23. Принцип забезпечення права на захист. Його реалізація.

Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому та підсудному пра­ва на захист є однією із конституційних засад судочинства. Цей принцип передбачений у кількох статтях Конституції України, у яких го­вориться, що для забезпечення права на захист в Україні діє адвокату­ра (ч. 2 ст. 59); підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист (ч. 2 ст. 63); забезпечення обвинуваченому права на захист є однією з основних засад судочинства (п. 6 ч. 3 ст. 129).

Право на захист — це сукупність процесуальних прав, які надані підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному та завдяки яким вони отримують можливість захищатися від обвинувачення чи підозри, відстоювати свою непричетність, домагатися пом'якшення відпові­дальності всіма, передбаченими законом, способами.

Право на захист також складається з дотримання органами дізнан­ня, досудового слідства та судом всієї процедури розслідування та су­дового розгляду справи. Ці органи зобов'язані роз'яснити підозрюва­ному, обвинуваченому та підсудному їхні процесуальні права та забез­печити можливість їх реалізації.

Зміст принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому та підсудному права на захист складають такі положення: 1) закон наділяє підозрюваного, обвинуваченого, підсудного такою сукуп­ністю процесуальних прав, використання яких дає їм можливість особисто захищатися від підозри чи обвинувачення у вчиненні зло­чину, відстоювати свої законні інтереси (особистий захист); 2) закон надає підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право скориста­тися допомогою захисника, а в окремих випадках визнає обов'язко­вим призначення захисника за рахунок держави (безоплатна правова допомога); 3) забезпечення права знати, в чому його підозрюють або об­винувачують; 4) покладає на слідчого, прокурора,сл..суддю, суддю і суд до першого допиту підозрюваного, обви­нуваченого, підсудного роз'яснити їм, що вони мають право мати захисника та інші права, а також надати їм можливість встановле­ними законом засобами захищатися від підозри чи обвинувачення та забезпечити охорону їхніх особистих майнових прав (ст. 20 КПК) (офіційний захист).

Згідно зі ст. 52 КПК участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і при розгляді кримінальної справи в суді є обо­в'язковою в таких випадках:

Щодо особливо тяжких злочинів!!!!

1. у справах осіб, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочину у віці до 18 років, — з моменту визнання особи підозрюваною чи пред'явлення їй обвинувачення;

2. у справах про злочини осіб, які через свої фізичні чи психічні вади (німі, глухі, сліпі тощо) не можуть самі реалізувати своє право на захист, — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинува­чення або з моменту встановлення цих вад;

3. у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочин­ство, — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинува­чення;

4. щодо реабілітації померлої особи.

5. при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру — з моменту встановлення факту наявності в особи душевної хвороби;

6) при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного характеру — з моменту встановлення факту неповноліття.

У суді апеляційної інстанції участь захисника у вищезазначених випадках є обов'язковою, якщо в апеляції стоїть питання про погіршення становища засудженого чи виправданого.

Відмова від захисника допускається тільки з ініціативи підозрюва­ного, обвинуваченого, і не позбавляє його права на захисника в подальших стадіях процесу.

Порушення права на захист є істотним порушенням вимог кримі­нально-процесуального закону і тягне скасування процесуального рі­шення з поверненням справи на ту стадію, на якій було допущене по­рушення у випадку неможливості його усунення

24. Презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини як засади. Ст 17 КПК

У Конституції України визначення принципу презумпції невину­ватості міститься у ст. 62: «Особа вважається невинуватою у здійснен­ні злочину й не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинуваль­ним вироком суду».

Принцип презумпції невинуватості також закріплено у міжнарод­них правових документах. Так, у Загальній декларації прав людини, яка прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p., пре­зумпція невинуватості сформульована таким чином: «Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинуватою доти, доки її винуватість не буде встановлена у законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечуються всі можливості для захисту» (п. 2 ст. 11).

У Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, який прийнято Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1966 p., записано: ♦Кожен обвинувачений у вчиненні кримінального злочину має право вважатися невинуватим, доки його винуватість не буде доведена від­повідно до закону» (п. 2 ст. 14).

У кримінально-процесуальному законодавстві цей принцип роз­кривається у ч. 2 ст. 15 КПК, згідно з яким особу не може бути визнано винною у вчиненні злочину, а також піддано до покарання інакше як за рішенням суду і відповідно до закону.

Юридичний зміст цього принципу складають такі правила:

• ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції України) чи меншу винуватість, а також наявність обставин, які виключають кримінальну відпові­дальність;

• обов'язок доказування винуватості особи покладено на слідчого,

прокурора, а в справах приватного обвинувачення — на потер­пілого або його представника;

• обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних не­законним шляхом, а також на припущеннях (ч. 3 ст. 62 Консти­туції);

• усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її ко­ристь (ч. 3 ст. 62 Конституції України);

• недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину в юри­дичному відношенні означає його невинуватість і тягне за собою закриття кримінальної справи на досудовому слідстві і поста­новления виправдувального вироку — в стадії судового розгляду

• до остаточного вирішення кримінальної справи та офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину з нею не можна по­водитися як з винною, а також публічно, в засобах масової ін­формації та будь-яких офіційних документах твердити, що ця особа є злочинцем;

• факт притягнення особи до участі у справі як підозрюваної, об­винуваченої, підсудної, обрання щодо неї запобіжного заходу не повинні розцінюватися як доказ її невинуватості, як покарання винного.

Презумпція невинуватості служить не тільки гарантією для підо­зрюваного, обвинуваченого, підсудного від безпідставного обвинува­чення та осудження, її вимоги про безсумнівну доведеність обвинува­чення та тлумачення всіх сумнівів на користь обвинуваченого наці­лює органи держави на об'єктивне, всебічне та повне встановлення обставин справи, без чого неможливо законне, обґрунтоване та спра­ведливе вирішення справи судом. Найменший відступ від презумпції невинуватості тягне за собою порушення законності в кримінальному судочинстві і обмеженню прав та законних інтересів громадян.

Принцип презумпції невинуватості діє у всіх стадіях процесу і є обов'язковим для усіх суб'єктів кримінального судочинства.

Тільки суд може визнати особу винуватою і призначити покарання. Для визнання особи винуватою і для притягнення її до відповідальності необхідно:

Щоб обвинув.вирок набув законної сили;

Щоб суд був створений відповідно до процесуального закону

Щоб провадження була з категорії справ, які входять до юрисдикції суду

Щоб судочинство проводилося за встановленою формою.