50.Поняття законності та правопорядку,їх принципи

Законність — це комплексне політико-правове явище, що відобра­жає правовий характер організації суспільно-політичного життя, зв'я­зок між правом і державою. Поняття "законність" характеризує пра­вову дійсність, узяту під кутом зору практичної реалізації права, ідейно-політичних основ правової системи, її зв'язку з основними су­спільно-політичними інститутами, з політичним режимом цього су­спільства.

Законність характеризується поєднанням двох ознак.

• зовнішньої (формальної) - обов'язком виконувати розпоря-дження законів і підзаконних правових актів державними орга-нами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднання-ми:

• внутрішньої (сутнісної) - наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

Принципи законності - це відправні засади, незаперечні засадні вимоги, які лежать в основі формування норм права і ставляться до поведінки учасників правових відносин. Принци-пи законності розкривають її сутність як режиму суспільно-по-літичного життя в демократичній правовій державі.

Принципами законності є такі:

1. Верховенство закону щодо всіх правових актів. Цей прин-цип припускає виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів (нормативних і застосовних) відпо-відно до їх субординації. Конституція країни має вищу юридич-ну силу. Всі закони повинні відповідати Конституції, підзаконні нормативні акти - законам, причому підзаконні акти прийма-ються і діють лише тоді, коли певні суспільні відносини не вре-гульовані законом. Правозастосовні акти мають бути піднормативними, тобто відповідати нормативно-правовим актам - за-конам і підзаконним актам [1].

2. Загальність законності означає, що в суспільстві всі держав-ні органи, громадські організації, комерційні об'єднання, поса-дові особи, громадяни перебувають під дією закону. Не може бути винятку ні для фізичної, ні для юридичної особи, на яку б не поширювалися вимоги законності.

3. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії.

4. Недопустимість протиставлення законності і доцільності. Не можна відкидати закон, не виконувати його, керуючись мірку-ваннями життєвої доцільності (місцевої, індивідуальної та ін.), тому що такі міркування враховуються в законі.

5. Невідворотність відповідальності за правопорушення озна-чає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння. Пра-воохоронні органи покликані як запобігати правопорушенням, так і вести ефективну боротьбу з ними.

6. Обумовленість законності режимом демократії, який пе-редбачає суворе додержання двох типів правового регулювання: спеціально-дозвільного - поширюється на владні державні органи і посадових осіб («дозволено лише те, що прямо перед-бачено законом»); загально-дозвільного - поширюється на громадян та їх об'-єднання («дозволено все, крім прямо забороненого законом»); а також додержання рівності всіх перед законом і судом.

Правопорядок - це частина системи суспільних від-носин, що врегульовані нормами права і перебувають під захис-том закону та охороняються державою. Він встановлюється в результаті додержання режиму законності в суспільстві. Якщо законність - це принцип, метод діяльності, режим дій і відно-син, то правопорядок є їх результатом.

Правопорядок - стан (режим) правової упорядкованості (врегульованості і погодженості) системи і суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності. Інакше: це атмосфе-ра нормального правового життя, що встановлюється в резуль-таті точного і повного здійснення розпоряджень правових норм (прав, свобод, обов'язків, відповідальності) всіма суб'єктами права. Правовий порядок як динамічна система вбирає в себе всі впорядковуючі засади правового характеру.

До принципів правопорядку можна віднести принципи за-конності. Однак, зважаючи на те, що правопорядок є самостій-ною якісною визначеністю, слід виділити його специфічні прин-ципи.

1. Принцип конституційності - підпорядкування норматив-ним положенням конституції та забезпечення її реалізації. Тео-ретична конституція (те, що має бути) покликана стати практи-чною конституцією (те, що є насправді), тобто усталеним по-рядком життя.

2. Принцип законності - створення якісних законів та їх су-воре додержання. Законність - головна умова встановлення правопорядку.

3. Принцип системно-структурної організації - наявність цілі-сності і структурності як необхідних властивостей, що дозволя-ють злагоджено діяти всім елементам громадянського суспільст-ва і правової системи держави.

4. Принцип ієрархічної субординації та підпорядкування - ви-являється в точній співпідпорядкованості органів держави, по-садових осіб, нормативних актів за юридичною силою, а також актів застосування норм права і т.д., які забезпечують упорядко-ваність їх зв'язків.

5. Принцип соціальної (в тому числі правової) нормативності - виражається в необхідності діяльності суспільства, яка впоряд-ковує, і особливо суб'єктів правотворчості за допомогою соці-альних, головним чином правових, норм. Правова норматив-ність є основою і засобом упорядкування.

6. Принцип справедливості і гуманізму - базується на високих моральних підвалинах, поважанні прав людини, її гідності і честі;

7. Принцип підконтрольності - наявність повсюдного, загаль-ного та універсального контролю, здійснюваного громадянсь-ким суспільством, його структурами, державою в особі її різних органів, громадянами.

8. Принцип державного забезпечення, охорони і захисту - ви-ражається в реальних засобах гарантування прав учасників пра-вопорядку, функціонування правової системи, досягнення за-конними засобами прав, свобод, обов'язків та ін.

51.Зміст та принципи законності

Законність - це комплексне (принцип, метод, режим) соці-ально-правове явище, що характеризує організацію і функціо-нування суспільства і держави на правових засадах.

Термін «законність» є похідним від терміна «закон» і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права - від його ролі в створенні закону до реалізації його норм в юридич-ній практиці. Законність відображає правовий характер органі-зації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави, права і суспільства. Вимога законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади, інших державних органів, які ухвалюють у межах своєї компетенції підзаконні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавців законів - посадових осіб, а також громадських організацій, ко-мерційних корпорацій, громадян (сфера правореалізації).

Законність характеризується поєднанням двох ознак.

• зовнішньої (формальної) - обов'язком виконувати розпоря-дження законів і підзаконних правових актів державними орга-нами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднання-ми:

• внутрішньої (сутнісної) - наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

Принципи законності - це відправні засади, незаперечні засадні вимоги, які лежать в основі формування норм права і ставляться до поведінки учасників правових відносин. Принци-пи законності розкривають її сутність як режиму суспільно-по-літичного життя в демократичній правовій державі.

Принципами законності є такі:

1. Верховенство закону щодо всіх правових актів. Цей прин-цип припускає виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів (нормативних і застосовних) відпо-відно до їх субординації. Конституція країни має вищу юридич-ну силу. Всі закони повинні відповідати Конституції, підзаконні нормативні акти - законам, причому підзаконні акти прийма-ються і діють лише тоді, коли певні суспільні відносини не вре-гульовані законом. Правозастосовні акти мають бути піднормативними, тобто відповідати нормативно-правовим актам - за-конам і підзаконним актам [1].

2. Загальність законності означає, що в суспільстві всі держав-ні органи, громадські організації, комерційні об'єднання, поса-дові особи, громадяни перебувають під дією закону. Не може бути винятку ні для фізичної, ні для юридичної особи, на яку б не поширювалися вимоги законності.

3. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії.

4. Недопустимість протиставлення законності і доцільності. Не можна відкидати закон, не виконувати його, керуючись мірку-ваннями життєвої доцільності (місцевої, індивідуальної та ін.), тому що такі міркування враховуються в законі. Правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю.

5. Невідворотність відповідальності за правопорушення озна-чає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння. Пра-воохоронні органи покликані як запобігати правопорушенням, так і вести ефективну боротьбу з ними. У цьому полягає реаль-ність законності - досягнення фактичного виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності і невідворотності відпові-дальності за будь-яке їх порушення.

6. Обумовленість законності режимом демократії, який пе-редбачає суворе додержання двох типів правового регулювання: спеціально-дозвільного - поширюється на владні державні органи і посадових осіб («дозволено лише те, що прямо перед-бачено законом»); загально-дозвільного - поширюється на громадян та їх об'-єднання («дозволено все, крім прямо забороненого законом»); а також додержання рівності всіх перед законом і судом.

52.Правосвідомість та її види

Правосвідомість — це система відображення правової дійсності в поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль у забезпеченні свободи особи та інших загальнолюдських цінностей.

Правосвідомість звичайно не існує в "чистому" вигляді, вона взаємопов'язана з іншими формами усвідомлення реальності. У пра­восвідомості, як і в інших формах суспільної свідомості, знаходять своє відображення різні види суспільних відносин — економічні, по­літичні, духовні тощо. Тому правосвідомість активно взаємодіє з ни­ми, взаємозбагачуючись.

На відміну від інших форм суспільної свідомості, правосвідо­мість має свій особливий предмет відображення і об'єкт впливу — право як систему правових норм, правовідносини, законодавство, пра­вову поведінку, і насамкінець, правову систему в цілому.

Залежно від спрямованості правових знань розрізняють такі ви­ди правосвідомості: 1. за суб'єктами (носіями) правосвідомості:

1)індивідуальна правосвідомість — це правосвідомість окре­мої людини, яка формується під впливом індивідуальних об­ставин життя, зовнішнього середовища і залежить від рівня її правової освіти. Індивідуальна правосвідомість — це сукуп­ність особистих поглядів, уявлень, правових знань, емоцій і настанов конкретного суб'єкта відносно чинного чи бажаного права. Отримані в результаті виховання, навчання, спілкуван­ня знання про право є основним джерелом формування індиві­дуальної правосвідомості;

2)групова правосвідомість — це правосвідомість певних соціа­льних груп населення країни, яка формується навколо певної ідеї, окремого нормативноправового акта тощо. На процес її формування впливає спільність інтересів, традицій, умов жит­тя, а також авторитет лідера групи. У ряді випадків правосві­домість однієї соціальної групи може суттєво відрізнятися від правосвідомості іншої групи;

3)суспільна правосвідомість — це правосвідомість, яка прита­манна великим соціальним утворенням (населенню країни, окремого регіону, певному етносу), що є носіями національної правової культури, проявляє себе у ході загальнонаціональних акцій: виборів до парламенту, обрання глави держави, прове­дення референдуму.

2. за характером відображення правової дійсності:

=буденна (повсякденна, побутова, звичайна) правосвідо­мість — це сукупність конкретних життєвих обставин, особи­стого правового досвіду й отриманої освіти, що характеризує ставлення людини до чинного чи бажаного права і правової системи на побутовому рівні;

=професійна правосвідомість — це сукупність професійних правових знань, почуттів, емоцій, настанов, мотивів юристівпрактиків та інших людей, які мають спеціальну юридичну освіту, що формується у результаті професійної діяльності й навчання;

=наукова (теоретична) правосвідомість — це сукупність нау­кових знань, теорій, доктрин, оцінок, емоцій і почуттів науковцівюристів відносно існуючої та бажаної правової системи громадянського суспільства.