38) Особливості переходу до нової економічної політики в Україні.

Так як у 1921р. більшовики і їх вождь В. Ленін були змушені визнати провал політики "воєнного комунізму" і перейти до нової економічної політики (неп).

Основними складовими нової економічної політики були:

-відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин;

-введення стійкої грошової одиниці, надання їй конвертованості;

-дозвіл приватної торгівлі;

-денаціонізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам;

-введення господарчого розрахунку на підприємствах;

-дозвіл іноземної концесії;

-відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди;

-зменшення державного втручання в економіку ;

-заміна продрозвертки продподатком.

Цими складовими неп намагався забезпечити виживання більшовицькому режиму в умовах міжнародної ізоляції і масових виступів населення. Хоча ленінська партія погоджувалась лише на тимчасовий компроміс, не відмовляючись від мрії створення соціалістичної економіки. Уряд залишив за собою контроль за такими командними висотами в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля.

У сільському господарстві найголовнішим була заміна продрозвертки на продподаток, який визначався напередодні посівної і був у два рази меншим.

В промисловості неп передбачав повернення дрібних і середніх підпрємств їх власникам, проведення децентралізації управління промисловості. Підприємства змогли об’єднуватись у трести. Відміненою була обов’язкова трудова повинність, створювались умови для формування ринку робочої сили, дозволялось використання найманої праці та оренди. Під час проведення нової економічної політики залучався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних підприємств.

У галузі торгівлі почали створюватись умови для розвитку таких її форм : приватної, державної та кооперативної, організовувались ярмарки. Було введено червонець – нову грошову одиницю, яка дорівнювала 10 золотим карбованцям. Введена єдина система податків, створювались ощадні каси та ощадний банк.

Ці зміни привели до швидкого темпу підвищення продуктивності праці.

Нова економічна політика сприяла розгортанню кооперативного руху. Була сформована єдина система кооперації: споживча, сільськогосподарська, кредитна і виробнича. Що сприяло підвищенню продуктивності праці, заготівлі і збуту продукції, ефективому кредитування селянських господарств.

В умовах нової економічної політики довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловості, виробництво предметів споживання. Незважаючи на це відставала більшість галузей важкої промисловості, які як і транспорт і зв’язок, були під контролем держави.

39) Політика українізації 20-х років та її результати.

У роки проголошення і розбудови незалежної України до історичного досвіду української революції 1917-1920 pp. і навіть до періоду нової економічної політики, політики “коренізації”, або “українізації”, все більше і більше звертаються історики, політики, представники різних політичних партій і рухів, державні діячі. І це не випадково.

Особливу цінність для розбудови сучасної України має історичний досвід розвитку культури й освіти, який переконливо вчить, що незалежність без достатнього рівня культури й освіти неможлива. Без них Українська держава не буде мати майбутнього, не буде сильною і могутньою. Ось чому історичний досвід “українізації” 20-х років також має важливе теоретико-пізнавальне і практичне значення для сьогодення.

Відомо, що український національно-визвольний рух 1917-1920 pp., спрямований на побудову своєї незалежної держави, закінчився трагічною поразкою. Перемогу здобули більшовики, які з метою завоювання підтримки своєї влади з боку неросійських народів, у тому числі українського, висунули принцип самовизначення націй. Передвісником

змін національної політики більшовиків був XII з’їзд РКП(б), що відбувся в Москві у квітні 1923 року.Ця політика більшовиків отримала назву “коренізації”, в Україні ж

різновид цієї політики називався “українізацією”.

Вона передбачала:

- висувати, готувати та виховувати керівні партійні, державні і господарські кадри з представників корінної національності, які знають побут, звичаї, мову місцевого населення;

- втілення в роботу партійного, державного та господарського апаратів мови корінного населення;

- запровадження навчання в усіх закладах освіти, організацію культурно-освітньої роботи, видавничої діяльності мовами корінних національностей.

Правовим фундаментом українізації були декрети та постанови ВУЦВК і Раднаркому УСРР “Про заходи забезпечення мов та про допомогу розвиткові української мови” від 1 серпня 1923 p. і Декрет Раднаркому УСРР “Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ”, виданий 27 липня 1923 року. У травні 1924 p. VIII Всеукраїнська партійна конференція вказала на необхідність подальшого поглиблення і розширення роботи в галузі проведення національної політики і висування українських кадрів у партійному та державному апараті. 30 квітня 1925 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову “Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату”. Для реалізації цих декретів та постанов було створено Всеукраїнську центральну комісію, а також місцеві відомчі комісії з керівництва

українізацією. Однак складність внутрішньополітичної ситуації, брак національних партійних і радянських кадрів, засилля в партійному і державному апараті великодержавних шовіністів, які були ворогами не тільки державної самостійності, а навіть культурної осібності, зумовлювали повільність темпів українізації, її декларативність.