Стаття 213. Тлумачення змісту правочину

1. Зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).

2. На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

3. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

4. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

39. Право власності на землю.

Право власності на землю традиційно розглядається у суб’єктивному та об’єктивному розумінні (як і категорія «право» взагалі).

У суб’єктивному розумінні право власності на землю – певні повноваження (правомочності) суб’єктів по відношенню до землі (земельної ділянки) як об’єкта права.

Ч.1 ст.78 ЗКУ визначає право власності на землю як «право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками». Наведений підхід відображений і в працях представників доктрини земельного права, одні з яких формулюють свої визначення на основі тріади повноважень¹, а інші – додають до неї інші правомочності (напр., правомочність «вільно набувати земельну ділянку» та «захищати земельну власність»²).

Підхід, коли визначення права власності зводиться до перерахування класичної «тріади», викликає певні заперечення: можна навести чимало прикладів, коли правомочності володіння, користування та розпорядження будуть знаходитися не у власника, а в іншої особи, і навпаки, прикладів, коли у певний момент часу власник не має всіх трьох правомочностей. Поділяємо думку, за якою будь-яка сума правомочностей не може повністю пояснити право власності³. Очевидно, необхідний інший підхід.

Ч.1 ст.316 ЦКУ визначає право власності як «право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб». Таке визначення, на наш погляд, є більш вдалим, ніж визначення права власності через набір правомочностей, проте воно не відбиває всіх істотних ознак права власності і, фактично, охоплює всі речові права.

Для порівняння наводимо визначення права власності у ст.544 Цивільного кодексу Республіки Франція: «Власність є правом використовувати та розпоряджатися речами у найбільш абсолютний спосіб, з тим, однак, щоб вони не використовувалися у спосіб, заборонений законом або правилами» (переклад наш – А.М.)⁴. Представники правової доктрини (напр., Я.М. Шевченко⁵, Л.П.Заставська⁶) відзначають, що схожі формули з незначними відмінностями вміщені і в законодавстві інших країн (Австрії, Німеччини, Японії та ін.).

На наш погляд, з метою відмежування права власності на землю від інших речових прав, з урахуванням наведеного вище право власності на землю (земельну ділянку) можна визначити як право повного панування над землею (земельною ділянкою), з обмеженнями, встановленими законом або договором, яке особа здійснює за власною волею, незалежно від волі інших осіб. Адже право власності відрізняється від інших речових прав саме своїм обсягом – найбільш повним⁷.

Право власності на землю у об’єктивному розумінні є суто доктринальною категорією⁸. У об’єктивному розумінні право власності на землю прийнято розглядати як систему правових норм, що регулюють відносини щодо набуття та здійснення суб’єктивного права власності на землю.

У даній темі право власності на землю буде розглядатися головним чином у його суб’єктивному розумінні.

Земля (земельна ділянка) як об’єкт права власності

У більшості випадків, коли йдеться про суб’єктивне право власності на землю, йдеться не про власне «землю», а про «земельну ділянку», оскільки лише земельна ділянка може бути об’єктом, яким можна володіти на праві власності, річчю - «предметом матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки» (ст.179 ЦКУ), а отже, майном (ст.190 ЦКУ). Таким чином, усталений термін «право власності на землю» в більшості випадків фактично означає «право власності на земельну ділянку».

Об’єктом права державної та комунальної власності, окрім сформованих у встановленому порядку земельних ділянок, є також цілі території (землі), які вузькому «землевпорядному» підходу до визначення земельних ділянок не відповідають, оскільки не мають чітко встановлених меж, кадастрових номерів, не зареєстровані в державному реєстрі земель тощо. Напр., до цих пір не завершена процедура демаркації державного кордону, у зв’язку із цим значні території, що належать до державної власності, не мають чітко визначених меж, нечітко визначені також межі багатьох населених пунктів. Між тим, навіть такі території в цілому відповідають поняттю земельної ділянки, оскільки мають визначене просторове розташування.

Щодо самого поняття «земельна ділянка» та його наповнення, а також співвідношення права власності на земельну ділянку з правом власності на інші об’єкти в її межах див. тему «Земельне право як галузь права».