42. Речові права на чуже майно. Загальна характеристика прав на чужі речі.

Важливим речовим правом є право на чужі речі. У цьому випадку право власності належить одній особі, в той час як інша особа має на те саме майно таке ж (безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом.

Отже, права на чужі речі - це самостійні (але похідні від права власності) речові права, які надають особі, котра їх має, можливість безпосереднього користування певним майном для певної мети та у встановлених межах.

Для прав на чужі речі характерні такі ознаки:

1) похідний від права власності характер;

2) абсолютний характер таких прав;

3) слідування "права за речами" (тобто, право на чужу річ пов'язане з певною річчю! без неї не існує. Зміна власника не є підставою для припинення суміжних речових прав);

4) надання суб'єкту суміжного речового права переваги щодо суб'єктів зобов'язального права у реалізації права користування майном;

5) абсолютний захист прав на чужі речі. Права та інтереси особи, яка має речове право на чуже майно, захищаються в тому ж порядку (в тому числі й від власника майна), що й права власника цієї речі (ст. 396 ЦК).

Права на чужі речі із деякими застереженнями можна розділити на 2 групи:

1) права користування чужими речами.

Це, в основному, сервітути, які можуть бути особистими (персональними) і майновими (предіальними). З урахуванням можливості існування начебто подвійного права володіння і користування речами (різними особами, але щодо однієї і тієї ж речі) свого часу виникла теорія "розділеної власності";

2) права розпорядження чужими речами.

До них належить застава, зокрема, іпотека. Суть цього права в тому, що кредитор у випадку невиконання зобов'язання має право реалізації заставленого майна (чужої речі) для задоволення своїх майнових інтересів. Наприклад, іпотека - застава нерухомості - є правом на чуже майно, оскільки, хоча воно і залишається у власності боржника, кредитор-заставодержатель може витребувати його від будь-якої особи для того, щоб продати та захистити свої інтереси.

Досить детально права на чужі речі врегульовані у ЦК. Зокрема, з прав на чужі речі передбачаються такі інститути, як право користування чужим майном (сервітути), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), а також право володіння.

Сервітут - це право обмеженого користування чужими речами (майном).

Відповідно до традиції, яка була закладена ще в римському праві (або навіть ще раніше - у Греції), сервітути поділяються на земельні і особисті. Суть розподілу полягає в тому, що земельні сервітути встановлюють право користування чужою річчю на користь власника сусідньої ділянки (це, начебто, "відносини між ділянками", оскільки особа власника не має значення), а особисті сервітути встановлюються на користь певної особи (і, отже, припиняються її смертю).

Емфітевзис - це довгострокове, відчужуване і успадковуване право користування чужою землею з метою сільськогосподарського виробництва. Характерною рисою емфітевзису є вимога використання чужого майна за цільовим призначенням, що становить обов'язок емфітевти (користувача).

Суть суперфіцію полягає в тому, що власник виділяє земельну ділянку або її частину в користування суперфіціарію - фізичній або юридичній особі - для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших будов або споруд безкоштовно або за відповідну винагороду. Як і емфітевзис, суперфіцій є довгостроковим, відчужуваним і успадковуваним правом, можливість здійснення якого обмежена використанням за цільовим призначенням.

До речових прав на чуже майно ст. 395 ЦК відносить також право володіння, яке за своїми визначальними ознаками не може бути визнаним класичним правом на чужу річ. Проте враховуючи концепцію ЦК з цього питання, право володіння буде розглянуте серед інших суміжних речових прав.

Частина 2 ст. 395 ЦК передбачає, що законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. Таким речовим правом є, зокрема, іпотека - застава нерухомості, космічних і транспортних об'єктів. Вона становить право розпорядження чужими речами у разі невиконання забезпеченого заставою зобов'язання (Закон "Про заставу").

43. Загальні положення про фізичну особу.

У радянському цивільному праві термін "фізична особа" не використовувався, оскільки ця категорія вважалася суто «буржуазної».Замість цього в цивільному законодавстві колишнього СРСР та республік, що входили до його складу, використовувалося поняття«громадянин», яке вважалося більшою мірою відповідним сутності відносин у соціалістичному суспільстві.

Однак після зниження напруження ідеологічної боротьби ставлення до цивілістичної термінології змінилося, що зумовило можливістьповернення до терміну «фізична особа», употребляемому у всіх європейських правових системах.

У зв'язку з цим, слід підкреслити, що мова йде не просто про зміну термінології, а про формування нового підходу. Якщо раніше центр ваги доводився на характеристику людини, як громадянина, і тим самим підкреслювалося значення його відносин з державою, то тепер увага загострюється на цінності та правовому статусі людини у приватноправових (цивільно-правових) відносинах.

Відповідно до ЦК України фізична особа - це людина, яка виступає як учасник цивільних відносин.

Звідси випливає висновок, що поняття «фізична особа» і «людина» взаємопов'язані, але не тотожні.

Фізична особа - це завжди і тільки людина.

Разом з тим, людина може бути, а може і не бути учасником цивільних відносин. Крім того, людина може розглядатися як суб'єкт права, а може бути предметом наукового дослідження або розглядатися як об'єкт впливу в іншій системі суспільних зв'язків.

Таким чином, поняття фізичної особи в цивілістиці може не збігатися з поняттям людини, як істоти біологічної: іноді ці поняття тотожні, а іноді - поняття фізичної особи вже поняття «людина».

44. Умовні правочини. Строки в правочинах.

Під умовними правочинами необхідно розуміти всі звичайні правочини, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Тобто вони не є певним самостійним видом правочину. Їх визначальна особливість полягає в тому, що настання перерахованих правових наслідків ставиться в залежність від настання (ненастання) після укладення правочину в майбутньому певних обставин, щодо яких у сторін у момент укладення угоди існує лише відповідна вірогідність появи незалежно від їх волі тієї чи іншої передбачуваної обставини. Від умовних правочинів необхідно відмежовувати правочини, що призводять до настання відповідних правових наслідків лише після їх державної реєстрації, передбаченої для цих правочинів законом. Під дію цієї статті мають підпадати лише ті правочини, за якими є невідомою на даний момент можливість настання обумовленої обставини в майбутньому. Обставинами, з настанням яких пов'язуються певні правові наслідки, за умовним правочином можуть бути соціальні, природні та інші події, явища, юридичні факти, які можуть бути як позитивними, так і негативними (народження дитини, вступ в шлюб, смерть чи втрата працездатності фізичної особи, банкрутство юридичної особи тощо). Сам по собі факт введення до умовного правочину негативної обставини не дає підстав для визнання такого правочину неправомірним, якщо в цілому він відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину (ст. 203 ЦК). Умовними правочинами фактично є усі договори страхування, довічного утримання. 2. Стаття 212 ЦК (як і ст. 61 ЦК 1963 р.) передбачає два види умовних правочинів - правочини, укладені під відкладальною умовою, і правочини, укладені під скасувальною умовою. Під відкладальною умовою (обставиною) укладається правочин, за яким його сторони обумовлюють настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Наприклад, поставка вугілля буде здійснена у разі введення в дію теплоелектростанції, підрядник приступить до будівництва за умови отримання замовником земельної ділянки під забудову, наймодавець передасть наймачу складські приміщення лише після звільнення їх третіми особами, наймодавець надасть автомобіль у користування наймачу після отримання останнім посвідчення на право управління, страховик виплатить страхову виплату страхувальникові або іншій особі у разі настання страхового випадку. Правочин вважатиметься укладеним під скасувальною умовою, якщо його сторони обумовлюють припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Такими є правочини, за якими, зокрема, наймодавець і наймач передбачають припинення договору майнового найму складських приміщень за умови їх майбутнього продажу третім особам; наймач житлового приміщення зобов'язується звільнити його в разі розширення сім'ї наймодавця, у випадку необхідності проведення капітального ремонту. 3. Водночас ст. 212 встановлює певні правові наслідки для сторін умовного правочину залежно від причин настання чи ненастання обумовлених у ньому обставин. Так, обставина має вважатися такою, що настала, якщо її настанню недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно. І навпаки, обставина має вважатися такою, що не настала, якщо її настанню недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно.

45. Сервітути. Поняття та види.

Сервітут (servitus) полягав в обов'язки надавати своєї річчю певну послугу іншій особі або будь-яким третім особам: «Сутність сервітуту в тому, що хто-то что-то терпить або чогось не робить». Традиційне підставу сервітутів знаходилося в праві сусідства, коли нормальне господарське використання двох або декількох сусідніх земельних ділянок, будівель і т.п. потребувало ряді взаємних поступок і обмежень на користь один одного або ж на користь взагалі співгромадян, а абсолютизація прав власності призводила б до безсумнівних суспільним і господарським невигоди. Так виникли земельні сервітути, пов'язані із земельною власністю. Пізніше набули поширення інші «услужності» за допомогою своїх речей: з'ясувалося, що певним чином обмежене використання речі може представляти самостійну цінність для інших осіб, - так сформувалися сервітути особисті. Це історичне поділ і заклав основи правової класифікації сервітутів.

Речові, або земельні, сервітути (s. praediorum) поділялися на сільські та міські. Їх призначення полягало в тому, щоб заповнити відсутні блага,що роблять нормальне використання сусідніх ділянок або будівель можливим. Сільські сервітуту передбачали обов'язок власників терпіти, коли інші особи ходять через їхні ділянки до господарсько необхідним місць чи речей (iter), коли через твій ділянку можуть гнати худобу на полонину або водопою, в тому числі маючи на увазі і право ходіння й проведення худоби, возів (actus ), коли твій ділянка використовується іншими для всіх вищеописаних дій (via), коли через поверхню твого ділянки проводять воду для іншого (aquaeductus). У послеклассіческую епоху склалися та інші види сільських сервітутів: право черпати воду на чужій ділянці, право відводити воду на територію чужого володіння, право брати глину з ділянки іншого, пасти худобу на луках, що увійшли до складу іншого володіння, але раніше використовуваних для цієї мети, і т.д. Міські сервітути також передбачали обмеження з метою загального господарського використання і взаємних вигод: право зливу води, проведення каналізації через ділянку сусіда, обов'язок не загороджувати сусідові виду з вікна, терпіти, якщо стіна сусіднього будинку буде спиратися на твоє будову, і т.д. Обмеження власник зобов'язаний був терпіти на користь будь-яких осіб, які б стали користуватися вигодами, які виходять з сервітутного права, тому земельні сервітути носили загальний, абстрактний характер.

Приватні сервітути (s. personarum) мали на увазі обмеження права власності на користь конкретної особи, якому тим самим надавалися деякіправа відносно твоєї речі. Найважливішими видами особистих сервітутів були узуфрукт, користування та проживання.

Узуфрукт, або право користування плодами і доходами (usufructus), полягає в наданні іншого права використання плодів і доходів від твоєї неспоживані речі, тобто такою, яка зберігала свою субстанцію в цілості (фруктами з саду, молоком від корови і т.п.). Отримав право узуфрукт зобов'язувався до того, щоб зберігати річ у належній якості, не змінювати її сутності, виробляти необхідні поліпшення, пов'язані з використанням плодів і доходів. Специфічним видом узуфрукт було право користування чужими грошима, що вимагало певних гарантій. Узуфрукт надавався довічно конкретній особі, і в класичному праві не визнавалося, що узуфрукт можна передавати у спадок. Однак смерть власника, передача права власності на річ в цілому не знімала обов'язки нового власника терпіти узуфруктние права інших осіб, які мали у своєму розпорядженні спеціальні засоби позовної захисту. Користування, або узусі (usus), полягав у праві брати овочі з чужого городу, в право жити в чужому домі самому, використати чуже тварина або раба (слугу) для власних потреб. Користувався узусом повинен був дотримуватися ті ж вимоги, що передбачалися і для узуфрукт, але, крім того, не мав права використовувати предмети узусі інакше, як для своїх потреб (тобто, наприклад, не можна брати овочі не для себе, але для продажу ,слугу - для віддачі його в роботу на бік і т.п.). Нарешті, право проживання (habitatio) передбачало обов'язок справжнього власника житлового будинку терпіти проживання в ньому інших осіб, які в тому числі могли і здавати будинок для проживання у іншим.

Підставами для встановлення сервітутів були: а) судовий вирок, яким визначалася господарська необхідність або «право справедливості» інших осіб на використання твоєї власності, б) приватний договір двох осіб, один з яких був власник, а другий - користувач узуфрукт (тільки для особистих сервітутів ), в) одержання у спадщину, в т.ч. як легата. Сільські сервітути грунтувалися, як правило, на традиційному взаємному використанні, а спроби припинити сервітутного використання припинялися вже через суд. Припинялися сервітути: а) загибеллю речі-фізичною або юридичною (тобто виходом її з цивільного обороту); б) смертю особи, якій надавався особистий сервітут; в) закінченням строку, на який він встановлювався; г) зміною суті речі; д ) злиттям в одній особі власника і користувача особистого сервітуту («Ніхто не може мати права сервітуту на свої речі» - тобто коли річ, перш колишня у твоєму сервітутом право, ставала ще й власної цілком); е) невикористанням сервітуту протягом двох років, тобто за давністю. Сервітуту мали суворо конкретне правовий вираз. Для того, щоб встановити якісно новий за своїм змістом сервітут, встановити цензпевного давностного терміну, визначеного «звичаями і вдачами» місцевості.

46. Визначення, характерні риси та зміст цивільної правоздатності. Правоздатність та суб'єктивне право.

Для того, щоб стати суб'єктом цивільних правовідносин, мати можливість укладати договори, громадянин повинен мати цивільну правоздатність і цивільну дієздатність.    Цивільна правоздатність — це здатність фізичної особи мати цивільні права і обов'язки.    Цивільна правоздатність властива кожній людині, від неї не можна відмовитися чи уступити будь-кому. Вона виникає з народження і припиняється із смертю. Водночас законодавець передбачає випадки, коли закон охороняє права зачатої, але ще не народженої дитини (наприклад, якщо дитина повинна народитися після смерті свого батька-спадкодавця).    Окремі права особа може набувати лише з досягненням певного віку (стати донором, набувати зброю, цигарки тощо).    Правоздатність не залежить від фізичного чи психічного стану людини, від того, чи здатна вона її здійснювати. І новонароджений, і душевнохворий мають цивільну правоздатність в такій само мірі, як і доросла здорова людина, оскільки вони можуть стати суб'єктами права власності, спадкування, користування житловим приміщенням тощо.    Правоздатність необхідно відмежовувати від суб'єктивного цивільного права. Правоздатність — це абстрактна можливість мати зазначені в законі права та обов'язки. Суб'єктивне право — це право, яке вже існує і належить конкретній особі. Так, права власності на конкретний житловий будинок, земельну ділянку, транспортний засіб у громадянина може і не бути, але в нього завжди залишається можливість набути ці конкретні суб'єктивні права, оскільки чинне цивільне законодавство допускає їх набуття. Від суб'єктивного права правоздатність відрізняється і тим, що вона не може бути передана іншій особі, на відміну більшості майнових прав.    Характерні ознаки правоздатності:    - реальність (гарантованість). Кожній фізичній особі гарантується можливість стати суб'єктом всіх прав та обов'язків (ст. 24 Конституції). Будь-які перешкоди, які обмежують можливості набувати цивільні права і свободи, усуваються заходами державного примусу;    - рівність. У всіх фізичних осіб є рівні можливості мати передбачені законом права та обов'язки незалежно від раси, національності, політичних та релігійних переконань, статі, етнічного та соціального походження, місця проживання, мовних та інших ознак;    - невід'ємність. Фізична особа не може передати свою правоздатність іншій особі за оплатним чи безоплатним договором.    Обсяг (зміст) правоздатності становлять всі цивільні права та обов'язки, які фізична особа може набувати відповідно до закону: мати майно в приватній власності чи в користуванні, спадкувати, заповідати, обирати рід занять, місце проживання, набувати авторських прав, інші майнові та немайнові права. В законі не наводиться вичерпного переліку можливих цивільних прав, які може набувати фізична особа, оскільки їх коло досить широке і перелічити їх в законодавчій формі неможливо.    Із змінами в політичній, економічній ситуації в суспільстві та державі в обсяг правоздатності можуть включатися нові права, а ті, що існують — якісно змінюватися.    Так, в КК УРСР приватнопідприємницька діяльність, тобто "діяльність, яка здійснюється з метою наживи", розглядалася як діяння, що підлягає кримінальному покаранню, а в ст. 151 цього Кодексу передбачалася міра покарання до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна за комерційне посередництво. Але в липні 1992 р. ці статті втратили силу, оскільки з набуттям чинності Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про підприємництво" підприємницька діяльність була легалізована як самостійна діяльність "на свій ризик" з метою отримання прибутку. Закон України від 19 червня 1992 р. "Про приватизацію державного житлового фонду" надав можливість громадянам стати власниками квартир шляхом їх приватизації.    Ніхто не може бути обмежений в правоздатності, крім випадків і в порядку, передбачених законом.    Згідно зі статтями 24, 64 Конституції обмеження прав людини і громадянина можливе лише на підставі закону і тільки у тій мірі, у якій це необхідно для захисту конституційного ладу, моралі, здоров'я, прав та інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави.    Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним (ч. 1 ст. 27 ЦК).    Обмеження цивільної правоздатності може бути примусовим та добровільним. Так, особа за вироком може бути примусово обмежена у правоздатності, якщо:    а) вона засуджена до позбавлення волі (в цьому випадку вона обмежена в таких правах, як обрання місця проживання, роду занять, права на зовнішній вигляд тощо);    б) в порядку ст. 51 КК як додаткова міра покарання особу позбавлено можливості обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, оскільки в цьому випадку обмежується її право на обрання роду занять (водій, бухгалтер, лікар, вихователь тощо).    Фізична особа може добровільно обмежити свою правоздатність, якщо вона обирає ту чи іншу професію, специфіка якої вимагає відмовитися від певних прав. Так, наприклад, співробітники міліції, не можуть бути членами політичних партій, займатися підприємницькою діяльністю тощо.