.

Унітарна держава — це проста єдина держава, складовими якої є адміністративно-територіальні одиниці, які не володіють суверенними правами.

Унітарна держава характеризується такими основними ознаками:

• до складу не входять державні утворення, що наділені ознаками суверенітету, адміністративно-територіальні одиниці (область, район та ін.) не можуть мати якої-не-будь політичної самостійності;

• єдина конституція та єдина система законодавства;

• єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд, парламент, юрисдикція яких поширюється на територію всієї країни;

• єдине громадянство та єдина державна символіка;

• єдина судова система;

• у міжнародні відносини вступає лише держава.

Складними державами вважають федерацію, конфедерацію, імперію та співдружність.

Федерація — це складна союзна держава, складовими якої є державні утворення, що володіють суверенними правами.

Основні ознаки федерації:

• єдина територія складається з територій — суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;

• наявність конституції і системи законодавства в цілому та в кожного з її суб'єктів;

• наявність федерального двопалатного парламенту й парламентів суб'єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб'єктів федерації;

• наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; у деяких федераціях допускається подвійне громадянство (ФРН);

• можливість суб'єктів федерації мати власну правову та судову системи (США);

• наявність загальнофедерал ьної податкової та грошової системи;

• суб'єкти федерації не володіють суверенітетом і не є суб'єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах можуть виступати як федерація в цілому, так і кожний її суб'єкт.

Конфедерація — це тимчасовий союз суверенних держав, які об'єдналися для досягнення певної мети та які спільно здійснюють деякі напрямки державної діяльності при збереженні в інших питаннях повної самостійності і незалежності.

Цей союз характеризується такими ознаками:

• відсутність загальної для всієї конфедерації єдиної території і державних кордонів;

• відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;

• відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;

• відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і міжнародно-правового статусу її членів;

• наявність загального конфедеративного органу, який складається з делегатів суверенних держав;

• рішення загальних конфедеративних органів приймається за принципом консенсусу: у випадку незгоди з ним членів конфедерації таке рішення не є обов'язковим і не тягне за собою яких-небудь санкцій (це право нуліфікації);

• наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.

Імперії — це такі складні й великі держави, які об'єднують інші держави, народи внаслідок завоювань, колонізації, що складаються з головної держави (метрополії) та колоній.

Можна визначити такі її ознаки:

• в основу її створення покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди та інші юридичні акти;

• цілі об'єднання держав можуть бути різними: економічні, культурні та ін.;

• члени співдружності володіють повним суверенітетом та незалежністю, оскільки це не держава і не державне утворення;

• вона здійснює свою діяльність через загальні координаційні органи (рада глав держав або глав урядів, міжпарламентська асамблея та ін.), рішення яких мають рекомендаційний характер;

• відносини між державами у співдружності будуються на основі норм і принципів міжнародного права;

• держави мають право виходу зі співдружності. Таке об'єднання держав має перехідний характер: або

розвиток йде у напрямку створення конфедерації чи навіть федерації, або, навпаки, може привести до дезінтеграції.

Основою для класифікації державно-правових (політичних) режимів є:

• ступінь розвиненості політичної демократії;

• реальний політико-правовий статус особи.

З урахуванням цих критеріїв сучасні державно-правові (політичні) режими поділяються на демократичні та антидемократичні.

Демократичний режим — це режим, за якого державна (політична) влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми, засоби масової інформації), діяльність різноманітних партій і громадських організацій, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення та здійснення політики держави.

Він характеризується такими рисами:

• дотримується демократична конституція;

• реалізується принцип "поділу влад";

• державна влада здійснюється на основі вільної та рівної участі громадян та їх об'єднань в управлінні державою;

• забезпечується плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людини;

• гарантується здійснення прав і свобод громадян відповідно до міжнародних стандартів прав людини;

• реалізується демократизм правосуддя, домінують методи переконання перед методами примусу;

• забезпечується вільне існування всіх форм власності.

Антидемократичний режим — це режим, коли державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини, коли заборонена легальна діяльність опозиційних політичних партій і громадських об'єднань.

Для нього характерні такі ознаки:

• не реалізується (частіше всього юридично не закріплений) принцип "поділу влад";

• звужується або припиняється вплив громадян та їх об'єднань на управління державою;

• відсутня або стає формальною виборність;

• забороняється діяльність опозиційних партій та організацій;

• застосовуються політичні репресії;

• звужуються або порушуються політичні права і свободи громадян;

• реальна влада зосереджується в руках групи осіб або однієї особи, не підконтрольних народові.

Такий режим може бути авторитарним і тоталітарним.

Тоталітарний режим — крайня форма антидемократичного режиму, такий спосіб організації державної влади, при якому здійснюється повний (тотальний) контроль державою над всіма сферами життя суспільства та особистості.

Він характеризується:

• повним пануванням держави над особистістю та суспільством;

• одержавленням усіх легальних об'єднань та організацій;

• необмеженими законом повноваженнями органів влади;

• забороною демократичних організацій;

• фактичною ліквідацією формально проголошених конституційних прав і свобод людини і громадянина;

• загальним контролем над діяльністю громадян та їх об'єднань;

• політичною цензурою;

• відсутністю гласності;

• тотальною нетерпимістю до всіх, хто мислить інакше, ніж диктує правляча партія та її ідеологія;

• репресіями стосовно опозиції;

• мілітаризацією суспільного життя;

• прагненням до зовнішньої експансії.

Авторитарний режим — це стан політичного життя, коли влада зосереджується в руках однієї особи або правлячої верхівки. Цей режим не має таких реакційних проявів, як тоталітарний, і характеризується:

• необмеженою владою однієї особи або групи осіб, не підконтрольних народові;

• наявністю центра управління, який діє на свій розсуд, у тому числі з порушенням норм закону;

• використанням насильства та позасудових методів примусу;

• опорою на поліцейський та військовий апарат;

• дією принципу пріоритету держави над особистістю, відсутністю гарантій здійснення конституційно проголошених прав і свобод особи, особливо у взаємовідносинах із владою.

Поняття політична система суспільства пов'язане із подвійним його розумінням: у широкому розумінні — це цілісний комплекс усіх політичних явищ, які існують у суспільстві, для завоювання, утримання чи участі у здійсненні політичної влади. Іншими словами, це механізм організації й функціонування політичної влади; у вузькому розумінні — це обумовлена економічними, соціокультурними, ідеологічними факторами сукупність взаємопов'язаних державних і недержавних організацій, інститутів, які прямо чи опосередковано беруть участь у реалізації політичної влади чи впливі на неї.

Політична система суспільства складається з таких елементів:

• політичної влади — центрального компонента, який зв'язує всі інші складові в систему;

• суб'єктів політичної діяльності (держави, політичних партій, рухів, громадських організацій та ін.);

• політичних норм та принципів — правил поведінки, що забезпечують визначений рівень суспільної організованості, стабільності і стійкості як політичних інститутів, так і всієї системи в цілому (звичаї, традиції політичного життя тощо);

• політичних відносин — відносин між соціальними групами, націями, народностями, політичними інститутами з приводу влади у зв'язку з розробленням і здійсненням політики;

• політичної свідомості — включає в себе ідеї, теорії, погляди, уявлення, почуття, традиції, що є відображенням політики і політичних відносин;

• політичної культури — сукупності спеціальних знань і досвіду в політичній сфері діяльності, сприйняття та засвоєння системи політичних цінностей суб'єктами політики.

Держава — не тільки результат розвитку суспільства, але і фактор формування політичної системи суспільства. Особливе місце в політичній системі суспільства належить саме державі, оскільки вона є основним засобом досягнення цілей, поставлених перед суспільством, концентрує в собі багатоманітність політичних інтересів, надає сталого характеру політичній системі шляхом упорядкування її діяльності.

Це обумовлюється такими обставинами:

• тільки держава офіційно представляє все суспільство;

• лише держава — єдина повновладна організація в масштабі всієї країни, здатна забезпечити основні права і свободи всіх осіб, що перебувають на її території;

• тільки держава має у своєму розпорядженні спеціальний апарат управління суспільними справами;

• лише держава має спеціальні установи примусового характеру і володіє монопольним правом застосовувати примус на своїй території;

• тільки держава володіє монопольним правом видавати юридичні норми, обов'язкові для всього населення, та забезпечувати їх реалізацію;

• лише держава володіє монопольним правом встановлювати та стягувати податки, формувати загальнонаціональний бюджет.

Таким чином, держава виступає своєрідним центром тяжіння всіх політичних сил суспільства.

Держава та інші суб'єкти політики як складники політичної системи мають взаємодіяти і взаємодіють (співпрацюють або конфліктують) у політичному житті суспільства. Така взаємодія характеризується наявністю прямого й зворотного зв'язку між цими суб'єктами.

Вплив держави на партії та інші об'єднання громадян виявляється в тому, що вона:

• встановлює юридичні норми, що визначають порядок їх офіційного визнання (легалізації);

• реєструє об'єднання громадян;

• забезпечує дотримання прав і законних інтересів об'єднань громадян;

• здійснює контроль і нагляд за відповідністю діяльності об'єднань громадян зареєстрованому статуту:

а) нагляд за виконанням та дотриманням законності з боку органів прокуратури;

б) контроль за джерелами і розмірами надходжень та оплатою податків з боку фінансових органів;

• передбачає відповідальність уповноважених осіб об'єднань громадян за порушення законодавства;

• не втручається в діяльність об'єднань громадян;

• створює режим найбільшого сприяння їх функціонуванню: надає певні пільги чи звільняє від податків або надає дотації та кошти.

У свою чергу об'єднання громадян:

• через інститут виборів формують депутатський корпус влади;

• вносять у парламент (Верховну Раду) ініціативні законопроекти через народних депутатів;

• можуть з певних питань бути суб'єктами правотворчості;

• можуть у певних випадках бути суб'єктами правозастосування;

• можуть у певних випадках бути суб'єктами контрольної діяльності держави;

• можуть здійснювати масові заходи (демонстрації, мітинги тощо);

• захищають права членів об'єднання в державних органах та ін.;

• діють у межах правового режиму, який встановлюється державою.

Вихідною точкою до розуміння демократії, що виступає об'єктивною закономірністю суспільного розвитку, є ідея народовладдя як одна із загальнолюдських цінностей. Ідейною основою народовладдя є концепція народного суверенітету, тобто верховенства влади народу, яка здійснюється в його інтересах.

Самоврядування народу — це такий спосіб реалізації влади безпосередньо народом, коли громадяни самостійно, через свої колективи й організації приймають управлінські рішення (або беруть активну участь у їх прийнятті), впроваджують їх вимоги в життя і відповідають за результати своєї діяльності.

Принципи самоврядування народу:

• загальна участь громадян в управлінні суспільними й державними справами;

• рівність громадян та їх усебічний розвиток;

• саморегуляція суспільної поведінки;

• участь громадян, соціальних спільнот у формуванні всіх або більшості соціальних інститутів;

• колективне обговорення й прийняття основних рішень та свідоме їх виконання;

• ефективний громадський контроль за діяльністю органів влади, насамперед виборних, та їх працівників, їх регулярна звітність та ротація.

Можна виділити такі форми самоврядування народу (на прикладі України):

• масові суспільні організації — об'єднують громадян та забезпечують їх самостійну діяльність;

• трудові колективи — забезпечують участь громадян в управлінні суспільними та державними справами одночасно з виробничою працею зі створення матеріальних та духовних благ;

• ради депутатів — забезпечують її здійснення в масштабі всієї країни;

• народні рухи — забезпечують політичну та громадську активність населення;

• пряма (безпосередня) демократія як спосіб волевиявлення народу.

Демократія — народовладдя, що виходить з організації та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і носієм, ґрунтується на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх при розв'язанні проблем і питань суспільного управління.

Безпосередня (пряма) демократія передбачає здійснення народом своєї влади безпосередньо, пряме здійснення волі громадян у найважливіших питаннях державного і суспільного життя. До її інститутів, зокрема, належать референдуми, вибори, народна законодавча ініціатива, народні обговорення, загальні збори громадян тощо.

Представницька демократія передбачає здійснення народом своєї влади через обрані ним органи державної влади та місцевого самоврядування. До інститутів представницької демократії належать парламент, уряд, президент, органи місцевого самоврядування та ін.

Влада — здатність певного суб'єкта (індивіда, колективу, організації) підпорядковувати собі волю і поведінку іншого суб'єкта у своїх власних інтересах чи інтересах інших осіб.

Державна влада — це влада, яка здійснюється тільки державою та її органами і характеризується суверенністю, універсальністю та здатністю владно-примусового впливу на поведінку всіх людей та їх організацій, що забезпечується державно-правовими методами.

Як структурні елементи державної влади виділяють:

• суб'єкт влади, тобто державу та її органи;

• об'єкт влади — людей, на підкорення поведінки яких спрямована ця функція;

• владні відносини, через які здійснюється нав'язування волі носія влади підлеглим;

• наявність у суб'єкта влади певного арсеналу засобів, методів та способів, що дають йому можливість реально здійснювати свою волю в суспільному житті;

• нормативну систему, що регламентує владну діяльність.

Політична влада і влада державна — поняття не тотожні. Політична влада — влада, що здійснює вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб'єктами політичної системи, а також різними неформальними угрупованнями; це домінування або прагнення до домінування інтересів одних верств над усіма іншими.

Політична влада ширша за змістом, ніж державна влада, оскільки відносно самостійне значення мають владні відносини у політичних об'єднаннях. В умовах правової держави і громадянського суспільства найбільш широкі повноваження у здійсненні політичної влади надаються об'єднанням громадян та іншим недержавним утворенням.

Політична влада нерозривно пов'язана з владою державною, є її продовженням. Державна влада — основний типовий засіб здійснення політичної влади.

Відмінності політичної влади від влади державної:

• політична влада здійснюється більш широким колом суб'єктів політичної системи;

• будь-яка державна влада має політичний характер, але не кожна політична влада е державною;

• політична і державна влади мають різні механізми їх здійснення;

• атрибутом державної влади є її територіальна організація, а політична влада, влада певної партійно-політичної ідеології може виходити за межі однієї країни.

Правова форма діяльності — це організаційно-управлінська форма діяльності уповноважених на це суб'єктів, яка завжди пов'язана зі здійсненням юридично значущих дій (розглядом юридичних справ) у порядку, визначеному законом.

Юридична сутність правової форми діяльності держави полягає в тому, що вона: по-перше, засновується на приписах норм права, по-друге, завжди тягне за собою правові наслідки.

Вона характеризується такими ознаками:

• передбачає розгляд юридичної справи;

• використовує норми матеріального чи процесуального права як спеціальний робочий інструментарій;

• здійснюється виключно уповноваженими суб'єктами;

• закріплюється в офіційних процесуальних документах;

• усі відносини, пов'язані з розглядом справи, регламентуються системою норм процесуального права;

• у процесі розгляду справи використовуються досягнення юридичної техніки.

Основними правовими формами діяльності держави є:

• правотворча діяльність, яка полягає в офіційному встановленні (санкціонуванні) та зміні норм права компетентними органами шляхом підготовки, прийняття й оприлюднення нормативно-правових актів;

• правозастосувальна діяльність, яка забезпечує безперервність процесу здійснення нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правових відносин суб'єктивними правами, а інших — юридичними обов'язками, полягає в розгляді та вирішенні індивідуальних справ, що мають юридичне значення;

• правоохоронна діяльність, спрямована на охорону суспільних відносин, урегульованих правом, на захист індивіда від правопорушень та притягнення винних до відповідальності;

• контрольно-наглядова діяльність, яка виражається в здійсненні юридичних дій щодо спостереження й перевірки відповідності виконання та дотримання підконтрольними суб'єктами правових приписів;

• установча діяльність, яка виражається в реалізації на основі норм матеріального права повноважень щодо формування, перетворення чи скасування органів держави, їх структурних підрозділів, посадових осіб.

Методи здійснення державної влади дуже різноманітні, але їх можна звести до двох основних:

1) переконання — метод активного впливу на волю та свідомість осіб ідейно-моральними засобами з метою формування в них поглядів та уявлень, заснованих на розумінні сутності, мети та функцій державної влади. Воно охоплює:

• визнання свободи дій підлеглих суб'єктів з обмеженням її таким чином, щоб захистити від свавільних дій інших осіб;

• обіцянку взяття і насправді взяття на себе обов'язку винагородження за певну корисну діяльність;

• рекомендації, поради, побажання, заклики та ін. не-правові методи;

2) примус — психологічний, матеріальний або фізичний (насильницький) вплив повноважних органів та посадових осіб держави на особу з метою змусити її діяти відповідно до волі володарюючого суб'єкта в інтересах держави.

Механізм держави найчастіше розуміють як систему всіх державних організацій, які здійснюють завдання та реалізують функції держави.

Ознаки механізму держави:

• існування системи взаємозв'язаних, взаємодіючих, ієрархічно підкорених органів, підприємств та установ;

• наявність групи людей, які здійснюють управління суспільством на професійній основі;

• наявність можливості реалізації завдань та функцій держави як організаційними, фінансовими, так і примусовими методами;

• наявність у кожної складової своєї компетенції як правової основи діяльності.

структуру механізму держави становлять:

1) апарат держави — система всіх органів держави, наділених владними повноваженнями, які безпосередньо здійснюють функції та завдання держави;

2) державні підприємства — самостійні суб'єкти господарювання, які мають права юридичної особи і здійснюють виробничу, науково-дослідну, комерційну діяльність для отримання відповідного прибутку;

3) державні установи — такі державні організації, які здійснюють безпосередньо практичну діяльність для виконання функцій держави в різних сферах (економічній, соціальній, культурній та наділені правами юридичної особи і мають визначену характерну їм організаційну структуру та специфічні повноваження.

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову має давню історію, і його традиційно пов'язують з ім'ям Ш.Л. Монтеск'є. Кожна з гілок влади вважається самостійною та незалежною, і тим самим виключається можливість узурпації державної влади будь-якою особою або органом держави.

Цей принцип включає певну систему вимог:

• розподіл функцій і повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до вимог поділу праці;

• закріплення певної самостійності кожного органу влади під час здійснення своїх повноважень, неприпустимість втручання у прерогативи один одного та їх злиття;

• наділення кожного органу можливістю протиставити свою думку рішенню іншого органу держави та виключення зосередження всієї влади в одній гілці;

• наявність в органів влади взаємного контролю та неможливість зміни компетенції органів держави неконституційним шляхом.

Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті державна влада, яка має виключне право приймати закони. Вона здійснює і фінансову (право щорічного затвердження бюджету країни), і установчу (участь парламенту у формуванні вищих виконавчих і судових органів), і контрольну функції. В Україні, згідно зі ст.75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади є парламент — Верховна Рада України.

Виконавча влада — це влада, яка володіє правом безпосереднього управління в державі. Носієм цієї влади у масштабі країни є уряд, який забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, відповідальний, підзвітний та підконтрольний їй. Виконавча влада покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядчу діяльність. Згідно з розділом VI Конституції України органами виконавчої влади є Кабінет Міністрів України (вищий орган у системі органів виконавчої влади), центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації (здійснюють виконавчу владу в областях і районах).

Судова влада — це незалежна влада, яка охороняє право, виступає арбітром у спорах про право, здійснює правосуддя. Судова влада обмежена нормами та принципами права, здійснюється у формі судової процедури й не може залежати від суб'єктивного впливу інших гілок влади. Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі. Найвищим судовим органом у системі судів є Верховний Суд України. Система судів в Україні будується за принципами територіальності (місцеві, апеляційні суди) і спеціалізації (суди загальної юрисдикції та спеціалізовані: господарські, адміністративні).

Принцип поділу влади доповнюється системою стримувань та противаг, яка передбачає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для взаємного стримування й підтримки відносної рівноваги сил.

Водночас влада в державі має залишатися цілісною та єдиною, тому гілки влади повинні взаємодіяти.

Юридично це виявляється в тому, що:

• органи державної влади в сукупності володіють компетенцією, необхідною для здійснення функцій і виконання завдань держави;

• різні органи держави не можуть приписувати одним і тим самим суб'єктам за одних і тих самих обставин взаємовиключні правила поведінки.

Тому поділ влади слід сприймати як загальний принцип здійснення державної влади.

Державний апарат — центральна частина механізму держави, юридично оформлена система всіх державних органів, які здійснюють управління суспільством, виконують завдання та функції держави.

Державний апарат характеризується такими ознаками:

• це структурно організована система державних органів, яка ґрунтується на загальних принципах, єдності кінцевої мети, взаємодії, орієнтована на забезпечення реалізації функцій держави;

• це система юридично оформлених органів, які наділяються відповідною компетенцією та здійснюють управління суспільством на професійній основі;

• це система органів, кожний з яких має матеріальні засоби для здійснення управлінських функцій;

• це диференційована, згідно з принципом поділу влади, система державних органів;

• це система державних органів, які здійснюють свою діяльність у безпосередньо управлінських і правових формах.

система принципів:

• демократизм;

• законність;

• професіоналізм та компетентність;

• поділ влад;

• пріоритет прав і свобод людини

• принцип ненасильства

• гласність та врахування громадської думки;

• поєднання виборності та призначеності;

• поєднання колегіальності та єдиноначальності;

• економічність та науковість.

Державний апарат складається з державних органів.

Орган держави — це група осіб чи одна особа (державні службовці), яка має юридично оформлену державно-владну компетенцію для виконання завдань та функцій держави. Кожний орган держави утворюється для здійснення певного виду державної діяльності, тобто має свій предмет відання, завдання та функції, має визначену структуру.

Структуру державного органу становлять:

• апарат, що безпосередньо виконує завдання та функції держави, маючи для цього державно-владні повноваження (особи, які здійснюють керівництво, відповідно до покладених на них обов'язків і наданих їм повноважень);

• допоміжний апарат, що не має державно-владних повноважень (спеціалісти та інші особи, що забезпечують технічні умови у здійсненні керівних управлінських функцій).

Орган держави характеризується такими ознаками:

• формується державою або безпосередньо народом відповідно до закону та функціонує на його основі;

• має передбачені законами спеціальні функції, які здійснюються від імені держави;

• має державно-владні повноваження, що дають йому змогу здійснювати юридично обов'язкові дії (видає нормативні та індивідуальні акти, здійснює контроль за неухильним виконанням вимог, передбачених цими актами, забезпечує та захищає ці вимоги від порушень);

• функціонально взаємодіє з іншими органами у процесі реалізації своїх повноважень, керуючись загальним принципом "дозволено лише те, що прямо передбачене законом";

• має необхідну матеріальну базу;

• має організаційну структуру, територіальний масштаб діяльності, систему службової підзвітності та службову дисципліну.

Класифікація державних органів проводиться на різних підставах:

1. За способом утворення: виборні (представницькі органи) та призначувальні (органи прокуратури).

2. За часом функціонування: постійні та тимчасові.

3. За територією дії: загальні (загальнофедеральні); суб'єктів федерації та місцеві (діють в адміністративно-територіальних одиницях).

4. За характером компетенції: органи загальної компетенції (уряд) та органи спеціальної компетенції (міністерства).

5. За порядком здійснення компетенції: колегіальні (парламент) та єдиноначальні (президент).

6. За правовими формами діяльності: правотворчі; правозастосовчі; правоохоронні; контрольно-наглядові; установчі.

7. За принципом "поділу влади": законодавчі; виконавчі; судові.

Правоохоронні органи — це державні органи, основною (спеціальною) функцією яких є забезпечення законності та охорона правопорядку, боротьба з правопорушеннями, охорона законних прав та інтересів громадян, юридичних осіб, суспільства і держави в цілому.

Характерними рисами правоохоронних органів є:

• здійснення ними зазначених вище функцій, які в сукупності називаються правоохоронною діяльністю;

• наявність у них для виконання зазначених функцій відповідних державно-владних повноважень, зокрема можливості видавати правові акти (в основному індивідуального характеру), обов'язкові для виконання тими, кому вони адресовані;

• можливість безпосередньо застосовувати різні заходи примусу (затримання особи, арешт, позбавлення волі тощо);

• перебування їх діяльності під особливим державним контролем і наглядом, здійснення її лише на основі закону і в установленому ним порядку.

Правоохоронну діяльність за своєю структурою можна поділити на:

• попередження виникнення умов і причин суспільно-небезпечного явища;

• припинення процесу його розвитку;

• ліквідацію його наслідків.

Правоохоронною діяльністю займаються органи прокуратури, органи внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи державного кордону, органи державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби та інші органи, які здійснюють правозастосовчі або правоохоронні функції.

Прокуратура — спеціальний орган державного управління, наділений правоохоронними й контрольно-наглядовими функціями.

На прокуратуру покладаються: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадян та держави в суді; нагляд за законністю ведення оперативно-розшукової діяльності, слідства, дізнання, виконання кримінальних покарань.

Служба безпеки — державний правоохоронний орган спеціального призначення. Його завдання — захист незалежності, конституційного ладу, територіальної цілісності та обороноздатності країни від розвідувально-підривної діяльності служб іноземних держав, а всередині країни — від підривної діяльності злочинних організацій та груп; боротьба з мафією та корупцією.

Органи внутрішніх справ — правоохоронні органи виконавчої влади, призначені для захисту економіки та навколишнього середовища від злочинних посягань, охорони законності й правопорядку в країні та захисту прав і свобод людини.

Основні завдання органів внутрішніх справ:

1) захист прав і свобод громадян, інтересів суспільства й держави від протиправних посягань, охорона суспільного порядку та забезпечення громадянської безпеки;

2) боротьба зі злочинністю;

3) попередження злочинів, їх припинення, розкриття та розслідування, розшук осіб, що скоїли злочини, вжиття заходів щодо усунення причин і умов вчинення правопорушення;

4) забезпечення безпеки дорожнього руху;

5) охорона й захист державних об'єктів, майна всіх видів власності.

Органи державної податкової служби — органи виконавчої влади, до основних завдань яких належить: здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислювання, повнотою і своечасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів, запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування.

Органи юстиції. — органи виконавчої влади, призначені для організації здійснення державної правової політики. Відповідно до законодавства вони наділені значними повноваженнями у сфері правоохоронної діяльності, хоча в цілому їх функції не зводяться до останньої, а також не забезпечуються можливістю застосування державного примусу. Основними завданнями органів юстиції є розробка проектів законів, їх зміна та доповнення; систематизація законодавства та підготовка пропозицій щодо його кодифікації; забезпечення організаційної діяльності судів; керівництво нотаріатом, судово-експертними установами, загальне керівництво РАЦСами та діяльністю державної виконавчої служби; організація правового навчання населення тощо.

Правова держава — це суверенна політико-територіальна організація влади, яка існує і функціонує в громадянському демократичному суспільстві на підставі соціально-справедливого права і в якій на його основі реально забезпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, окремих груп людей та громадянського суспільства в цілому, де держава й людина несуть взаємну відповідальність. Іншими словами, це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорона та захист основних прав і свобод людини.

Справді, правові держави характеризуються ознаками як соціального змісту (матеріальними), так і формальними (структурно-організаційними, процедурними).

Ознаки соціального змісту:

• юридичне закріплення основних прав і свобод людини в конституції та їх фактичне забезпечення;

• верховенство в суспільному та державному житті права й закону;

• врегулювання відносин між собою і державою на основі загального принципу: "Особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом";

• взаємна відповідальність та взаємодопомога особи й держави;

• притаманність усім громадянам високої правової культури;

• демократичний плюралізм та гласність — діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації тощо.

Формальні ознаки:

• чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими системами, її органами (принцип поділу влади);

• юридична захищеність особи;

• верховенство громадянського суспільства та його представника — парламенту — над державою та її апаратом, значуще становище судових органів у суспільному та державному житті.

Правова держава може бути розбудованою лише там, де наявні інститути громадянського суспільства, в центрі якого перебуває людина, її права, свободи та інтереси.

Громадянське суспільство — це сукупність поза-державних, позаполітичних відносин (економічних, соціальних, культурних, моральних, духовних, корпоративних сімейних, релігійних), які утворюють особливу сферу специфічних інтересів вільних індивідів — власників та об'єднань.

Свій внесок в розробку концепції громадянського суспільства зробили такі відомі вчені, як Арістотель, Платон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.Л. Монтеск'є, І. Кант, Г.В.Ф. Гегель та ін. У теперішньому, певною мірою завершеному вигляді концепція громадянського суспільства складається з таких основоположних ідей:

• економічна свобода, різноманітність форм власності, ринкові відносини;

• безумовне визнання та захист природних прав людини і громадянина;

• легітимність і демократичний характер влади;

• рівність усіх перед законом і правосуддям, надійна юридична захищеність особистості;

• наявність правової держави, в якій влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову;

• політичний та ідеологічний плюралізм, наявність легальної опозиції;

• свобода слова й друку, незалежність засобів масової інформації;

• невтручання держави в приватне життя громадян;

• ефективна соціальна політика, що забезпечує належний рівень життя людей.

Громадянське суспільство — це така організація людей, в якій кожна людина є вільною у своїй поведінці і має можливість приймати самостійні рішення. Йому притаманна віра в людину, загальну справедливість, у людський розум, тобто це "відкрите суспільство", що є реальністю в розвинутих західних демократіях.

Співвідношення громадянського суспільства і правової держави характеризується тим, що їх не можна ні ототожнювати, ні протиставляти, тим більше відривати одне від одного. Вирішення проблеми їх співвідношення пов'язане з розумінням держави як невід'ємної підсистеми громадянського суспільства, в якому вона має власний сектор діяльності.

Державу не можна уявити без права, тому залежно від ролі права вона може бути або правовою, або не існувати взагалі. Однак реально забезпечити здійснення всіма суб'єктами основних прав людини може лише та держава, для якої це є основною функцією, тобто правова держава. Така держава може бути розбудованою лише там, де існують інститути громадянського суспільства.

Правова держава — політична організація суспільства, в якій право обмежує і підпорядковує собі державну владу, а основні права особи, її соціальна безпека закріплені в законі, і тільки існування розвиненого, стабільного громадянського суспільства надає можливість створити правову державу.

Зміст напрямків взаємодії правової держави і громадянського суспільства в цілому може характеризуватися наявністю у суспільства права на невтручання держави у певну сферу життєдіяльності особи, права на участь у формуванні окремих органів держави, в управлінні деякими її справами, права на певні послуги держави.

Сучасні концепції держави дуже різноманітні, що зумовлюється:

• складністю соціальної структури сучасного суспільства;

• історичними особливостями розвитку тих чи інших країн;

• різноманітністю методологічних підходів до певної проблеми;

• існуванням країн різного ступеня розвитку та ін.

Здебільшого в державі вбачають механізм забезпечення цілісності суспільства, вирішення загальних справ, соціального компромісу та загальної злагоди.

1. Представники теорії держави загального благоденства (перша половина XX ст. — Дж. Кейнс) вважають, що суспільство й держава вже позбулися або інтенсивно позбуваються класового характеру, а держава стає органом, що функціонує на благо всіх членів суспільства. Характерною рисою такої держави є звуження репресивно-каральних функцій і суттєве обмеження державного примусу. Основними функціями держави стають: культурно-освітня діяльність, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, захист працівників від надмірної експлуатації з боку роботодавців.

2. Теорія еліт (20—30-ті роки XX ст. — Г. Моска.В. Парето) ґрунтується на ідеї нездатності широких мас населення до управління державою. Тому політика — сфера боротьби двох протилежних груп: панівної меншості (еліти), що оволоділа державою, та підпорядкованої їй більшості (усе інше населення країни). Ця еліта утворюється шляхом висування індивідів, які досягли у своїй справі найбільших успіхів.

Демократію за цією теорією визначають як утопію, марево. Некомпетентне населення, виборюючи демократію, прокладає шлях до тоталітаризму (соціалізму, фашизму). Прихильники цієї теорії пов'язували свободу людства не з демократією, а з управлінням державою компетентною правлячою елітою. Але кожна еліта рано чи пізно заспокоюється на досягнутому, витрачає свої найкращі якості, творчу енергію і вироджується. У суспільстві з'являється нова потенційна еліта, що прямує до влади. Тому зміна еліт, як правило, здійснюється шляхом насильства (переворотів, революцій). Ці явища, на думку авторів згаданої теорії, є природними і корисними.

Однією з течій теорії еліт є технократична доктрина, за якою вчені, технічні спеціалісти зосереджують у своїх руках не тільки виробничі та науково-дослідні функції, але й політичну владу. Отже, виникає нова суспільно-політична система — технократія.

3. Фашистські ідеї державності — це суміш різних положень, метою яких є виправдання, заохочення найнижчих людських інстинктів. Однією з головних складових фашистської теорії є расизм, що поділяє людей за біологічними та соціальними ознаками на декілька груп (рас), одна з яких проголошується істинним представником людського роду. Тому завдання держави забезпечення процвітання панівної раси шляхом завоювання інших держав для розширення "життєвого простору", поширення "культурної раси". При цьому державні органи повинні керуватися партійними ідеологічними настановами, діями вождя, що є істиною в останній інстанції. У сфері міжнародних відносин фашизм виходить з культу грубої сили. Насилля проголошується найважливішим чинником розвитку, а гуманізм — проявом неповноцінності раси, спробою виправдання її слабовілля і боягузтва.

4. Концепція національної держави — головним у цій концепції є обґрунтування того, що основне призначення держави полягає в забезпеченні створення найсприятливіших умов для існування та розвитку певної нації. Нині ця теорія набула поширення у країнах колишнього СРСР, Східної та Південно-Східної Європи. В умовах формування національного ринку за часів феодалізму або в умовах боротьби за визволення від колоніальної залежності ідея створення національної держави мала позитивне значення" сприяючи історичному прогресу. Сьогодні, особливо в умовах багатонаціональних країн, вона може мати місце лише за певних умов, і насамперед, коли враховується реальний стан міжнаціональних стосунків та інтереси національних меншин.

5. Етатична концепція держави. Сутність етатизму полягає в обґрунтуванні необхідності максимального втручання держави в життя суспільства і кожної конкретної особи. Життя сучасного суспільства постійно ускладнюється, виникають і розвиваються нові взаємозв'язки як між його складовими, так і між окремими громадянами. Це зумовлює необхідність існування своєрідного "соціального диригента", який би впорядковував, тобто регламентував і контролював суспільні відносини. Таку роль і має взяти на себе держава з огляду на лише їй одній притаманні властивості (наявність спеціального апарату управління і примусу, здатність надавати своїм велінням загальнообов'язковий характер тощо). При цьому утверджується потреба практично необмеженого втручання держави майже в усі сфери суспільного життя.

6. Анархістська концепція держави. Основна ідея анархізму полягає в необхідності створення суспільства, в якому, з одного боку, максимально обмежуються можливості втручання держави в повсякденне життя суспільства та особи, а з іншого — максимально підвищується роль населення в управлінні суспільними справами.

Згідно з анархістськими поглядами, у зовнішніх відносинах на державу має покладатися лише забезпечення оборони країни та підтримання необхідних, насамперед економічних, зв'язків з іншими державами. Усередині країни функції держави повинні зводитися лише до прийняття невеликої кількості найважливіших законів, положення яких мають виняткове значення для існування і розвитку всієї країни, а також до забезпечення їх неухильної реалізації. Усі інші внутрішні питання мають вирішуватися населенням усієї країни або окремих частин її території безпосередньо (шляхом референдумів, зборів) чи органами місцевого самоврядування, що обираються населенням відповідних територій. Положення цієї концепції сприяють широкому розвитку місцевого самоврядування.

Праворозуміння — це наукова категорія, що відображає процес та результат цілеспрямованої розумової діяльності людини і включає пізнання права, його оцінку та ставлення до нього як до цілісного соціального явища.

Право — це система (сукупність) формально визначених норм (правил поведінки), які встановлені (санкціоновані) державою, є загальнообов'язковими для всього населення, державних органів і посадових осіб, охороняються від порушень державною владою, виражають волю панівного класу або всього народу та спрямовані на регулювання й охорону суспільних відносин і соціальних цінностей.

сутністю права є свобода людини, тобто притаманні людині властивості й форма життя, що відображають її прагнення до самовираження й самореалізації. право є свободою:

• взаємодії з іншими суб'єктами;

• у першу чергу, діянь, що знаходять своє втілення у вигляді дій чи бездіяльності;

• що поєднує в собі свободу суспільства та його членів;

• межі якої забезпечуються суспільством, а не окремою людиною;

• реалізація якої захищається юридичними засобами;

• не кожного окремого індивіда, а типових членів суспільства, тому межі свободи є рівними для кожного з однойменних суб'єктів.

Право ознаки:

1) регулятивний характер права;

2) нормативність (нормативний характер) права;

3) загальнообов'язковість правових приписів;

4) формально визначений характер правових установок;

5) системність;

6) встановлення (санкціонування) державою;

7) можливість забезпечення реалізації правових приписів не лише засобами організаційного характеру та переконання, а й державного примусу.

Принципи права — це керівні ідеї, положення, провідні засади, що визначають зміст і спрямованість правового регулювання суспільних відносин.

Загальносоціальні принципи:

• домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй та ін.;

• верховенство громадянського суспільства наддержавою;

• верховенство правових законів над політичною та фізичною силою;

• різноманітність та рівноправність різних форм власності;

• свобода підприємницької діяльності;

• верховенство прав і свобод людини над правами держави.

Спеціально-соціальні (юридичні) принципи:

1) загальноправові принципи: гуманізм, рівність громадян перед законом, демократизм, законність, взаємна відповідальність держави й особи;

2) міжгалузеві принципи: гласність судочинства, принцип змагальності, принцип матеріальної відповідальності;

3) галузеві принципи: принцип диспозитивності (у цивільному праві) і принцип імперативності (у кримінальному);

4) принципи правових інститутів: рівність усіх форм власності, невідворотність відповідальності.

Цінність права — це його здатність служити метою і засобом науково обґрунтованих, соціально справедливих загальнолюдських потреб та інтересів громадян і їх об'єднань.

Соціальна цінність права — полягає в тому, що воно, втілюючи загальну волю (інтерес) учасників суспільних відносин, сприяє розвитку тих відносин, в яких зацікавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому.

Інструментальна цінність права — полягає в тому, що право є регулятором суспільних відносин, інструментом для вирішення різноманітних завдань, у тому числі для функціонування інших соціальних інститутів та соціальних благ.

Власна цінність права — полягає в тому, що право виступає як міра свободи та справедливості і стає цінністю для окремої людини, конкретної групи і суспільства в цілому, відкриває індивіду доступ до благ, є ефективним способом його соціальної захищеності.

Функції права — це зумовлені соціальним призначенням права напрямки правового впливу на суспільні відносини.

Загальносоціальні функції:

1. Гуманістична — право охороняє та захищає права людства, народу, людини.

2. Інформаційна— право е джерелом знань про державно-організоване суспільство і правовий статус особи, волю законодавця, що виражена в юридичних нормах тощо.

3. Орієнтаційна — з позицій законів держави оцінюють поведінку людей, право вказує на допустимі й бажані шляхи і способи задоволення своїх потреб у межах правомірної поведінки.

4. Виховна— право формує певний світогляд, виховує звичку дотримуватися чинного законодавства, дає зразки правомірної поведінки.

5. Організаторсько-управлінська — право суб'єктів правовідносин на розв'язання певних соціальних проблем.

Спеціально-юридичні функції такі:

1. Регулятивна функція, тобто напрямки правового впливу, спрямовані на упорядковування суспільних відносин, на введення їх у певні межі. Правовий вплив спрямований на нормальні, позитивні суспільні відносини.

2. Охоронна функція, тобто напрямок правового впливу, спрямований на охорону та забезпечення недоторканності певних суспільних відносин і одночасно на витіснення тих відносин, що суперечать суспільним інтересам.

Політика — мистецтво управління державою; участь у справах держави, визначення форм, завдань, змісту його діяльності; сфера діяльності, пов'язана з відносинами між різними суб'єктами з приводу здійснення державної влади.

Право є засобом вираження політики, її реалізації, робить легітимними політичні рішення. Право конституційно закріплює політичний устрій суспільства, механізм дії політичної системи. Воно закріплює і гарантує політичні права і свободи громадян, забезпечує механізм їх реалізації.

Економіка — це сукупність суспільних відносин, що виникають у сфері виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ.

Співвідношення права й економіки, їхні прямі та зворотні зв'язки виявляються в тому, що:

• певні економічні відносини, що виникають об'єктивно, породжують необхідність установлення адекватної правової форми, що їх закріплює, підтримує й охороняє;

• право здатне як стимулювати, так і гальмувати розвиток певних економічних відносин;

• право встановлює юридичну відповідальність за правопорушення у сфері економіки;

• опосередкований вплив економіки на право виявляється в тому, що державою визначаються розміри податків, мінімум заробітної плати тощо;

• право визначає цілі, завдання, принципи ринкових відносин, закріплює тенденції їх розвитку.

Технічні норми — це правила найбільш доцільного та екологічно безпечного поводження людей із предметами природи, знаряддями праці та різними технічними засобами.

Соціальні норми — це правила поведінки загального характеру, що регулюють взаємовідносини людей та їх об'єднань.

1. За сферами дії:

• економічні — регулюють суспільні відносини у сфері економіки;

• політичні — регулюють відносини між класами, націями, які беруть участь у боротьбі за державну владу;

• релігійні — регулюють відносини у сфері релігії та між різними релігіями, специфічні культові дії та ін.

2. За регулятивними особливостями:

• норми моралі — правила, спрямовані на регулювання поведінки людей відповідно до понять добра і зла, які забезпечуються особистим переконанням, традиціями та суспільним впливом;

• норми-звичаї — правила поведінки, що склалися внаслідок фактичного їх застосування протягом тривалого часу, які забезпечуються засобами суспільного впливу;

• корпоративні норми — правила поведінки, які встановлюються у корпорації для врегулювання відносин між її членами та спрямовані на досягнення цілей функціонування цієї корпорації;

• норми права — загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, що встановлюються (санкціонуються) державою й офіційно закріплюють міру свободи і справедливості та забезпечуються засобами державного впливу.

Місце норм у системі соціальних норм вочевидь виявляється при аналізі їх співвідношення з іншими соціальними (неправовими) нормами, що здійснюється виявленням їх єдності, взаємодії та відмінностей.

Відмінність між цими нормами виявляється:

1) за способом формування:

• норми права виникають разом із виникненням держави, встановлюються (санкціонуються) відповідними державними органами від імені держави;

• неправові норми існують у будь-якому суспільстві, утверджуються поступово, відображають волю всього суспільства або певних верств населення;

2) за сферою дії:

• норми права регулюють найбільш важливі суспільні відносини, які стосуються основних інтересів народу;

• неправові норми регулюють і ті відносини, що перебувають поза межами правового регулювання;

3) за формою вираження та доведення до відома членів суспільства:

• норми права завжди викладаються письмово у спеціальних актах держави та утворюють єдину узгоджену систему велінь; вони набувають чинності, змінюються офіційно, у точно визначеному порядку;

• неправові норми існують у свідомості людей і формального визначення не мають, тому й єдністю та узгодженістю велінь не характеризуються;

4) за методами впливу на суспільні відносини:

• норми права містять детальну регламентацію поведінки суб'єктів, чітко формулюють їх права та обов'язки;

• неправові норми виступають як загальні правила поведінки суб'єктів, що сформульовані у вигляді принципів, ідей тощо;

5) за способом охорони:

• норми права забезпечуються заходами державного примусу (застосуванням юридичних санкцій);

• неправові норми забезпечуються позадержавними засобами: звичкою, внутрішніми мотивами, громадським впливом та ін.

Правове регулювання — це здійснюваний державою за допомогою права та інших юридичних засобів вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, розвитку та захисту.