36) Україна в період Директорії унр.

В умовах кризи гетьманського режиму П. Скоропадського, що особливо загострилася восени 1918 р., в Україні активізувалися сили, які виступали за відновлення УНР і усунення від влади консервативних елементів. У серпні 1918 р. у Києві було створено Український національний союз. Головою УНС було обрано В. Винниченка. Поміркована частина членів УНС схилялася до легальної діяльності, до порозуміння з гетьманською владою, опозиційна ж наполягала на повстанні. На середину жовтня 1918 р. переважає вплив опозиційних Гетьманові сил.

Створення 24 жовтня 1918 р. коаліційного уряду, до якого ввійшло 5 представників УНС, не просунуло Українську державу вперед по шляху консолідації суспільства. Більше того, невдовзі Гетьман зробив остаточний вибір між двома протилежними політичними таборами на користь консервативних проросійських сил. 14 листопада Гетьман опублікував грамоту про федерацію України з не більшовицькою Росією, Був призначений новий уряд проросійської орієнтації без представників УНС. Почалось формування офіцерських загонів. Отже, з незалежною Україною було покінчено.

Реакція УНС на оголошення Гетьманом нового державного курсу була адекватною: оголошення повстання проти влади Гетьмана. Для керівництва повстанням з метою відновлення УНР в ніч з 13 на 14 листопада на засіданні УНС було створено тимчасовий орган (після перемоги — верховний державний орган УНР)- Директорію.

До складу Директорії входили представники різних політичних напрямів. Від українських соціал-демократів були В. Винниченко (голова Директорії), С Петлюра, А. Макаренко; від українських есерів — Ф. Швець, від соціалістів-самостійників — П. Андрієвський. Директорія у своєму зверненні до українського народу закликала до повстання проти Гетьмана.

13 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. УНР було офіційно відновлено. 14 грудня частини Директорії вступили до Києва.

Диктатура Директорії призвела до кризи влади. Всередині неї існувала розбіжність думок щодо напряму найближчої політики. Діяльність цього органу паралізувалася також особистим суперництвом Винниченка і Петлюри. 10 лютого 1919 р. В. Винниченко подав у відставку. С Петлюра став одноосібним носієм верховної влади в державі.

На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню та зовнішню політику.

Внутрішня політика Директорії:

— прагнення утвердити в Україні національний варіант радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму;

— проголошення акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 p.;

— законодавча влада передавалася Трудовому Конгресу, який населення обирало без участі "поміщиків і капіталістів";

— обіцянка скасувати закони гетьманщини, відновити 8-годинний робочий день, робітничий контроль.

Аграрна політика Директорії передбачала конфіскацію поміщицьких земель. Землі площею до 15 десятин не конфісковувались. Не підлягали конфіскації землі промислових підприємств, цукрових заводів, а також іноземців. На малоземельному Правобережжі Польща домоглась визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних громадян, у зв'язку з чим їхня власність оголошувалася недоторканною. Строки і порядок розподілу землі не визначалися.

Старий державний апарат було зруйновано, а обіцяна "трудова влада" не встановлена. Фактична влада на місцях залишалась в отаманів.

Директорія зуміла за короткий час розширити міжнародні зв'язки України. Дипломатичні відносини було встановлено з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом. Однак їй не вдалося налагодити необхідний рівень зв'язків з тими країнами, від яких у значній мірі залежала доля України, тобто країнами Антанти, Польщею та радянською Росією.

Директорія не змогла навести порядок і налагодити ефективне управління країною. Ситуація ще більше ускладнилась через висадку в листопаді 1918 р. на півдні України військ Антанти, в основному французьких. Своє пряме завдання — взяти під контроль території, які залишали армії німецького блоку, підрозділи Антанти повністю не виконали. Проте вони підтримували в Україні великодержавну російську білогвардійську контрреволюцію й стали причиною дальшого поглиблення розколу всередині Директорії.

Доля Директорії вирішувалася насамперед на радянсько-українському фронті (2-га війна радянської Росії проти УНР - кінець 1918 р. і початок 1919 p.). З січня 1919 р. війська Директорії залишили Харків, який став столицею радянської України. Протягом трьох наступних тижнів було розгромлено Лівобережне угруповання армій УНР. Військові дії перекинулись на Правобережжя. 5 лютого більшовики ввійшли у Київ. Із захопленням 19 березня 1919 р. Жмеринки Український фронт розпався на дві частини: Південно-Західний та Північно-Західний.

Провівши в армії реформу, позбувшись напівпартизанщини, Петлюрі вдається дещо стабілізувати становище на фронті й закріпитися на початку червня 1919 р. на лінії Старокостянтинів — Проскурів — Кам'янець — Подільський. Харківська група радянських військ, просуваючись на південь, вже в березні захопила Херсон, Миколаїв, Бердянськ, Маріуполь. З квітня починається евакуація французів з Одеси. 4 квітня підрозділи кримського напрямку під командуванням П. Дибенка увірвалися в Крим. 29 квітня більшовики ввійшли до Севастополя. Таким чином, весною 1919 р. над територією України (крім Надзбруччя і західних областей) знову було встановлено радянський контроль.