Передмова до «Кромвеля» — естетичний маніфест французького романтизму

Передмова Гюго до «Кромвеля» носить бойовий, наступальний характер. її автор закликає до найрішучішої боротьби з класицизмом: «Вдаримо молотом по теоріях, поетиках і системах! Зіб’ємо стару штукатурку, що приховує фасад мистецтва». Основне завдання маніфесту й полягало в запереченні класицизму як системи застарілих умовностей, що відгородили літературу від природи й життя. На противагу ідеалізуючому принципу класицизму, що вимагав зображення «прекрасної природи» (belle nature), Гюго висував знамениту «реалістичну» вимогу: «І нарешті, — час вже сказати про це голосно, — все, що є в природі, має бути і в мистецтві». Зразком такого мистецтва, що сягає повноти й розмаїтості природи, був для нього Шекспір.

Наведену вимогу Гюго не слід розуміти як спорадичну «реалістичну тенденцію» в його романтичній художній системі (так її трактувало радянське літературознавство). Вона цілком вписується в цю систему і є афористичним формулюванням головної ідеї передмови до «Кромвеля». Відкидаючи пізній класицизм як мистецтво умовностей і фікцій, Гюго з пафосом закликає до відтворення «природи», тобто безкрайнього моря реальної дійсності в її повноті й суперечливості. Не випадково таке значне місце відводиться в передмові обгрунтуванню принципу «правдивості» (le vraie) як основного принципу романтичної поезії. Ще Золя слушно зазначав, що в той час романтики й реалісти спільно боролися проти засилля класицизму, виводили літературу на широкі простори реального життя, його вільного відтворення, не скутого прописами й умовностями. Інша річ, що в здійсненні цього завдання вони пішли різними шляхами, вдаючись до різних систем художніх засобів і прийомів.

Пафос передмови до «Кромвеля» — у наближенні літератури до «природи», життя, у вимозі його відтворення в усій суперечливій повноті, в поєднанні прекрасного й потворного, величного й смішного, високого й низького. Найефективнішим засобом досягнення подібної повноти в зображенні життя Гюго вважав гротеск, тому-то теорія гротеску й поставлена в центр другої, теоретичної частини його передмови до «Кромвеля».

Аналiз роману батько горио

Своєрідною межею, що символізувала початок створення нової епопеї, став роман "Батько Горіо", який автор закінчив у 1835 р. Час, у який розгорнулася дія твору, - 1819 рік. Місце дії - бідне передмістя Парижа Нев-Сен-Женев'єв, пансіон мадам Воке. Тут ми познайомилися з головним героєм роману - батечком Горіо. Однак історія Горіо "обрамлена" багатьма додатковими сюжетними лініями: пансіон пані Воке, історія студента Ежена де Растіньяка, салон віконтеси де Босіан.

Головна тема - тема грошей, пристрасть до золота. Письменник дослідив у двох головних аспектах:

• філософський, як причина розпаду "природних" зв'язків, коли духовними цінностями свідомо жертвували заради досягнення матеріальних цінностей;

• соціальний, коли стан людини у суспільстві визначався товщиною гаманця, а втрата капіталу вела до втрати обличчя, і тоді людина ставала "нічим" - пустим місцем.

Центральна фігура цього художнього дослідження - батько Горіо - типовий представник епохи Реставрації. Ще в молодості Горіо свято повірив у силу золота: все купується і продається. Він спритно використав голод за часів революції і "продаючи борошно вдесятеро дорожче", нажив великі капітали, став фабрикантом вермішелі. Для героя гроші самі по собі нічого не варті, він здобував їх тільки заради своїх дочок - Анастазі й Дельфіни. Він прагнув для них лише щастя і заради цього робив усе, що міг, - забезпечував грошима, вигідно, з його точки зору, видав заміж - за барона і графа. Аж тоді розпочалася його справжня драма. Він мріяв про здійснення свого найзаповітнішого бажання - щоб на його самовіддану батьківську любов дочки відповідали таким самим почуттям. Та дівчата змалку звикли до розкошів, і це згубило їхні душі. А коли Горіо допоміг дочкам вийти із скрутного становища, витавши на них свої останні заощадження, і перетворився на злидаря, вони забули про нього. Драматизм його долі розкрито в саркастичних словах Растіньякового друга - медика Б'яшона, який порадив зробити на надгробку старого такий напис: "Тут спочиває пан Горіо, батько графині де Ресто і баронеси де Нусінген, похований коштом двох студентів".

Розбещені вседозволеністю, егоїстичні Анастазі і Дельфіна так і не навчилися бути вдячними. Горіо для них - лише джерело грошей і без них батько втрачав всілякий інтерес. Уже перед смертю старий нарешті прозрів: "За деньги купиш все, даже дочерей. О мои деньги, где они? Если бы я оставлял в наследство сокровища, дочери ходили бы за мной, лечили бы меня...". Як бачимо, навіть під кінець свого життя Горіо продовжував наївно вірити в те, що купити можна все - навіть любов своїх дочок.

Долю батька Горіо в літературознавстві часто порівнювали із трагедією шекспі-рівського короля Ліра. Але, якщо Лір - трагічна постать, то Бальзаківський герой скоріше смішний і жалкий: "Дочки, дочки!.. Я хочу их видеть! Пошлите за ними жандармов, привезите силой! Заменяя правосудие, за меня все - природа, гражданские законы! Я протестую! Если отцов так будут топтать ногами, отечество погибнет!".

Важливо зазначити, що "пристрасть" - родинна риса сім'ї Горіо. Пристрасно і безжалісно добував свій мільйон голова сім'ї. З усією егоїстичністю і пристрастю затамовували свою жадібність його дочки. Для батька Горіо і для його дочок пристрасть - це природне почуття. Різниця лише в тому, що дочки взагалі втратили своє людське обличчя через пристрасть, а батько з усією пристрастю, хоча і в спотвореному вигляді, присвятив себе їм.

Трагедія Горіо - яскравий приклад того, як буржуазна дійсність нівечила стосунки між дітьми й батьками. Пізніше його дочки також стануть жертвами, а виграють представники нової формації, такі як Ежен де Растіньяк, аристократ - альфонс Максим де Трай.