18. Поняття власності і права власності

Власність як економічна категорія характеризується привласненням індивідуумом чи групою індивідів матеріальних благ, які створені власне природою або людською працею в процесі виробництва. Таким чином, власність є суспільними відносинами, які складаються між людьми з приводу привласнення матеріальних благ.

Право власності в об’єктивному смислі - це сукупність норм, які регулюють відносини по володінню, користуванню та розпорядженню власником своїм майном; в суб’єктивному смислі - це закріплена за власником юридично забезпечена можливість здійснювати ним будь-які дії, що не суперечать закону щодо належного йому майна на власний розсуд.

Право власності є абсолютним, оскільки в такому правовідношенні управомоченій особі (власнику) протистоїть невизначена зобов’язаних осіб (невласників), кожна з яких зобов’язана утримуватися від порушення прав власника.

Зміст права власності складають:

- право володіння;

- право користування;

- право розпорядження.

Право володіння - це юридичне панування особи над річчю, а також фактичне та господарське посідання нею (чи фактична приналежність майна особі).

Володіння річчю може здійснюватись як власником, так і іншими особами на підставі договору з власником чи іншій правовій підставі. Володіння не власника речі визначається законним, якщо воно засновано на правовому титулі (договору чи іншій правовій підставі) та охороняється законом як і володіння власником.

Незаконне володіння може бути двох видів:

^ добросовісне (коли володілець не знає і не може знати про незаконність свого володіння);

^ недобросовісне (коли володілець знав чи повинен був знати про

незаконність володіння).

Право користування - це гарантована законом та визнана за власником юридична можливість отримати (здобути) від речі її корисні господарські властивості в процесі особистого чи виробничого споживання, в т.ч. отримувати плоди та доходи.

Право розпорядження - це визнана і гарантована законом можливість власника визначати юридичну долю речі, тобто можливість припинити право власності на неї або тимчасово зупинити здійснення прав володіння та користування.

ЦК передбачає наступні види (форми) власності:

• приватна;

• комунальна;

• державна;

• колективна (за ГК).

Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи; об’єктами може бути будь-яке майно, крім його видів, які відповідно до закону не можуть знаходитись у власності таких осіб (ст. 325 ЦК).

В державній власності знаходиться майно, в т.ч. кошти, які належать державі Україні; від її імені та в її інтересах право власності здійснюють органи державної влади (ст. 326 ЦК).

У комунальній власності знаходиться майно, в т.ч. кошти, які належать територіальній громаді; управління ним здійснюють безпосередньо територіальна громада та створені нею органи місцевого самоврядування (ст. 327 ЦК).

Стаття 324 ЦК та стаття 13 Конституції закріплюють об’єкти права власності українського народу.

19. Дія цивільних законів у часі, у просторі та за колом осіб.

Практичне значення мають певні дії цивільних законів у часі, просторі та за колом осіб.

Дія актів цивільного законодавства у часі визначається згідно загальних правил.

А саме, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникають с дня вступу у силу цих актів. Порядок вступу у силу законів і інших нормативно-правових актів на території України визначаються перш за все, Конституцією України (ст. 57, 58, 94, ч. 3 ст. 106, ст. 117).

Згідно ст. 57 Конституції України, закони та інші нормативно- правові акти, як визначають права та обов’язки фізичних осіб, повинні бути доведені до уваги населення у порядку встановленому законом. Недотримання цієї вимоги веде до недійсності відповідного акта. Стаття 94 Конституції України зазначає, що закон вступає у законну силу через 10 днів після дня його офіційного обнародування. Згідно ст. 6.10.3 Регламенту Верховної Ради України офіційним опублікуванням законів і інших актів Верховної Ради України є їх публікація в «Відомостях Верховної Ради України» на протязі 30 днів, а також у газеті «Голос України» на протязі 5 днів після дати прийняття.

Дія актів цивільного законодавства просторі визначається ч. 6 ст. 4 ГК

України, як встановлює принцип однакового регулювання цивільних відносин на всій території України актами цивільного законодавства.

Але, можливо прийняття законів спеціально для певної території України (наприклад, Закон о статусі столиці). У цьому випадку його дія поширюється лише на вказану в ньому територію.

Дія актів цивільного законодавства за колом осіб виглядає наступним чином: згідно загального правила цивільне законодавство в межах своєї дії поширюється на всіх учасників цивільних відносин.

Але, в декількох випадках виникає проблема вибору норм цивільного законодавства той чи іншої країни, яка пов’язана з виникненням в цивільних відносинах, так званого «іноземного елемента».

Іноземний елемент може мати місце:

-відносно суб’єктивного складу цивільних відносин (один з учасників - іноземець);

-відносно об’єкту цивільного відношення (наприклад, суперечна будівля, яка знаходиться за кордоном);

- відносно місця виникнення (трансформації, припинення) цивільних відносин (наприклад укладення договору за кордоном).

Для врегулювання відносин пов’язаних з участю іноземних елементів приймаються колізійні норми, а саме спеціальні матеріально-правові норми.

Колізійні норми самі по собі по суті не вирішують питання, а відсилають к тим чи іншим нормам внутрішнього законодавства. До колізійних норм входить два елемента: 1) об’єм норми (характеристика норм, до яких вона приймається) і 2) прив’язка (вказання на закон, який належить для приймання к даному виду відносин).

Спеціальні матеріально-правові норми - це норми міжнародного погодження чи норми внутрішнього законодавства, які спеціально застосовуються для врегулювання відносин з участю іноземного елемента.

Міжнародний договір - це угода дох чи декількох держав, яка містить в собі норми права об встановленні, трансформації чи припинення прав і обов’язків в відношеннях між ними.