1 Науково-методичні і практичні підходи щодо розробки та реалізації екологічно-орієнтованих стратегій управління різних ієрархічних рівнів
1.1 Екологічно сталий розвиток як основа соціально-економічного розвитку адміністративної території
Сучасний стан соціально-економічних перетворень в Україні характеризується найвищим рівнем антропогенного і техногенного навантаження по всій території, що перевищує в 6–7 разів рівень розвинених європейських держав. Ресурсоємність продукції України в 2–3 рази перевищує цей показник у розвинених країнах із ринковою економікою, а енергоємність – у 6–7 разів [49].
Погіршення екологічної ситуації стосується більшості адміністративно-територіальних одиниць України, що відбивається на стані здоров'я населення, суспільному виробництві. При цьому скорочення загального обсягу викидів шкідливих речовин останніми роками в Україні пояснюється скороченням обсягів промислового виробництва. Темпи зниження антропогенного навантаження значно менші, ніж темпи спаду виробництва, зокрема зростання рівня скидання стічних вод, неефективність промислового виробництва, стійкий характер екологічної нестабільності та її взаємозв'язок з економічною ситуацією в країні.
З метою досягнення екологічно сталого розвитку адміністративно-територіальних одиниць суспільство має усвідомити всю важливість збереження природного середовища. Необхідно зазначити, що саме на рівні адміністративно-територіальних одиниць виникають і чітко простежуються істотні суперечності між соціально-економічним розвитком та станом природного середовища. Це дає підстави для формування ідеї сталого розвитку на рівні адміністративно-територіальних одиниць.
Аналіз літературних джерел із проблематики сталого розвитку показав, що поняття «сталий розвиток», методичні підходи до його визначення різняться. Тому, звертаючи увагу на загострення екологічних проблем сучасних адміністративно-територіальних одиниць України та необхідності екологізації їх соціально-економічних процесів, передбачається виокремити поняття саме екологічно сталого розвитку адміністративно-територіальної одиниці. При цьому використовуються методологічні підходи таких вчених, як В. А. Іванов, Т. А. Акимова, О. М. Бізяркіна, О. М. Бабіна, В. І. Данилов - Данильян, В. В. Хаскін, О. В. Шкарупа та ін., які у своїх дослідженнях акцентували увагу саме на екологічній складовій сталого розвитку й особливо на визначенні поняття «екологічно сталий розвиток» [34, 35, 8, 62, 43, 131].
Як показали дослідження, в Україні ще недостатньо передумов для сприйняття ідей екологічно сталого розвитку. Перехід України до екологічно сталого розвитку стримується необхідністю вирішення комплексу екологічних, соціальних, економічних проблем, які для країн із перехідною економікою є актуальними.
За сучасних умов посиленого антропогенного тиску на навколишнє середовище та загострення екологічних проблем найважливішим принципом екологічно сталого розвитку адміністративно-територіальних одиниць є концепція збалансованого розвитку соціо-еколого-економічної системи.
Концепція екологічно збалансованого розвитку пов’язує воєдино три підсистеми – соціальну, економічну та екологічну (або природну) і розкриває принципи їх взаємодії [54]. У цьому контексті доцільно розглянути систему, де проявляються аспекти збалансованості розвитку території, а саме соціо-еколого-економічну систему. Дослідження соціо-еколого-економічних систем базується на положеннях загальної теорії систем і спирається на напрацюваннях вітчизняних та зарубіжних вчених у галузі еколого-економічної теорії.
Вивченню різних аспектів взаємодії економіки, екології і соціальної підсистеми, проблем їх функціонування та моделювання присвячені праці М. Д. Балджи, Г. О. Бачинського, В. І. Гурмана, К. Г. Гофмана, О. П. Литовки, І. М. Лицура, М. Я. Лемешева, М. Т. Мелешкіна, П. М. Нестерова, А. П. Несторова, А. Л. Новосьолова, Ю. Ю. Туниці, Н. В. Чепурних, С. К. Харічкова, М. Д. Шаригіна, А. Я. Якобсона та інших [22, 39, 52, 75, 85, 88, 106, 132, 138].
Аналіз наукових джерел дозволяє зробити висновок про необхідність виділення поняття соціо-еколого-економічної системи адміністративно-територіальної одиниці або регіону, що містить три підсистеми: соціальну, екологічну та економічну.
Таким чином, слід розглядати проблему екологічно сталого розвитку адміністративно-територіальної одиниці як соціо-еколого-економічної системи, досліджуючи при цьому екологічні, економічні та соціальні аспекти взаємодії (рис. 1.1).
У межах соціо-еколого-економічної системи соціальна складова розглядається як сукупність групи людей, поєднаних певними відносинами, зумовленими історично мінливими способами виробництва матеріальних і духовних благ, спільною територією проживання, а також ступенем ризику зіткнення з непередбаченими та небажаними наслідками. До компонентів соціальної підсистеми належать: елементи демографічного, соціального, етнічного характеру, статево - вікової структури; рівні народжуваності й смертності, зайнятості населення; рівень освіченості, кваліфікованості трудових ресурсів, а також такі показники, як питома вага захворілих щодо загальної кількості населення, питома вага потреби в робочій силі щодо загальної кількості тощо.
Екологічна складова соціо-еколого-економічної системи розглядається як природне сполучення навколишнього середовища, система абіотичних та біотичних факторів, що впливає на людину і, навпаки, на яку інтенсивно впливає людина впродовж своєї діяльності. На сьогодні екологічна складова поступово набуває першочергового значення і в процесі управління соціальними та екологічними процесами стає невід’ємним параметром сталого розвитку. Негативні тенденції обумовлюють необхідність новітнього підходу до використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища. Так, за останні сто років на нашій планеті скоротилася лісистість на 30–40 %, причому за останні 10 років – на 50 – 60 %. Вченими підраховано, що щосекунди скорочується площа лісів на 0,5 гектара. На одного мешканця Землі добувається і вилучається приблизно 20 т ресурсів, які переробляються на кінцеву продукцію обсягом 2 т, що йдуть безпосередньо на пряме споживання; господарською діяльністю охоплено близько 600 млн. км2, що становить більше третини суші. Кожного десятиліття у світі втрачається 7 % родючих ґрунтів, а кожні два роки додається 12 млн. га спустошених [50, с. 38].
Рисунок 1.1 – Структурно-функціональні елементи соціо-еколого-економічної системи адміністративної території
Економічна складова соціо-еколого-економічної системи містить комплекс засобів виробництва. Вони характеризуються такими показниками, як: питома вага первинної енергії, фондоємність, оборотність коштів, трудомісткість, енергоємність, матеріалоємність, собівартість продукції та ін. Економічну складову можна подати у вигляді ієрархічних послідовностей за виробничою та територіальною ознаками [27, с. 53].
Усі елементи соціо-еколого-економічної системи взаємозв’язані. Так, за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я понад три чверті хвороб людини є наслідком антропогенного забруднення навколишнього середовища [73, 87]. Крім того, на фоні зростаючого забруднення повітря зростають рівень смертності населення, кількість імунодефіцитів, онкологічних захворювань тощо. Все це призводить до погіршення медико-демографічної ситуації в Україні: скорочується природна кількість населення, падає народжуваність і зростає смертність, погіршується здоров’я дорослих та дітей. Щорічно кількість населення зменшується в середньому на 350 тис. осіб. Середня тривалість життя становить 75,8 року в жінок та 65,9 року в чоловіків. Рейтинг України серед інших країн світу із цього показника дуже низький: 102-ге місце серед жінок та 126-те місце серед чоловіків. За останні три роки показники смертності населення (на 1000 осіб.) залишаються на одному рівні. За масштабами дитячої смертності Україна займає перше місце у Європі [12, с. 29].
Аналізуючи вищевикладене можна констатувати про руйнівний процес, притаманний сучасній соціо-еколого-економічній системі, що робить актуальним завдання її оцінки та моніторингу. Тут необхідно зазначити, що останнім часом у науковій літературі все частіше наголошується на необхідності оцінки екологічно сталого розвитку як основи подальшого соціально-економічного розвитку. Зокрема, М. З. Згуровський підкреслює: якщо країна не контролює показників стійкого розвитку, вона розвивається спонтанно та ситуаційно [58].
Оцінка екологічно сталого розвитку здійснюється на основі певних індексів та індикаторів. На сьогодні універсального алгоритму формування індикаторів результативності, ефективності та збалансованості розвитку адміністративно-територіальних одиниць не існує, проте існують рекомендації, що допомагають сформувати набір індикаторів для конкретного проекту (стратегії, плану, програми).
Дослідження в контексті оцінки екологічно сталого розвитку на основі використання індексного методу здійснене у працях таких вчених, як Д. Медоуз, А. О. Корнус, М. З. Згуровський, В. В. Бушуєв, В. С. Голубєв, Г. В. Ридевский, Л. Г. Руденко, С. А. Лісовський та ін. [17, 57, 58, 59, 68, 77, 102, 103]
В Україні на сьогодні не затверджений перелік індикаторів стійкого розвитку, немає органів державного управління, які були б зобов'язані щорічно розраховувати ці індикатори з метою надання таких завдань, що реалізувалися б у планах соціально-економічного розвитку. В цьому аспекті як приклад можна навести Великобританію, яка використовує більше 30 індикаторів, які щорічно затверджуються, вимірюються і фіксуються. Цим займається комісія зі стійкого розвитку при прем'єр-міністрові. Уряд відповідно до закону в обов'язковому порядку враховує значення індикаторів, коригуючи план соціально-економічного розвитку країни. Загалом же подібні механізми впровадили у себе більше 40 країн у рамках відповідних рекомендацій ООН.
Аналіз даних щодо оцінки адміністративно-територіальних одиниць дозволяє стверджувати, що існуюча на сьогодні система адміністративно-територіального управління не забезпечує їх екологічно сталого розвитку. Це обумовлює необхідність розвитку теорії та методики формування еколого-орієнтованої системи управління адміністративно-територіальною одиницею.