55. Поняття та значення місця проживання.

Разом з поняттям «місце проживання» в законі вживається поняття «місце перебування», тобто те місце, де громадянин перебуває тимчасово. У цивільному праві важливе значення саме «місця проживання», бо саме з ним пов'язано більшість цивільно-правових явищ. Наприклад, знати місце проживання боржника в деяких ситуаціях - кредитора важливо для встановлення місця виконання зобов'язання. У згоді з законом місце проживання визначає і місце відкриття спадщини. В цілому, правове значення місця проживання є настільки ж значною як для цивільного матеріального, так само і для цивільного процесуального права. Як правило, місце проживання має визначальне значення з метою встановлення підсудності існуючих цивільних справ. Правозастосовча практика має важливе правило, яке визначає припущення перебування людини в місці свого проживання і куди йдуть офіційні повідомлення, виклики, судові повістки. На державному рівні громадянам надається свобода при вирішенні питання про підбір місця проживання. Але це стосується лише дієздатним громадянам. Неповнолітні, які не досягли 14 років, включаючи громадян, які перебувають під опікою, не можу самостійно вибрати місце проживання. Найчастіше місцем їх проживання є місце проживання їх законних представників у вигляді батьків, усиновителів, а також опікунів. Неповнолітні від 14 до 18 років та особи, дієздатність яких обмежена, мають можливість вибрати місце проживання згідно усиновителям, батькам, піклувальникам.

56. Поняття представництва, його значення та зміст.

Однією з суттєвих гарантій реалізації громадянами права на судовий захист є можливість отримання правової допомоги. Переважна більшість учасників спірних правовідносин, які звертаються до суду за захистом своїх порушених або оспорених прав та законних інтересів, не володіють правовими знаннями та тільки в загальних рисах розуміють зміст та сутність своїх процесуальних прав та обов’язків. В зв’язку з цим вони не завжди можуть використати всі процесуальні гарантії при реалізації своїх прав в процесі розгляду та вирішення конкретної цивільної справи. Тому закон надає їм можливість брати участь у справі не тільки особисто, а й опосередковано через інших осіб – представників.    Потреба в правові допомозі не є єдиною причиною участі у справі представника. В деяких випадках ведення справи з допомогою представника обумовлене неможливістю особистої участі особи з об’єктивних причин (в зв’язку з віком, хворобою, обмеженням у дієздатності, недієздатністю тощо).    Дане право знайшло своє закріплення і в Конституції України (ст. 59), і в ЦПК (ст. 38), якими передбачено, що громадяни мають право вести свої справи в суді особисто або через свого представника.    У науці цивільного процесуального права немає єдиного розуміння поняття представництва. Останнє визначається і як система процесуальних дій, і як правовідношення, і як правовий інститут.    Вбачається, що процесуальне представництво – це врегульована цивільними процесуальними нормами форма надання допомоги, в тому числі правової, однією особою (представником) іншій (особі, яку представляють) шляхом вчинення представником в межах наданих йому повноважень від імені та в інтересах останньої комплексу процесуальних дій у зв’язку з розглядом та вирішенням цивільної справи.    Значення представництва в цивільному процесі визначається метою надання допомоги, зокрема правової, сторонам, третім особам, заявнику, заінтересованій особі. Процесуальний представник також може посприяти суду у визначенні дійсних обставин справи, повному та всебічному розгляду та вирішенню справи і, відповідно, у здійсненні правосуддя в цивільних справах в цілому.    Аналізуючи питання процесуального представництва, слід враховувати таке: правовідносини, що складаються між представником та особою, яку представляють, представником та судом, у цивільному процесі мають різний галузевий характер. В першому випадку правовідносини складаються з приводу визначення і оформлення повноважень представника. Вони носять матеріально-правовий характер, оскільки, як правило, ґрунтуються на угоді (цивільно-правовій або трудовій) та регулюються нормами цивільного, сімейного, трудового, корпоративного та інших галузей приватного права. Правовідносини між представником та судом складаються, як правило, з приводу розгляду та вирішення конкретної цивільної справи та регулюються нормами цивільного процесуального права.    Слід зазначити, що цивільне процесуальне представництво не тотожне з цивільно-правовим і має свої характерні риси та відмінності, зокрема:    - представництво у цивільному праві можливе щодо вчинення різноманітних правочинів, тоді як процесуальне – тільки щодо вчинення процесуальних дій у суді;    - метою цивільно-правового представництва є надання правової допомоги довірителю, а при процесуальному – також і суду;    - за умови цивільно-правового представництва участь у юридично-значимих діях здійснює тільки представник. При процесуальному представництві участь у справі представника не позбавляє особу права особистої участі в процесі;    - на відміну від представництва в цивільному праві, в цивільному процесі можливе подвійне представництво (законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам – представникам).    Види представництва:    За ступенем обов’язковості представництво в цивільному процесі можна умовно поділити на два види:    1. обов’язкове – виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акту;    2. факультативне – виникає на підставі цивільно-правової угоди.    За підставами виникнення розрізняють законне та договірне представництво:    1. договірне – підставою його виникнення є волевиявлення сторін, при якому представника і особу, чиї інтереси він представляє, пов'язує договір доручення або трудовий договір (таке представництво здійснюється адвокатами, юрисконсультами по справах своїх організацій тощо);    2. законне представництво – підстави його виникнення передбачені законом (наприклад, ст. 172 СК передбачає, що повнолітні мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники).    За ознаками особи, в інтересах якої здійснюється представництво, його можна поділити на такі види:    1. представництво фізичних осіб – підставою такого представництво є закон або цивільно-правова угода;    2. представництво юридичних осіб – таке представництво базується, як правило на трудовій угоді.