28) Політичні партії в Наддніпрянській Україні початку 20 ст.

На початку XX ст. у Східній Україні утворилися політичні партії. В Україні поряд із соціал-демократичними організаціями, що стояли на марксистських позиціях, діяли й інші соціал-демократичні, соціалістичні політичні організації. Найвідомішими серед них були Революційна українська партія (РУП); Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП); Українська соціал-демократична спілка ("Спілка"); Народна українська партія (НУП); Товариство українських прогресистів (поступовців) (ТУП); Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та інші політичні угруповання.

Революційна українська партія виникла в Харкові в лютому 1900 р. і об'єднувала здебільшого студентів, семінаристів, учителів, представників інших верств населення. На різних етапах діяльності РУП до її керівництва входили Д. Антонович, М. Порш, С. Петлюра, В. Винниченко, М. Русов, Б. Мартос та ін. У грудні 1902 р. у Києві відбувся перший з'їзд партії, на якому був обраний Центральний комітет і "Закордонний комітет" для керівництва закордонною діяльністю. Місцевими організаціями були "спільні громади", що діяли в багатьох містах. На такі промислові центри, як Катеринослав, Одеса, Миколаїв, Донецький басейн, вплив РУП не поширювався. Зазначимо, що РУП стала базою формування низки українських партій.

Так, у 1902 р. з РУП вийшла група на чолі з М. Міхновським і утворила Народну українську партію (НУП). У 1903 р. частина членів РУП увійшла до Української соціалістичної партії (УСП) на чолі з Б. Ярошевським. Поряд з організаційним розколом відбулося політичне розмежування в лавах РУП: одна частина партії на чолі з

М. Меленевським шукала контактів з меншовицьким крилом РСДРП, інша на чолі з

М. Поршем, що протидіяла групі М. Меленевського, вимагала повної організаційної самостійності РУП. Частина членів партії, що дістала назву "Група колишніх членів РУП", у січні 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну спілку ("Спілку") і разом із Загальним єврейським соціал-демократичним союзом ("Бунд") увійшла до складу РСДРП на правах автономної організації меншовицької фракції.

Ще одна частина РУП (М. Порш, В. Винниченко, Д. Антонович, С. Петлюра та ін.) у грудні 1905 р. скликала з'їзд, що поклав кінець офіційному існуванню РУП і проголосив утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП).

Торкаючись позиції щодо національного питання українських партій, зокрема РУП, УСДРП, слід наголосити, що вона була далекою від толерантності. Так, РУП обстоювала ідею автономії України в межах Росії. Вона розуміла цю "автономію" як створення українського сейму або Ради і була в цьому близька до бундівського трактування культурно-національної автономії. Проголошуючи метою боротьбу за інтереси українського народу, РУП при цьому закликала український робітничий клас пам'ятати, що "він бореться лише проти буржуазії панівної нації".

Одним з принципів НУП, яка сформувалась у 1901-1902 рр., був "Україна з її добрами тільки для українців, а не для чужинців". Ідей, подібних до "Україна для українців", не було в жодних інших програмах партій. Справді, у програмах українських соціалістичних та соціал-демократичних партій простежується заклик до забезпечення рівноправ'я всіх народів України — як української більшості, так і національних меншин. Так, українська соціалістична партія, першим засновником якої була Леся Українка, висувала ідею рівності "усіх громадян краю без різниці статі, породи, національності і віри".

Щодо позиції УСДРП з питань національних відносин, то вона закликала боротися "проти всякого національного гніту", обстоювала тезу про культурно-національну автономію та вимогу "автономії України з окремим сеймом". Обстоювала УСДРП також принцип "національних" організацій пролетаріату, не обмежених територіально. Іншими словами, ішлося про створення організацій робітничого класу (партій, профспілок тощо) за "національною ознакою", а не про створення територіальних організацій, що об'єднували б представників національних груп, які живуть на певній окремій території (області, краї тощо). Ця партія наполягала на тому, щоб її визнавали єдиним представником українського пролетаріату.

Водночас, так само, як і в Росії, відбувався процес консолідації українських буржуазних партій: створені в 1904 р. Українська демократична партія (УДП) та Українська радикальна партія (УРП) об'єдналися в Єдину українську радикально-демократичну партію (УРДП) кадетського напрямку. Керівниками її були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Є. Чикаленко та інші відомі діячі.

Буржуазні українські партії вели в основному легальну агітацію за демократичну структуру суспільства без монарха, проте й без соціалізму, за автономію України у складі оновленої Росії. Водночас українські соціал-демократичні партії — РУП, "Спілка" та УСДРП — у своїй діяльності мало чим відрізнялись від Російської соціал-демок-ратичної робітничої партії (РСДРП), допомагали їй, сприяли перемозі соціалізму в Росії, робили ставку на пролетарську революцію. Органом РСДРП, заснованої в 1898 р. на І з'їзді в Мінську, була газета "Искра", яку друкували за кордоном. На II з'їзді РСДРП (1903 р.) поділилася: більшість, на чолі з В. Леніним, хотіли створити міцну партію революціонерів з твердою дисципліною, що підпорядковувалася б директивам Центрального комітету (ЦЮ; цю групу почали називати більшовиками. Менша частина на чолі з Л. Мартовим стояла за більш вільну організацію робітників на кшталт німецьких соціал-демократів; цю частину почали називати меншовиками.

У 1906 р. на IV (об'єднавчому) з'їзді РСДРП більшовики, меншовики і бундівці формально об'єдналися. Прийом УСДРП до складу РСДРП було відкладено, а пізніше ця потреба відпала. Робітники та інші передові представники трудящих України об'єднались із загальноросійськими організаціями РСДРП, що успішно діяла в Україні, багато її членів працювали на заводах і фабриках України.