57. А. Міцкевич - романтик. Цикл «Кримські сонети». Ностальгія за Батьківщиною

Адам Міцкевич - найвизначніший польський поет-романтик і провідний представник європейського романтизму. З його ім'ям пов'язане й остаточне утвердження романтизму в польській літературі. Центральним героєм польських романтиків була особистість, яка присвячує себе справі визволення своєї батьківщини з-під іноземного гніту.Постать самого поета для поляків асоціювалася з пророком-ясновидцем, на якого покладено високу і відповідальну суспільну місію: підіймати на боротьбу і вказувати шлях, який приведе поляків до визволення. Водночас поети намагалися узагальнити минуле й сучасне Польщі у широкій філософській та історичній пер-спективі. У 1822 р. у Вільні вийшов перший том поезій А. Міцкевича під назвою «Балади і романси». Його поява ознаменувала у творчості Міцкевича перехід на естетичні позиції романтизму. 18 віршових творів, що увійшли до збірки Міцкевича «Кримські сонети», становлять єдиний поетичний цикл, написаний Міцкевичем під враженням двомісячної подорожі Кримом. «Кримські сонети» увібрали в себе думки й почуття поета, який перебуває у вигнанні і свій сумний настрій передає картинами прекрасної кримської природи.Тематичною основою ліричного сюжету «Кримських сонетів» Міцкевича є враження, що їх поет отримав під час мандрівки Кримом, знайомства з його природою, географією, історією, культурою. За своїм характером сонети нагадують своєрідний ліричний щоденник. Можна виділити 3 тематичних цикли : 1) тема морської стихії, 2) пам*ять про минуле, дивлячись на картини, 3)тема мальовничих краєвидів кримських степів, гір, міських околиць.Епіграфом до циклу Міцкевич узяв рядок з вірша Ґете: «Хто хоче зрозуміти поета, повинен побувати в поетовій країні». Цим він одразу дав зрозуміти, що задум циклу пов'язаний з його батьківщиною, а не з Кримом. У сонетах присутній мотив минущості будь-якої деспотії, у тому числі й царської, яка зробила поета вигнанцем.Поет використав легенду для порівняння долі мандрівника — вигнанця, відірваного від батьківщини, з долею прекрасної польки, яка так і померла на чужині, у одному із сонетів. У сонеті «Пілігрим» яскраво виражена туга за рідним краєм — герой — мандрівник прямо заявляє, що «трясовина» Литви миліша для нього за «казкові дива» чужого краю.Східний колорит, бездоганно описані пейзажі використані для відтінення переживань героя, який тужить за рідним краєм.

58. Образ Есмеральди в романі в. Гюго «Собор Паризької Богоматері».

Один з найулюбленіших жіночих образів світової літератури – образ Есмеральди в романі В. Гюго "Собор Паризької Богоматері". Есмеральда є втіленням того, що ми називаємо жіночість. Ніжність, тендітність, чарівність, цнотливість гармонійно поєднуються із незламною силою духу. І найголовніше – вона уміла кохати, самовіддано, безмежно, до смерті.

Письменник відразу не відкриває таємницю Есмеральди, він готує читача, сплітає невидимі нитки долі, які нарешті створюють клубок трагічного фіналу. Смерть Есмеральди певною мірою є закономірною. Вона стала іграшкою в руках розбещеного, аморального ротмістра Феба та справжньої моральної потвори, породженої своєю епохою, архідиякона Клода Фролло. Перший залюбки користується тим, що Есмеральда обожнює його як свого рятівника. Другий твердить про неземне кохання, але насправді задовольняє свої земні потреби. Коли Есмеральда не відповідає на почуття Клода Фролло та його палкий заклик закохатися в нього, він виходить на шлях злочинця.

Недаремно у передмові письменник наголошує, що надихнуло його до написання твору побачене на стіні викарбовуване грецькими літерами слово " фатум , доля ". Невидима рука якоїсь вищої сили зумовила народження та життя Есмеральди. Перше знайомство читача з героїнею відбувається крізь призму погляду поета Гренгуара. Сама Есмеральда ще не з'являється у всій своїй красі, проте слава її гучна. Звернемо увагу на таку деталь: вперше у романі Есмеральда з'являється, освітлена палаючими в'язками хмизу: "на широкому, вільному просторі між натовпом і вогнищем танцювала молода дівчина" . Вона була невисока, але здавалася високою, оскільки її постать була дуже тонкою.

Усі риси дівчини видавали андалузьке походження: смугляве обличчя, яке при денному світлі повинно було мати чудовий золотавий полиск; маленька ніжка у гарненькому черевичку. У цьому ж епізоді ми знайомимося з персонажем, який врешті-решт своїм коханням загубив Есмеральду. У полум'ї вогнища серед тисячі облич поет побачив одне обличчя, на якому ще більше, ніж на інших, відбивалося захоплення танцівницею. "Це було суворе, замкнуте й похмуре обличчя", — таким постає перед читачами Клод Фролло. Вже на матеріалі другої книги допитливий і уважний читач може прогнозувати подальший розвиток подій. І яким би чином В. Гюго не ускладнював сюжет все новими і новими подробицями, доля головних героїв вже визначена на початку твору і освітлена вогнищем.

Есмеральда єдина, хто не зазнав руйнуючого впливу зла, це втілення добра у найприроднішому своєму вигляді. Вона цнотлива не тільки у своїх діях, але й думках. її кохання до Феба перебувало в площині духовній. Вона кохає Феба не як звичайна земна жінка, вона кохає Феба як витвір своєї фантазії, " красивий мундир, шляхетний вигляд, шпагу". Але Феб, незважаючи на красу, був звичайним земним чоловіком, до того ж не обтяжений якимись глибинними моральними настановами. Есмеральда підкорилася нестримному бажанню свого рятівника, але дарувала вона своєму коханому не тіло, а те, чого він не міг сприйняти та оцінити належно, – душу.

Той, хто належить вищій силі, ніколи не стане належати силам земним. Фатум не дозволив Фебу знущатися над нещасною дівчиною, і з цього часу вона вже втратила свою земну оболонку. Нещастя, страждання від народження позначило долю Есмеральди, але вона гідно пройшла всі випробування. Так само, як з'являється на початку роману Есмеральда у відблисках полум'я, так само вона і зникає у ту мить, коли потік світла "ринув з обрію, що здавалося, всі високі шпилі Парижа – дзвіниці, димарі й вишки, запалали водночас".