83. Поняття позовної давності і її значення. Застосування позовної давності.

Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Строки позовної давності можуть бути двох видів: загальні (ст. 257 ЦК) та спеціальні (ст. 258 ЦК).

Загальний строк позовної давності встановлено втри роки.

Спеціальна позовна давність, що встановлюється законодавством для окремих видів вимог та враховує специфіку цих відносин, може бути як скорочена, так і більш тривала порівняно з загальною позовною давністю. Скорочена позовна давність в один рік застосовується до вимог: про стягнення неустойки (штрафу, пені); про спростування недостовірної інформації, опублікованої у засобах масової інформації; про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної власності (ст. 362 ЦК); у зв’язку з недоліками проданого товару (ст. 681 ЦК); про розірвання договору дарування (ст. 728 ЦК); у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти (ст. 925МК); про оскарження дій виконавця заповіту (ст. 1293 ЦК).

Більш тривалі строки позовної давності застосовуються у двох випадках: про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману, — п’ять років; про застосування наслідків нікчемного правочину — десять років.

Строки позовної давності поширюються на всі цивільно-правові відносини за винятком тих, що зазначені у ст. 268 ЦК. Згідно з останньою строки позовної давності не поширюються, зокрема, на вимоги, Що випливають із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом; вимоги вкладника до банку (фінансової) установи про видачу вкладу; про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю; вимоги власників або іншої особи про визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади • АРК, органу місцевого самоврядування, якими порушено їх право власності або інші речові права; на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про виплату страхової суми, страхового відшкодування, на вимоги центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом стосовно виконання зобов’язань, які випливають із ЗУ «Про державний матеріальний резерв». Крім того, позовна давність не застосовується до позовів власника про усунення будь-яких порушень свого права, не пов’язаних з неправомірним позбавленням володіння (негаторних позовів), оскільки правопорушення триває у часі.

Зазначений перелік не є вичерпним, законом можуть бути встановлені та інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

84. Поняття творчої діяльності та інтелектуальної власності. Об'єкти інтелектуальної власності. Дискусійні питання до поняття об'єктів інтелектуальної власності

йде про комп'ютерні програми, компіляції даних (бази даних), географічні зазначення, топографії інтегральних мікросхем, сорти рослин та породи тварин.

Слід звернути увагу на те, що питання класифікації об'єктів права інтелектуальної власності належить до дискусійних питань, оскільки відсутній єдиний підхід до об'єднання того чи іншого об'єкта права інтелектуальної власності в ту чи іншу групу за тим чи іншим критерієм.

Якщо виходити з переліку об'єктів права інтелектуальної влас­ності, який наведений у ст. 2 Конвенції про заснування ВОІВ, та відповідного коментаря до неї1, то об'єкти права інтелектуальної власності поділяються на дві групи: об'єкти авторського права та об'єкти промислової власності. До об'єктів авторського права відносять літературні, художні, наукові твори, а також виконавсь­ку діяльність артистів, звукозаписи, радіо- і телевізійні передачі. Об'єкти промислової власності включають винаходи в усіх галузях людської діяльності; наукові відкриття; промислові зразки; торго­вельні марки, фірмові найменування і комерційні позначення; за­хист від недобросовісної конкуренції.

Проте, якщо звернути увагу на Паризьку конвенцію з охорони промислової власності від 20 березня 1983 p., перелік об'єктів, що входять до промислової власності, буде дещо іншим. Так, до об'єктів промислової власності належать: винаходи, корисні мо­делі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування, зазначення на джерело, найменування місця походження; заходи з припинення недобросовісної конку­ренції.

На підставі спільних ознак об'єктів права інтелектуальної влас­ності у спеціалізованій юридичній літературі пропонуються різні класифікації, які можна об'єднати таким чином:

першу групу складають об'єкти авторського права та суміжних прав, що межують з першими. До них належать наукові, літера­турні, художні твори, комп'ютерні програми та бази даних, а також об'єкти суміжних прав (виконання, фонограми та відеогра­ми, передачі організацій мовлення);

другу групу складають об'єкти патентного права (об'єкти ви­ключного права на результати творчої діяльності, використовувані у виробництві) — винаходи, промислові зразки, корисні моделі, а також комерційна таємниця, ноу-хау;

до третьої групи належать засоби індивідуалізації цивільного обороту, товарів, робіт, послуг — комерційні найменування, торговельні марки, географічні зазначення;

четверта група об'єднує у собі інші об'єкти інтелектуальної діяльності — сорти рослин і породи тварин, топографії інтеграль­них мікросхем, наукові відкриття тощо.

Водночас наведена вище класифікація об'єктів права інтелек­туальної власності є дещо дискусійною. Так, виходячи з сучасного рівня законодавства у галузі авторського права та суміжних прав, є сумнівним об'єднання в одну групу об'єктів авторських прав та суміжних прав. Це пояснюється тим, що на сьогодні суміжні пра­ва, хоча й деякою мірою пов'язані з авторським правом, станов­лять самостійну, відокремлену систему норм права, що регулюють відповідні суспільні відносини, які пов'язані з виконавською діяльністю, діяльністю виробників фонограм, а також діяльністю організацій ефірного та кабельного мовлення.

Зауваження викликає й ототожнення комерційної таємниці з «ноу-хау». Відповідно до ст. 505 ЦК України комерційна таємни­ця — інформація, яка є секретною у тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невід'ємною та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з ви­дом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має ко­мерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обста­винам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Комерційною таємницею мо­жуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.

Під «ноу-хау» зазвичай розуміють певні знання, досвід та секре­ти виробництва, необхідні для вирішення технічних або інших