48. Дисидентський рух в Україні в 60-80-х роках

Шістдесятників, які зважувалися на відкритий конфлікт з властями, назвали дисидентами. Дисидентський рух був загальноукраїнським масовим, організованим явищем, який виникав у всіх регіонах України та охоплював різні соціальні верстви суспільства. Створювались дисидентські організації: Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) 1958-1961рр. на чолі з Л.Лукяненком, яка діяла в Зах.Укр., і ставила за мету здобуття незалежності шляхом виходу із складу СРСР, Український національний комітет (УНК), Український національний фронт (УНФ). Організації дисидентів зазнавали переслідувань. Проти активних їх членів і лідерів було проведено судові процеси в 1961-65 pp. Відповіддю на арешти дисидентів стала книга Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Автор засудив політику ігнорування громадських прав українського народу, піддав критиці національну політику КПУ. Зброєю багатьох дисидентів у боротьбі з владою став самвидав – підпільно розмножувані й поширювані твори.

49.Застійні явища в соціально-економічному і політичному житті України 70-80 рр.

Після хрущовське двадцятиріччя 1965-1985 називають періодом застою. В економ. житті: як і раніше в народному господарстві домінувала важка промисловість. На підприємствах цивільних галузей швидко старіли основні виробничі фонди, і на їх оновлення кошти не виділялися. Концентрація в Україні атомних електростанцій побудованих за недосконалими проектами, досягла кричного рівня. Колгоспно-радгоспна система продемонструвала свою повну неефективність. Знижувалась продуктивність аграрного сектора економіки. В соц. житті: з 1971-1985 рр. виробництво товарів народного споживання збільшилося вдвічі. Однак це були товари низької якості. Все більше й більше предметів повсякденного вжитку потрапляли до розряду дефіцитних. В політичному житті: прийнятою програмою 1961 р. КПРС передбачалось досягнення у найближчі 20 років головної мети - будівництва комунізму, яка згодом зазнала краху. Формально влада в Укр.. РСР належала радам народних депутатів, а фактично перебувала в руках Комуністичної партії. В.Щербицький скеровував республіку в русло «братерської дружби народів СРСР». Спостерігався процес згортання окремих демократичних завоювань, наступ неосталінізму.

50.Становлення і розвиток багатопартійної системи України ( кінець 80-поч. 90-х років)

Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії є зв’язуючою ланкою між урядом і народом. Новітня історія багатопартійності в Україні пройшла в своєму розвитку кілька етапів: І етап “зародження багатопартійності” (середина 1988 – березень 1990р.). ІІ етап “Вихід багатопартійності на державний рівень” (травень 1990 – серпень 1991рр.). ІІІ етап “Становлення багатопартійності” (з серпня 1991р.). Усі партії мають досить різнобарвний політичний спектр, але всі вони належать до трьох класичних політичних напрямів – лівого, правого та центристського. Ліве крило утворюють 7 політичних партій, наймогутніші серед них є КПУ, СПУ та селянська партія України. Праве крило формують 13 партій національного та націоналістичного спрямування, найпомітніші серед них: Народний Рух, УРП, Конгрес українських націоналістів, ХДПУ, УНА, ДПУ. Названі партії лівого і правого крила є найбільш організаційні та ідейно – політично сформовані. Центристами вважають себе 30 партій України, які базують свою діяльність на ідеях соціал-демократії або ж на лібералізму. Центристські сили на сьогодні є ще слабкими. Характерними рисами розвитку багатопартійності на сучасному етапі є: мультіпартійність, нечисельність партійних лав, невизначеність соціальної бази, значна частина партій створювалася не навколо ідеї, кокальність партійного впливу, порівняно чітка географічна зорієнтованість партій, поява незареєстрованої “партії влади”. Отже, процес формування багатопартійної системи в Україні триває й до нині, активізується пошук партіями свого політичного обличчя та визначення місця в суспільстві.