47. Формування реалізму у Франції

Формування реалізму у французькій літературі почалося ще на межі ХVІІІ - ХІХ ст. Істотною особливістю літературного процесу у Франції середини XIX ст. є те, що реалізм розвивався у взаємозв'язку і взаємодії з романтизмом. І Стендаль, і Мериме, і Бальзак брали участь в романтичному русі і спільно з романтиками боролися за «нове мистецтво» проти класицизму, «старого мистецтва» абсолютистського для феодала суспільства. Проте якщо романтики покладалися на уяву, яка була для них і засобом досягнення буття, і художньою реалізацією цього досягнення, то реалісти, за словами Стендаля, визнавали існування «залізних законів» реальності і робили наголос на необхідності їх пізнання.

У 3 0 - 4 0 - х роках ХІХ ст. у французькій літературі визначаються деякі з основних реалістичних течій, а саме соціальне, або соціологічне, і психологічне, зачинають яких були відповідно Бальзак і Стендаль. Визначальною рисою соціального, «бальзаковского», течії являється те, що предметом зображення в нім виступає суспільство як цілісність, його побут і звичаї, процеси і колізії. Це не означає, що окрема особа не цікавила Бальзака. Річ у тому, що людина у нього виникає, передусім, як «клітина» суспільства і на передній план висуваються його риси, що відповідають саме цій грані.

У Стендаля бачимо дещо інше: в центрі його уваги знаходиться особа, яка вводиться в суспільно-історичну панораму. Власне, Стендаль теж не сумнівався в тому, що особа є часткою соціуму, але саме вона цікавила цього письменника, передусім, і в його романах суспільство виникає, ніби переламаним через особу, її свідомість, долю, психологію. Це і надає творчості Стендаля характеру психологічного реалізму.

Перехід до нового етапу реалізму у французькій літературі співпав зі зміною поколінь письменників-реалістів : в 1842 р. йде з життя Стендаль, в 1850-му - Бальзак, після 1848 р. поступово завмирає художня творчість Мериме. В той же час заявляє про себе нове покоління: ж. Шанфлери і Л. Дюранти, які в 60-х роках активно пропагували реалізм і ввели в широке вживання цю назву напряму, Флобер, Э. і ж. Гонкури, з часом -Э. Золя, Ги де Мопассан, А. Доде і інші. Центральною фігурою французької реалістичної літератури 70-х років XIX ст. був, безперечно, Гюстав Флобер (1821-1880). Рання творчість Флобера розвивалася в руслі «неосудної романтики» - течії пізнього французького романтизму, яка поширилася в 40-х роках. У другій половині 40-х років Флобер поступово відходить від «неосудної романтики» і стає на позиції реалізму, але реалізму іншого типу, чим бальзаковский.

48. Эстетика ф. Стендаля

Стендаль — наследник традиций просветительского психологического романа 19 в., но аналитические методы этого романа он приложил к новой психологии романтической эпохи, историческую специфичность которой он отстаивал в трактате «Расин и Шекспир» (1823—25). К литературному творчеству он пришел через стремление познать самого себя: в молодости он увлекся философией так называемых «идеологов» — французских философов, стремившихся выяснить понятия и законы человеческого мышления; цели самопознания служил его изданный посмертно дневник, а также ряд эссеистических и автобиографических книг, посвященных психологическому самоанализу («Жизнь Анри Брюлара», «Записки эготиста», обе книги опубликованы посмертно), описанию путешествий («Рим, Неаполь и Флоренция», 1817; «Записки туриста», 1839), общему анализу человеческих чувств («О любви», 1822). В основе художественной антропологии Стендаля лежит противопоставление двух человеческих типов — «французского» и «итальянского» (писатель связывал их со своим собственным полулегендарным двойным национальным происхождением.. Основные художественные произведения Стендаля изображают конфликт главного героя «итальянского» типа (необязательно итальянца по происхождению) со сковывающим его «французским» укладом общества; критикуя это общество с точки зрения романтических идеалов, писатель одновременно проницательно показывает и душевные противоречия своих героев, их компромиссы с внешней средой; впоследствии эта черта творчества Стендаля заставила признать его классиком реализма .

«Красное и черное» (1831)

Один из первых реалистических романов карьеры во французской литературе. Для молодого незнатного провинциала Жюльена Сореля, наделенного недюжинным умом и честолюбием, ступенями к возвышению становятся любовные связи — сначала с женой преуспевающего провинциального буржуа г-жой де Реналь, а затем с дочерью крупного сановника времен Реставрации Матильдой де Ла-Моль. Однако, завоевывая женщину путем цинично-расчетливой стратегии, Жюльен в конце концов искренне и глубоко увлекается ею и не может более контролировать свое чувство. Это приводит его к катастрофе: в страстном порыве он совершает покушение на жизнь г-жи де Реналь и кончает жизнь на эшафоте (сюжет основан на подлинной уголовной истории). Художественный эффект романа вытекает из контраста между страстной и искренней натурой героя и лицемерием, к которому он вынужден прибегать в своих попытках добиться успеха в обществе.